Нейтрино залишається в серці - Безорудько Віктор Григорович. Страница 26

Сьогодні в мене сумно на душі. Іван ступає поряд. У нього опущена голова. Руки закладені за спину. Він іноді дивиться на небо. Я спостерігав за ним і знаю — це я такий зараз.

— Іване, ти знаєш, що таке почуття?

— Знаю, — відповідає Іван. — «Почуття — вогонь», сказав Бєлінський.

— Цілком згодний. Але бувають почуття, схожі на попіл.

— «Тільки ті почуття святі, які пройшли горнило років, випробувань і не кінчилися», сказав Герцен.

— А коли вже є почуття, а горнила років немає? Як тоді бути? Чи вони справжні чи ні? — спробував я сперечатися з Іваном.

Він на хвилину замислився. Він думав, мій хороший Іван. Це радувало мене.

— «Почуття, які перебувають у полоні грубої, практичної потреби, мають лише обмежений зміст. Забита турботами людина, що живе бідно, не сприймає навіть найпрекраснішого видовиська». Так сказав Карл Маркс.

— Не цитуй. Ліпше сам подумай. От я зараз закоханий. У мене прекрасні почуття. Чи треба їх піддавати горнилові років? А коли ж насолоджуватися щастям?

Іван думав. Він опустив голову і думав. Нарешті він усміхнувся, подивився на мене з жалем і мовив:

— Хілон сказав: «Не бажай неможливого». Менедем сказав: «Не бажай того, чого не треба бажати». Або ось що сказав Ціцерон: «Менше сумуй, коли не одержиш того, чого бажаєш».

Мені стало боляче за Івана. Я зідхнув, мабуть, дуже сильно. Іван поглянув на мене і запитав:

— Чого ти так багато випускаєш повітря з легенів? Дихати людина повинна ритмічно. Повітря треба подавати в легені рівними дозами.

Мене огорнув сум.

— Послухай, Іване, а ти не можеш сам мислити? Спробуй зробити свої висновки з того, що ти знаєш. Весь час живуть на світі мудрі люди. Вони іноді висловлюють вагомі думки, але висловлюють зовсім не для того, щоб інші повторювали, а для того, щоб усі люди навчилися самостійно мислити. Згоден?

— Не розумію, для чого кожен буде по-своєму мислити, коли вже є чудові думки?

Чубарик, безперечно, погодився б з цим твердженням. Дуже багато людей все життя мислять думками геніїв, а самі здаються малими. Є такі, що проголошуть довжелезні промови, насичені цитатами і чужими думками. Їх друкують у газетах, а люди все одно думають: це ще не геній. Як переконати Івана, що людина повинна самостійно мислити?

— Розумієш, Іване, у людини є серце.

— Головний орган кровообігу, — уточнив він.

— Але цей головний орган кровообігу здатний закохуватися. І я зараз закоханий. Мені здається, що світ без неї не може існувати. Усі скарби, які є на Землі, тепер належать їй. Я віддав їх тій дівчині.

— Інці? — запитав Іван.

Запитання було таке несподіване, що я зупинився і вхопив Івана за петельки.

— Скажи, звідки ти взнав її ім’я?

— З першої хвилини нашого знайомства з тобою, ти передав його мені. І воно не дає мені спокою. Я не знаю, що таке кохання. Скажи мені, що це таке?

Нарешті —перемога. Мені хотілося зараз обійняти Івана. Він запитує. Він хоче знати те, чого немає в його магнетофонних плівках. Він уже не машина. Може, ще не людина, але вже не машина.

— Я не можу тобі пояснити. Це складне почуття, яке рухає людство вперед. Той, хто кохає, надзвичайно щасливий. А коли й вона відповідає жагучим почуттям — більш нічого не потрібно людині. Вона щаслива. А коли людина щаслива, вона здатна на все.

— На що вона здатна?

— Я переконаний, що космічні кораблі зробили закохані люди, що тебе зробили теж закохані. Розумієш, щастя породжує великі ідеї і дає наснагу перетворити їх у дійсність. Ну, а нерозділене кохання таке, як у мене, породжує тільки сум.

— «Щастя є насолода без каяття», сказав Толстой.

— Толстой правильно сказав. Він багато дечого правильно говорив, наш Толстой.

— «Коли егоїстичне щастя є єдиною метою життя, то життя дуже швидко виявляється позбавлене мети», сказав Роллян.

— Все це так, Іване. Великі люди правильно говорили. Але кожна людина кохає по-своєму. В цитату всіх почуттів не затиснеш.

— Ти дуже кохаєш Інку?

— Дуже.

— То в чому ж річ? Що тобі ще треба — кохай.

— Але вона мене не кохає.

— Чому?

— Напевне, я недостойний її кохання. У мене поганий характер.

— А кохають тільки тих, у кого хороший характер?

— Не знаю.

— Дивно. Ти ніколи не діждешся її кохання?

— Ніколи.

— Я допоможу тобі.

Нарешті Іван вирвався з полону цитат.

— Дякую, друже, але ти нічим мені не зарадиш. Так влаштоване людське життя.

— Я ще не розумію вашого життя. Я багато знаю про нього, а ти відкриваєш мені зовсім нове. Чи є якісь межі пізнання?

— Немає. Коли б такі межі були — життя б припинилося.

Ми йшли лісом. Скісне вечірнє проміння сонця запалило траву на галявині. Я впав у той сонячний вогонь і заплющив очі. Так мені було гарно. Іван сів біля мене.

— Ти відчуваєш красу, Іване?

— Красу? А що це таке, краса?

— Бачиш, як чудово грають барви на галявині?

— Бачу. Це красиво?

— Надзвичайно.

Іван поглянув на мене здивовано. В його очах була іронія. Я не хотів йому, пояснювати. Буде час — все сам зрозуміє. Я заплющив очі, і тої ж хвилини переді мною з’явилася Інка. В голубій спідниці. В білій найлоновій блюзці. Вона стояла, усміхнена і прозора, як нейтрино. Вона нічого не говорила мені. Вона стояла і дивилася в небо. Звідти приходять на Землю нейтрино. Могутнє, нестримне в своїх прагненнях, завжди рухливе нейтрино. Я, мабуть, довго милувався Інкою. Раптом я почув:

— Це була вона? — запитав Іван.

Я поглянув на нього. Мені стало шкода, що він прогнав від мене нейтрино.

— Вона. Ти бачив її?

Іван хитнув головою.

— Нейтрино. Крізь кожен квадратний метр Землі в одну секунду проходить близько десяти мільярдів сонячних нейтрино, — сказав Іван.

Я довго сміявся. Іван, напевне, вперше подумав, що я дуже легковажна людина.

— А мене, брате, вцілило тільки одно нейтрино. І воно залишиться там на все життя. Ти щасливий, Іване. Ти полетиш на плянету Ікс і ніколи не взнаєш людських страждань.

— А для чого мені туди летіти? — запитав Іван. — Мені й тут гарно.

— Для того тебе створили. Ти там розповіси про нашу Землю, допоможеш тим живим створінням зрозуміти наш світ. А нам — розповіси про їхнє життя. Ти довго летітимеш. Коли ти прилетиш туди, мене вже не буде на Землі. Але ти житимеш замість мене. Це дуже цікаво, Іване. Ти перший відкриєш людям шлях на іншу плянету.

— Я там буду сам?

— Ні. З Марією.

Іван замислився. Він дивився в небо і думав. Я не наважувався перешкоджати йому. Але мені дуже хотілося знати, які думки хвилюють його зараз.

19. Капуста з своїм хрищеним

Я полюбив Івана, хоча й не знаю, хто він мені —син чи друг? Ні, не друг. Який він мені друг, коли має мій характер. Це я в сконцентрованому вигляді.

Сьогодні стало відомо, що за тиждень ми розлучимося з роботами. Мене огорнув смуток не тільки тому, що я маю розлучитися з Іваном. Смуток огортав мене, бо я лишу тут Інку? Як це — лишу? Ні, цього не буде. Я не можу поїхати звідси. Не можу і все. Хто мене покарає за це? А-а, є ще Золотий Зуб. Є в мене ще обов’язки, які я повинен виконувати перед суспільством. Суспільство мене вчило? Вчило. Тепер ти вже навіки зобов’язаний йому служити.

Поїду я чи не поїду? Я намагався вирішити цю задачу, але не зміг. Іван запитав мене:

— Чому ти сумуєш?

— Друже мій, причин для суму багато.

— Я знаю їх.

— Справді?

— Скоро ми з тобою розлучимося. Так?

— Так.

— І крім того, ти розлучишся з Інкою. Ти не скажеш, що я помилився?

— Ні.

— Ти сьогодні зустрінешся з Інкою? — запитав Іван.

— Так. Буде нарада в Карася. Я її побачу.

— А мені не можна на нараду? Я також хочу побачитися з Інкою.

— Не можна.

— Ти мене залишиш самого?

— Так треба.

— А чому мене не хоче бачити Карась? Адже він мене створив?

— Він створив. Я сьогодні у нього запитаю, чому він не йде до тебе.