Ярославна - Коваленко Любовь Михайловна. Страница 17

За балконним вікном сипав густий сніг. Великі лапаті сніжинки на тлі вечірнього неба здавалися темними, майже чорними. Перший сніг — і такий щедрий. Оце б погуляти на вулиці! Так не можна — лікар заборонив виходити, наказав лежати: ангіна, каже. Наталя спробувала ковтнути слину — боляче, мов шипаки виросли у горлі. І голова болить. А тата все немає. Мабуть, хлопці повернулися з розкопок і щось привезли новеньке, то й сидять, розглядають. Цікаво, що вони могли ще знайти? Здається, влітку все перебрали по камінчику.

Аж ось двері ліфта особливо гучно зачинилися, на площадці затупотіли, ключ дзвінко повернувся в замку. Тато! Наталя схопилась, обгорнулася ковдрою і сіла в ліжкові, з нетерпінням позираючи у напрямі передпокою.

— Наталко! — ще з порогу гукнув тато на всю квартиру.

І ввалився до кімнати, геть засніжений, мов казковий Дід Мороз. Шапка збита на потилицю, пальто розстебнуте, краватка з’їхала набік — хлопчисько та й годі, а не солідний науковий (Працівник, кандидат наук. Гостро запахло снігом, свіжістю, зробилося гамірно й весело.

— Наталко! Бачиш, який сніжище? Ходімо бабу ліпити!

Глянув на доньчине закутане горло, на її бліде обличчя і винувато посміхнувся:

— Пробач, Наталочко, забув, що ти хвора! Зараз роздягнуся, молока зігрію, з медом! Вип’єш — і як рукою зніме! Якби оце мама була вдома, то дала б нам з тобою на горіхи. Сказала б: «Як можна? Холодний, у снігу — і до хворої дитини!» Іду, іду, роздягаюсь, гріюсь!

Проте у дверях він обернувся, весело підморгнув і ляпнув по товстезному портфелю під рукою: мовляв, є тут щось цікаве!

До чого ж Наталя любила тата! Вважала не старшим за себе, а ровесником. Та й він, мабуть, вбачав у своїй доньці товариша, бо завжди ділився з нею всіма своїми турботами, міркуваннями. А на розкопках цілком серйозно величав її «колегою»: «Колего, хочу знати вашу думку відносно ось цього уламка горщика».

Наталка пишалася з того й від задоволення червоніла. Звичайно, колега, бо Наталя давно вирішила теж бути археологом. Уже кілька років під час канікул вона завжди бувала з татом на розкопках. І давно впевнилась, що найцікавіша в світі наука — археологія. Хіба ні? Розкопки старовинної могили чи селища — все одно, що читаєш цікаву книжку, на кожній сторінці якої чекає на тебе нове, загадкове, таємниче.

І яка то насолода, знайшовши якийсь уламок посуду або позеленілу бронзову пряжку, розглядати їх, гадати: коли і хто це зробив? І що то були за люди? Як вони жили? Про що мріяли? Що вони вже знали і чого не знали?..

Ці дарунки далеких віків інколи могли розповісти більше, ніж книжка. Треба тільки вміти прочитати, зрозуміти мову глиняних уламків і бронзових виробів або якихось інших дрібничок, таких, здавалося, непоказних і звичайних.

— Наталю, якби ти знала, що мені сьогодні принесли!

Уже без пальта і шапки, у домашніх капцях, але з портфелем у руці тато з’явився в кімнаті, засвітив люстру.

— Що, татуню?

Він розстебнув портфель і витяг звідти довгувату плескату коробочку. Сів біля Наталі на ліжку:

— Поглянь, що знайшли хлопці в Кам’яному поселенні! Не в самому селищі, а під Зміїною горою. Пам’ятаєш, там ми відкопали влітку кам’яну плиту і залишки вогнища на ній? Ми вирішили тоді, що це капище — місце, де стояли ідоли. Ось на тому місці хлопці копалися до самих морозів і…

Обережно відкрив кришечку. На м’якій підстилці лежали, як спершу здалося Наталі, кілька червоно-жовтих камінців. Вона взяла один. На камінчик упало світло, і він яскраво заграв, ніби якийсь невідомий дорогоцінний скарб. І дивно: теплий-теплий, а тато прийшов знадвору. Це в неї, мабуть, пальці гарячі від температури.

Наталя піднесла знахідку ближче до очей. Камінчик оправлений в жовтий метал. Посередині просвердлено наскрізь крихітну акуратну дірочку.

— Ну-с, шановний колего, що скажете?

— Це намистина! — захоплено прошепотіла Наталя. — Інші теж з дірочками? Намистини! Але ж які чудові! Мов кристали, а всередині горять таємничі вогники. Що це, татуню?

Тато розвів руками:

— Не знаємо. Ще ніколи подібного не бачили. Знайшли розсипом за плитою. Всіх шість камінців. Ти бачиш, яка ювелірна, витончена робота? Через лупу видно тонісінькі рисочки, зазублини. Можливо, невідомі письмена? Позаминулого літа ми теж знайшли у землянці кілька намистин, але то були звичайні, з янтарю, досить грубо відшліфовані, овальної форми. А це невідомо, що за камінь. І метал теж — не золото й не бронза. Завтра надішлемо в лабораторію. Що там скажуть…

Наталя пестила пальцями приємні теплі намистинки. Як дивно! Дуже давно їх носила якась дівчина, зовсім-зовсім не схожа на неї, Наталю. Пройшли віки — і ось вони в Наталиних руках. І звідки вони взялися, такі дивні й незвичайні, у тому древньому селищі полян над Дніпром?

— Татуню, подай мені, будь ласка, голку й міцну нитку. Я нанизаю намистини, щоб не розгубилися.

Тато приніс нитки, голку.

— Працюй, колего, а я зігрію тобі молока. Як горло? Болить? Ну нічого, нічого, пройде, — зовсім неуважно сказав тато, задумливо покрутив намистину, стенув плечима і вийшов на кухню.

Наталя, нанизуючи намистини, помітила, що на кожній збоку є маленьке поглиблення, щоб щільніше приставали одна до одної. Але дві бусинки ніяк не хотіли приставати. Можливо, між ними була ще одна, середня?

Зав’язала нитку і довго милувалась разком. Розмотала теплу хустку на горлі і наділа намисто на шию. Всунула ноги в черевички і в одній сорочці побігла до маминої спальні. Стала перед дзеркалом. Яке ж то гарне намистечко, як воно пасує Наталі! І таке приємне — мов хтось обняв теплою ласкавою рукою. Шкода тільки, що неповний разок…

Коди прийшов тато із склянкою гарячого молока, Наталя вже спала. На дівчачій шийці переливалося, грало теплими вогниками загадкове намисто. Щоки доньчині зарожевіли, уста посміхалися, а темні пухнасті брови здивовано піднялися.

Тато зачудовано похитав головою: дивись-но, сказано — дівчина! Вони з хлопцями клопоталися біля тієї знахідки цілісінький день, а нікому й на думку не спало нанизати та одягти на шию!

Хотів зняти намисто, та жаль будити. Ну нехай! Накрив щільніше теплою ковдрою, погасив люстру, залишивши слабенький нічник, і вийшов.

А Наталі сниться дивовижний сон. Та й не сниться, бо не спить же вона, чесне слово, не спить! Тільки очі склепила — перед нею картини попливли, кадр за кадром, як у фільмі. І все те їй, що бачить, зрозуміло. Ну от коли книжку читаєш: дивишся на літери, слова, речення, а в уяві з них складаються образи, події. А тут навпаки: бачиш події, образи, а в уяві — голоси, мова.

…Пишне різнотрав’я біля підніжжя гори. Квіти схилили синьоокі голівки-дзвіночки, злегка похитуються під вітром. Ящірка завмерла, підняла голівку, блискає крихітними очицями і, чогось злякавшись, щезає.

У високій траві лежить чоловік. З голови юшить кров, у праве коліно вп’ялася стріла. Молоде бородате обличчя біле-біле. Літнє сонце, мабуть, нещадно палить, він важко дихає, облизує сухі губи.

Одягнутий він у шкіряні штани, ремінний пояс оздоблений металевими бляшками, на ногах м’які чобітки. Сорочка розхристана, на шиї гривна — кілька перевитих між собою срібних дротиків.

На вузенькій стежці з’являється дівчинка років десяти-одинадцяти, у довгій полотняній сорочці, боса. Вона підтримує на плечі грубого ліпного глека з холодною водою — добре видно його запітнілі боки. Дівчинка йде прудко, раз у раз оглядається довкола, боїться. І зупиняється раптово, аж вода хлюпнула їй на груди. Сірі очі розширились від жаху. Обіч стежки вона помітила поранену людину. Дівчинка скам’яніла, не може й кроку ступити. А чоловік той розплющив очі, повів ними, угледів босоноге дівча, глек з холодною водою. Облизав губи, ворушить ними, шепоче:

- Іспити… хощу іспити…

Благаюче дивиться на дівчинку, яка, розкривши рота, не зводить з нього сполошеного погляду.

Минає кілька хвилин вагання. Дівча все не насмілюється підійти ближче, хоча й бачить, що це русин, а не печеніг. Нарешті, повсякчас озираючись, підійшла трохи ближче, зняла глек, поставила на землю, а сама присіла навпочіпки. З жалем і цікавістю втупилася в бородатого молодика. Той підняв руку, вказав на глек. Дівчина схопила глек обома руками і відсунулася. Рука чоловіка безсило упала.