Ярославна - Коваленко Любовь Михайловна. Страница 6

Уже дві години блукає тут Сергій. Розглядає дивовижні будівлі, примхливе плетиво висячих мостів над каламутною, в жабуринні, річкою, стоїть перед скульптурами, витесаними з темного каменю. Дуже часто зустрічаються однакові статуї: чоловік у плащі без рукавів, схожому на тогу древніх римлян, переможно підвів над головою руку, поміж стиснених у кулак пальців звивається гадюка.

Ось на всю ширину стіни мозаїчне панно, викладене з пощерблених часом платівок. І на ньому теж гордовито посміхається той самий чоловік у червоному до п’ят плащі, а в дужих його руках конає чорна змія.

Усе це викінчені, бездоганні витвори мистецтва та архітектури. Але все занедбане, все руйнується, іржавіє в німій порожнечі, такій страшній у великому місті. Сергій щулиться, як від холоду. Куди його занесло? Що тут сталося? Війна? Епідемія? Чи є тут хто живий? Повернув навмання у вузеньку вуличку — і раптово стрівся з людиною. Худий чоловік у пошарпаному одязі, мов тінь, прослизнув мимо. Сергій догнав його й схвильовано спитав:

— Послухайте, що тут у вас трапилося? Де люди?

Та він, ніби глухий і сліпий, пішов собі, спотикаючись через купи сміття. Ось ще один виткнувся з-за рогу. Ковзнув невидющим поглядом по Сергію — і нічого не відбилося на виснаженому обличчі: ні здивування, ні запитання, ні цікавості.

Сергій обережно придержав його за благеньку полу:

— Скажіть, що з вами? Яке нещастя? Одначе й цей незнайомець понуро побрів далі, наче й не його питали. В руці Сергія залишився клапоть напівзотлілої одежини. На одній із вулиць прямо на бруківці, в щілинах якої буйно поросла трава, під стіною сиділи чоловіки й жінки і мовчки дивилися перед себе скляними очима. Побіля них копирсалися у мотлосі замурзані діти.

У Сергія боляче стислося серце. Тихі, мляві, неспроможні на усмішку діти. Найстрашніше, що він побачив у цьому напівживому місті. Сів поблизу, роздумуючи з тривогою: як дізнатися, що тут сталося? Можливо, він зміг би допомогти. Але в чому? Якби знати. Всі такі змарнілі, худі. Епідемія? Голод? Чи війна — і місто в облозі? Чому вони такі байдужі, неначе приречені на довічні пекельні муки?

Як тут плине час у порівнянні з нашим? Що нарахувало реле? Дістав з кишені реле часу і ахнув: воно не працювало! Червона стрілка мертво стояла посередині на нулю! Сергій квапливо зняв з руки товстий браслет — основний прилад, за допомогою якого можна мандрувати в інші виміри часу і повернутися додому, в свій час. Без нього реле не працює. Розкрив його і полегшено зітхнув: механізм діяв. Торкнув важільок на реле — стрілочка легко гойднулася вліво. Так, він повинен повертатися додому. Все гаразд. Ох, і злякався ж! Залишитися у цьому мертвому місті… Бр-р-р! Але чому все ж таки реле не відраховує час?

Давно не стрижений і не чесаний підліток у лахмітті присів навпочіпки й зацікавлено лупав на нього. Сергій зраділо стиснув хлопця за плечі — хоч одну живу людину зустрів! — і швидко спитав:

— Скажи мені, що сталося з вами? Чому всі такі мовчазні та похмурі? Ну, відповідай що-небудь!

Хлопець роззявив рота з подиву, скосив очі на руку Сергія і завмер, слідкуючи, як бадьоро бігає невтомна секундна стрілочка годинника. Притулив вухо до годинника — і розтягнув рота в широку задоволену посмішку.

Нараз хлопець підхопився. Довірливо взяв чужинця за руку і потягнув за собою, щось вигукуючи на ходу. І люди, які щойно були схожі на нерухомих кам’яних ідолів, підводили голови, прислухалися, вставали.

А хлопчисько йшов попереду Сергія і раз у раз заклопотано озирався на нього, наче боявся, що той зникне. За ними вже поспішало чималенько людей. Де й набралися! Коли Сергій оглядався, то бачив в їхніх очах сподівання. Чого вони чекали? Що хотіли від нього?

Незабаром наблизилися до будинку з величезними вікнами. Всі зосталися на площі, а хлопчик з Сергієм ввійшли, прямуючи з кімнати в кімнату. Мигтіли численні прилади, різноманітні деталі невідомого призначення, скляні реторти, пробірки. Все блискуче, акуратно розставлене. Лабораторія? В одній кімнаті знаходилася група молодих людей. Вони схилились над якимсь приладом і уважно розглядали його. Сергіїв поводир з порогу щось дзвінко закричав. Юнаки озирнулися. Чисті ясні обличчя, охайний короткий одяг. Вони з цікавістю вглядалися у чужинця.

Хлопець підбіг до них і збуджено заговорив, вказуючи на Сергія, на його годинник. Молоді люди, не дослухавши, кинулися до гостя, обступили тісно.

Один обережно підняв Сергієву руку з годинником, припав вухом — і на блідому обличчі засвітилася така щира радість, таке щастя, як у маленької дитини. Всі по черзі слухали простеньке цокання годинника, немов то була найпрекрасніша, найсолодша музика. Сергій знизав плечима: чудні якісь! У місті він бачив на стінках будинків різноманітні годинники. Правда, вони були запорошені і не працювали. Та й ось у кутку стоїть великий, химерно зроблений годинник з довгим маятником і блискучою мертвою змією, яка, мабуть, правила за стрілку. І він був нерухомий…

Молодики закидали Сергія пристрасними незрозумілими питаннями.

Сергій розвів руками і сказав з жалем:

— Не розумію! Не розумію!

Хлопці між собою про щось порадилися і прийшли до якогось рішення. Знаком запросили Сергія йти з ними. Привели в невелику кімнату, поставили перед ним тарілку з фруктами. Тільки тепер Сергій відчув голод, поки він їв, юнаки делікатно відвернулися і тихо розмовляли між собою.

Як же порозумітися з цими симпатичними хлопцями? Конче треба дізнатися, що за біда у них. Єдине — вчити їхню мову. В одному з журналів, здається «Знание — сила», писалося, що можна вивчити за три дні іноземну мову, якщо з головою пірнути в цю справу. Що ж — спробуємо!

Сергій передав жестами своє бажання юнакам. Ті зраділо закивали у відповідь і дали зрозуміти, що він одгадав їхню думку.

І зразу ж почали роботу. Кілька разів заняття переривав якийсь старий чоловік, бородатий, з божевільними очима.

Він швидко забігав до кімнати, ставав у величну позу, щось говорив пишно і зникав. Хлопці не звертали на того діда жодної уваги.

Минуло кілька днів шаленого напруження — і Сергій з подивом відмітив, що розуміє своїх терплячих учителів і сам дещо може їм сказати.

— Хто ти? Твій часомір показує час? Звідки ти?

— Я живу десь поруч, — відповів Сергій і непевно обвів навколо рукою. — Але в іншому вимірові часу. Наш час не співпадає з вашим. Опинився ж я тут завдяки ось цим сконструйованим мною приладам. — Він показав хлопцям реле, браслет. — А яке нещастя…

— Там, де ти живеш, час… плине для вас? Плине? — перебили його разом хлопці.

— Звичайно! — здивувався Сергій. — Аякже! Хіба може бути інакше?

Юнаки перезирнулись. Один серйозно сказав:

— Може. У нас не плине…

На порозі знову з’явився той самий дідуган. Він майже біг, і поли його колись ошатного плаща летіли за ним розірваними темними крилами. Підскочив до гурту, оглянув усіх гарячково палаючими очима і велично мовив:

— Я! Я зупинив Час! Я — Єдиний! Я — Великий! Я — Найталановитіший! Тільки я зміг зупинити Час! Назавжди! На віки вічні!

Підняв руку, наче стискав в ній щось невидиме, і зробився схожим на ті багаточисленні скульптури, які Сергій бачив у місті, І як добре придивитись, то не такий уже він і старий. Божевільний…

Хлопці розступились мовчки — і бідолаха так само швидко зник, як і з’явився.

— Він каже правду. Слухай.

…Багато років тому, а коли саме — ніхто не пам’ятає, бо ніхто не знає, скільки відтоді минуло часу, — у нашій країні буйним цвітом квітнули науки, мистецтво. Кожного дня в блискучій плеяді талантів спалахували нові зірки митців, ще талановитіших, ще майстерніших. Але над усіма піднімався один він, тільки його звали Неповторним. Жоден з нас ще не носив це ім’я. І він надзвичайно пишався тим, упивався своєю рідкісною, винятковою славою.

Не кожен утримається перед спокусами Слави, не кожен зуміє відвести її згубну силу. Для цього треба бути Великою Людиною. А він нею не був, хоча думав про себе саме так. І всі ми теж думали так. Він знав, що Слава скороминуща, що час народить новий талант. Тоді підступна Слава безжально залишить його і піде до іншого, обдарованішого. Це була для нього нестерпна думка, бо не бажав ні перед ким поступатися, хотів назавжди лишитися Єдиним.