Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна. Страница 15

Я відкрила рота… Новина вкрай неприємна.

Нак отримав наказ: в'язня витягти з ями і повернути до камери, він забрав з собою лікаря, і для певності ще трьох солдат, з тими дивними пістолетами.

Лікар тупцював слідом за величезними широкоплечими солдатами, і перспектива ще раз зустрітися з навіженим хлопчиськом йому, м'яко кажучи, була зовсім не до вподоби…

Нак відчинив двері, потім люк, зазирнув до ями, скривився, ніби йому допікав зубний біль, в'язень був непритомний. Не вагаючись, рудий солдат підхопив те мокре, закуте кайданами, тонке тіло попід руку, і витяг з ями. Всі хто був поряд полегшено зітхнули.

Лікар присів поруч, з в'язнем, що лежав лицем у підлогу, бо руки були сковані за спиною, торкнувся холодного зап'ястка, просунувши пальці під залізо кайданків, послухав слабке серцебиття, розгублено рахував інтервали між ударами серця, інтервали тягнулися що не менще як секунд десять. Лікарю стало соромно, адже коли йшов сюди, мимоволі бажав смерті цьому нещасному юному чужинцю.

Солдати пам'ятаючи наказ, таки тримали того чужого на прицілі пістолетів, а лікар мав власну думку щодо зброi, націленоi в його бік, бо відстрибнути він, лікар, навряд чи встигне, так болять коліна.

Гел застогнав, якось по-дитячому, безпомічно.

Нак бачив, лікар розгубився, сердито відсторонив світило копроконськоi медицини (що теж колись був в'язнем цієi тюрми і зараз в'язнем залишався) і, здерши з себе теплу куртку, загорнув чужинця. Наказав другому солдату підтримати, як він висловився: «Це нещастя», зняв з пояса флягу зі спиртом, вийняв зубами корок і приклав флягу до рота чужинця. Гел відчувши запах спирту, спробував відвернутися, пам'ятав це пекельне пійло ще з першого допиту, та з Наком не так легко було сперечатись, особливо коли на спротив сил вже не було.

Тихо підійшов пан Варко, помітив зблідлого лікаря і запитав:

— Він живий?

— Поки живий, — відповів лікар, — серцебиття надто сповільнене.

— Він молодий, серце мусить витримати, — запевнив Варко лікаря.

— Ой, пане Ліро, не завжди молоді сильніші від старіших…

Нак, вхопивши Гела, за підборіддя влив йому спирту до рота, примовляючи:

— Та пий, дурню, тобі ж краще буде, зігрієшся, я ж знаю, як тобі зараз боляче, пий, буде легше, от навіжене вперте щеня.

Варко здивовано дивився на гладенькі смагляві п'яти і пальці ніг Гела, зненацька запитав:

— Лікарю, а як зазвичай виглядають люди, коли iх витягають з цієi ями, ну, скажімо за три години?

Лікар ще не зрозумів суті питання, тому перепитав:

— В якому сенсі?

Варко посміхнувся, і пояснив:

— Вас не дивує, що провівши у холодній воді дванадцять годин, це створіння… ну, наприклад, навіть не посиніло?

— Я… Мене… Отакоi… А дійсно, — лікар захвилювався, зняв окуляри, дістав з кишені хустинку, протер ті окуляри, вдягнув iх на свого носа, і здивовано запитав, — невже він андроiд? Чи кіборг? І не дивно, такий досконалий…

— Хіба тільки штучні люди здатні на таке? — дивувався Варко, бо мав надію, що лікар, врешті решт, зрозуміє його натяки.

І лікар зрозумів, та на секунду втратив можливість розмовляти, стояв відкривши рота і дивився на Варко ошелешеним поглядом. Варко чекав на відповідь. Лікар вагався, та здогади були надто дивними, щоб ними не поділитись, і вчений зміг з себе видавити лише:

— Ні, пане Ліро, цього не може бути…

— Хіба ви не вивчали всі ці дивні чутки, міфи і легенди з лікарем Коре?

Лікар Норе вже ніби нічого не чув і не бачив, окрім напівживого Гела. Присів біля солдата, що підтримував в'язня. Спочатку дивився на зблідле лице чужинця, на його бліді злотаві губи, відгорнув куртку, і мокру надірвану сорочку з грудей, приклав пальці до шиi, підняв трохи верхню губу. Уважно подивився на зуби і здивовано пробубонів:

— Та ми ж iх так і не знайшли… — Миттєва пауза і він швидко заговорив ніби сам до себе: — Так тому і не знайшли, ми шукали стародавні цивілізаціi, казкові міста на захованих від людського ока планетах, та не могли і помислити, що вони можуть бути просто серед нас, і цей хлопчисько… Це диво, пане Ліро. Та я все ще не можу повірити, я мушу його детально оглянути…

— Я чомусь так і думав, — промовив Варко, присівши поруч з чужинцем.

Нак все ще тримав флягу у руці, був здивований поведінкою командира і лікаря. З цікавості аж нахилився уперед, аби чути усі слова що мимоволі злітали з вуст лікаря і ті які скупо кидав пан Варко. А Варко, взявши Гела за комір мокроi сорочки, несподівано струсонув його і голосно крикнув: «Справжнє ім'я, солдате! З якоi ти планети?!»

І говорити і дивитись Гелу було важко, тіло боліло, ніби тисячі кірідових голок проштрикнули його і застрягли у кожному м'язі, та він примусив себе розплющити очі, на обличчі навіть з'явилась якась подоба кривоi посмішки, і Варко почув відповідь, тихо та чітко:

— Гелард до Рідас, екологічна комісія Коаліціi.

— Ти мала, вперта тварюко, — зі злим захватом проговорив Варко, — а якщо я знову поверну тебе до цієi ями?..

— То краще вже застрельте, — спокійно прошепотів Гел.

— До камери його, — наказав Варко, і відпустив ту мокру почорнілу сорочку, підвівся, і хотів було іти.

Та лікар зупинив його:

— Але ж, пане Ліро, ви ж самі розумієте! Я мушу його дослідити! Заради науки…

— Не кричіть, пане лікарю. Особливо про якісь там досліди. Нам потрібно поговорити наодинці, ідемо до вашого кабінету…

— Але ж, пане Ліро! — з відчаєм закричав лікар Норе.

— Лікарю це наказ, — гримнув на вченого політик Варко.

Гел лежав на підлозі загорнутий у куртку, немов мертвий. Нак важко зітхнув, дивлячись на в'язня:

— От дитина нерозумна, чому ж тебе сюди занесло? І саме я мушу з тобою оце зараз панькатись?

— Та візьми за патли, та тягни до камери, — порадив здоровань з підбитим оком, — чим це бісеня краще від іншоi наволочі, яка тут сидить? Розумію, дівчисько — мале і гарненьке, я тобі навіть позаздрив, коли ти ii виніс… А цю сволоту треба б було ще й провчити. Хочеш, я його до камери закину, як належить?

— Ото вже правда, віддай його нам, ми його затягнемо до камери. Потім тричі подумає перед тим, як стрибати по головам, як пустельний стрибунець, — розсміявся худорлявий солдат, який не брав участі у нічному побоiщі.

— Дурні ви обидва, — промовив Нак, беручи легке, тонке тіло в'язня на руки.

— Це чому дурні? — вишкірився старший здоровань з підбитим оком, порівнявшись з Наком, пістолет він вже тримав дулом до долу. Цей старий дуже поважав Старшого солдата Нака, не раз вони були разом у бойових операціях. Нак витягнув напівживого здорованя з палаючого бронетранспортера, тому здоровань був йому зобов'язаний життям, до того ж вони були друзями: — Чому дурні?

Молодший теж зацікавлено подивився на старших солдат, а четвертий, зовсім ще хлопчисько, взагалі мовчав, його б ніхто не слухав, він тільки-но був зарахований до спеціального загону і права голосу не мав.

— Тому дурні, що не слухали розпорядження командира, в'язень має бути поки цілим, бити його не можна, — відповів iм Нак.

Нак приніс Гела до нашоi тюремноi камери, загорнутого у військову куртку, обережно поклав на настил. Подивився на мене, перелякану, співчутливо, і віддав мені фляжку з медичним спиртом. Порадив:

— Змусь його ще випити і, не знаю… може розітри його, чи що там потрібно в таких випадках.

Потім зняв з Гела всі кайдани, і вийшов з камери залишаючи нас вдвох.

Я допомогла брату лягти на спину, обняла обхопивши своiми маленькими руками його плечі і голову. Пробувала зігріти, та все було марно.

Не ті ми зараз, якими були колись.

Варко зайшов до лікарського кабінету, сів за стіл, біля стіни. Мусив все обмислити… Найкраще це робити там, де не нема телефонів і ад'ютантів, де ніхто не заважає.

Лікар, щоб заспокоiтись, заходився готувати чай. Пристрій для кип'ятіння води у нього давно зламався, новий він так і не замовив (як завжди, брак часу, тим більше ненавидів заповняти усілякі там папірці), тому кип'ятив воду за допомогою двох лез, сірників, ниток і дротиків, та ще й у баночці з-під якихось консервів. Варко дивлячись на це творіння самодіяльно умільця, та на почорнілу розетку, посміхнувся своiм думкам: «Якщо у підвалі буде пожежа, не потрібно буде проводити розслідування…»