Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна. Страница 22

Але відповідь може бути з політичним забарвленням: примітивність техніки сповільнює пересування громадян по планеті і за ii межами, тим самим полегшує контроль над населенням.

— Коре не відповідає? — запитала я у мовчазного комп'ютера.

— Ні, - почулася коротка відповідь. Ще мить тиші і він повідомив: — Мілено, тут всі військові бази називають Долинами… тільки номери різні. Ти казала що Коре прилетів хвилин за двадцять? Я буду вираховувати швидкість місцевих літаків на кілометри, хоч відсіємо частину баз, буде легше перевірити з десяток, ніж шукати у сотнях.

Ранок був сірим, важкі хмари затягнули небо у непроникну для скупого осіннього сонця шаль і збирались пролитись холодним нескінченним дощем. Вітер кидався червоним і жовтим сухим листям у вікна будинків і машин. Люди вдяглись у теплу одежу і ховали обличчя за великими різнокольоровими шарфами. Похмуро підмітали вулиці двірники. Бігли по своiх справах заклопотані пішоходи, маленькі вагончики сунули по рейках напівпорожні. Ще година і людей на вулицях буде більше, а ще за півгодини місто наповниться перехожими. Хоча й вихідний, та все одне у городян багато справ, відкладених чи запланованих на цей день.

Велика чорна машина під'iхала до парадного входу високоi будівлі.

Варко вийшов, зачинив дверцята, махнув рукою водію, машина відiхала.

Охорона біля дверей — два молодих хлопці у новенькій формі, підтягнуті й стрункі — виструнчились і вирячили очі, демонструючи виправку та відданість.

А Варко відчув до них неприязнь.

Хоча, насправді, у чому вони винні? Нічого ж не знають, крім муштри.

Хіба винні у тому, що з дитинства в арміi?

Хіба вони винні у тому, що відбувається, хіба винні, що Варко ледь не застрелив цієi ночі людину, котру хотів врятувати?

Хіба ці хлопці винні у тому, що не схожі на молодого свавільного в'язня, котрий міг залишатись вільною людиною, навіть коли вмирав?

А він, Варко, друга людина на планеті Копроконе, поруч з тим, закутим у кайдани, хлопчиськом, чомусь відчував себе невільником.

Та хіба у цьому винні ці молоді раби системи й виховання, що виструнчились перед ним, вирячивши скляні очі…

Варко пройшов повз охорону, махнувши iм рукою.

Ліфт був як спасіння від цікавих очей шпигунів Корде Пантро, від простих службовців, військових і цивільних, що, не зважаючи на вихідний день, залюднили цей військово-адміністративний центр Тіролона, звідки відбувалося керування всіма збройними силами планети Копроконе.

Варко почувався хворим. І, як ніколи, зажадав зникнути для всіх і назавжди.

Та завдяки сильній волі він подолав мимовільну слабкість і почав аналізувати отриману інформацію, а інформація говорила йому що Такароне замислив власний план і скоріш за все хоче найняти калтокійців для захопленя Ракірли а не для підтримки ракірлійських інтриганів у запланованому перевороті. Збив роздуми набридливий дзенькіт ненависного секретного телефону, того телефону, що сипав неприємностями завжди, коли Варко піднімав слухавку. Настрій пішов під укіс, як потяг, що зійшов з рейок. Він навіть не помітив, як, піднявши слухавку, продовжував мовчати. А у слухавці пролунав вдоволений голос міністра Корде Пантро:

— Варко, друже, доброго ранку! Щасливий той, хто нічого не знає. Варко… Тому напевне я повідомлю тобі останні новини, не буду таiти від тебе інформацію.

— Я слухаю тебе, Корде…

— Перша новина… Дівчисько втекло. Ті, хто вижив, бачили з нею якогось хлопця заввишки близько двох метрів з довгим світлим волоссям. Уявляєш, він вибив грати, — п'яний міністр розсміявся, — а потім вони щезли. У них крім того металобрухту, який ти знайшов, тут гарна техніка, друже Варко. Ти щось пропустив…

Варко ледь стримувався, щоб не кинути слухавку в стіну, і ледь не крізь зуби запитав, перебиваючи промову міністра:

— Що ви зробили, аби знайти ii?

— Те, що треба за інструкцією, а ще дещо з власноi ініціативи, — самовдоволено відповідав Корде Пантро, — я тут стою біля однієi особи, яка може допомогти мені у пошуку нашоi дівчинки.

Варко затамував подих, а Корде говорив:

— І знаєш, він дійсно ожив, дихає… Тут ще твій друг Коре влаштував ледь чи не самовбивство, довелось наказати лідеанцям замкнути його, він навіть відбивався від них хвилин п'ять. Тобі цікаво, друже?

— Цікаво, — крізь зуби відповів Варко. Він вже натиснув на кнопку виклику, написав ад'ютанту на папірці своє розпорядження: зібрати його загін, а у Долині підняти солдат і чекати у готовності, та ще викликати гравітаційну машину на дах міністерства. Він вже відімкнув телефон від стаціонару і перемкнув лінію на супутниковий зв'язок, мусив тягнути час.

— А ще я тримаю у руці папірець, адресований тобі. Його загубив твій Нак. Я залишив твого солдата у тій камері, де були наші гості, разом зі зрадником Норе. Вибач, я трохи побив лікаря: він не хотів надати мені важливу інформацію.

Варко вже здіймався у ліфті на дах міністерства, ад'ютант доповів про прибуття гравітаційноi машини. П'ятеро солдат чекали на борту швидкісноi машини.

— І що ж ти таке важливе прочитав у тому листі? — ледь стримуючи лють, питав Варко.

— А що наші гості більш за все підходять під категорію довгожителів, вони майже такі, як безсмертні, тільки живуть не вічно, а лише впродовж всього ста чи трьох сотень тисяч років… І припущення, що вбити довгожителя можна. Та для цього потрібно відокремити його голову від основного тіла, чи взагалі розрубати те тіло на шматки. Так от я зараз спробую перевірити ці припущення. Тим більше наш маленький гість розплющив очі.

Варко хотів зупинити навіженого міністра, та почув сигнал відключення. Вибіг на дах, ускочив у гравітаційну машину, і крикнув пілоту:

— Піднімай, летимо. У Долину 548к!

Гел прийшов до тями, у вікно крізь товсті грати йому у вічі світило вранішнє «сонце». Хотів закрити очі рукою, та руки не слухались. А ще він почув голос міністра: «Твоя сестричка втекла. І iй допоміг хтось з ваших… Я хотів би знати, куди вона втекла і звідки прийшла допомога».

Міністр чекав на відповідь, та Гел ще не міг говорити. Міністр був п'яний, злий, і дуже говіркий:

— Тут наш лікар написав, що тебе можна вбити, розрізавши на шматки, я буду робити це повільно. — Гел мовчав. Міністр торкнувся пальцями його руки: — А ти дійсно живучий… ніби і не ламали тобі пальців, лікар правду казав. — І міністр стиснув йому пальці. Кістки, які регенерувати та ще не зміцніли, знову затріщали, Гелу від болю здалось, що за вікном несподівано вибухнула зірка. Міністр схилився над прибульцем і зашепотів йому на вухо: — Здохнеш ти тут, і твоя маленька стервочка теж… Такароне вже вилітає на Ракірлу, як тільки він завершить переговори, я тебе власноруч вб'ю, я ще не вбивав таких живучих.

Гел дивився на білу стіну, уважно розглядав тріщину.

Міністр відпустив його холодну руку. Сперся на спинку ліжка, випростався, у нього боліла спина і ломило скроні, злість несподівано підкотилась під горло. Корде Пантро подивився на двох лідіанців, які стояли біля дверей лікарняноi палати, промовив до них, ніби розмірковував уголос:

— Мені потрібен ПР45. Хлопці, приведіть ту гарненьку товстулю, що зустріла нас у дверях. Допоможіть iй знайти у лабораторіi препарат ПР45 і все необхідне для ін'єкціi.

Коре зачинили в операційній, де не було вікон, лише товсті стіни і залізні броньовані двері. Тут він ходив з кутка в куток та навколо операційного столу, гойдав зламану руку і бубонів:

— Що я маю робити… що я маю робити? — Та несподівано його погляд спинився на скрині з кірідовими інструментами. Ще не повіривши в удачу, лікар підбіг до скрині і висипав те, що у ній було на стіл. Серед численних різаків, щипців і приладів, ніби окремо, лежав тоненький наруч зв'язку.

Поки чекала на результати сканування територіi баз, не помітила, як задрімала у зручному кріслі пілота. Голос Рола пролунав ніби уві сні: