Заложна душа - Білий Дмитро. Страница 16

Лист цей був знайдений приставом біля мертвого тіла мандрівника на брудному постоялому дворі-ямі. Обставини смерті примусили запідозрити господаря двору — горло мандрівника було розірвано або перерізане негостреним лезом. Дивувало тільки те, що крові, незважаючи на широку рану, було мало, немовби хтось ретельно зібрав її в посудину. Тільки лист був густо заплямований краплями крови. Здавалось, що автор його загинув під час написання своєї останньої епістолярії. Пізніше, після того, як господаря постоялого двору покарали батогами і відправили будувати нову столицю Московського царства (зрозуміло, що винний все заперечував і бурмотів якусь нісенітницю про невідомо куди зниклих інших постояльців-малоросів), лист був ретельно підшитий до інших справ Таємної Канцелярії і став доступним автору цього тексту виключно завдяки наполегливій праці під час добору матеріалів з різноманітних дивовин Південно-Західної Русі відомого характерника Пантелеймона Куліша.

12. Харцизи

Опівдні подорожні виїхали на крутий схил — прямо перед ними простяглося велике урочище, серед якого біліла мазанка, темніло декілька рублених комор і невеликий загін для худоби, біля мазанки стирчала жердина колодязя-журавля.

— О, пане Вербовський! Це ж хутір козака Тарана! — скрикнув Чіпка.

— Добре, добре, — промовив собі у вуса пан Вербовський, — зараз до нього і завітаємо.

...Через декілька хвилин вони в'їхали у ворота невеличкого хутора.

— Здається, нікого немає, — спостеріг пан Вербовський. І справді, здавалося, хутір вимер. Було тихо, і тільки вітер із рипінням хитав над копанкою зависле на жердині цебро.

— Може, хазяї разом з іншими гречкосіями від москалів повтікали? — запропонував свою думку Чіпка.

— Може, — погодився пан Вербовський і вирішив: — Тут і перепочинемо.

Вони спішилися. Чіпка повів напувати коней, Оксана заходилася діставати харчі з тороків, а пан Вербовський, про всяк випадок, обійшов комори і мазанку. Здавалося, що господарі покинули хутір нашвидкуруч, немов тікаючи від погоні. У коморах залишилося ще чимало припасів, з півмішка жита було розсипано по дерев'яній підлозі.

В самій мазанці були перегорнуті ліжко, зірване зі стіни рядно, на столі залишився посуд.

— Давай, Оксано, швидше! — прикрикнув пан Вербовський на доньку. Біда відчувалася повсюди на цьому покинутому хуторі.

Хазяйновитий Чіпка тим часом уже розпалив пічку, приніс Оксані води і заходився прибирати на столі. Незабаром Оксана постелила рушники і почала виставляти миски. Пан Вербовський цим не переймався, а стояв на подвір'ї, похмуро озираючи степ навколо.

— Йдіть вже обідати, тату, — весело покликала його Оксана, яка вже встигла скубнути Чіпку за чуприну.

Пан Вербовський із сумом глянув на радісне обличчя доньки, похитав головою і пішов до хати.

"Пан, мабуть, великий", — думав Чіпка, дивлячись на дорогі пістолі за чересом у Вербовського, на коштовну шаблю, на грізне обличчя і багату черкеску. Втім, пан Вербовський, гримнув на нього:

— Чого стовбичиш біля стінки, як ляський пахолок! Я по молодості теж чимало січового хліба з'їв... Так що сідай разом із нами!

Чіпка несміливо присів край столу на лаві. Помолилися і почали обідати. Вербовський їв повільно, тяжкі думи гнітили його чоло. Задумливо він підняв очі і похолонув — прямо над ним висів дерев'яний сволок. На ньому темнів вирізаний, за козацьким звичаєм, хрест. Посередині хреста жовтіли глибокі подряпини — немовби якийсь хижий і могутній звір полоснув стелю жорсткими пазурами...

На подвір'ї перелякано заіржали коні і почувся гуркіт копит. Всі за столом здригнулися. Почулися гучні голоси. Пан Вербовський непомітно витягнув з-за череса пістолі і поклав їх собі на коліна.

Чіпка помітив, що Оксана зблідла і посунулася ближче до батька. Сам малий озирнувся навколо, шукаючи годящої зброї, — не знайшов і вчепився у гаман.

Двері розчахнулися, дивом не злетівши із петель. На порозі з'явився високий широкоплечий чолов'яга. На перший погляд, чолов'яга, справді, нагадував січовика. Голова його була поголена, і на ній вився густий розтріпаний оселедець, у вусі блимало велике золоте кільце. На повному, покритому шаром пилу, обличчі чорніли довгі вуса. Пилом просякнутий був і пишний старшинський кармазин, з-під якого визирала зелена плисова сорочка. На широкому чересі висіла багато оздоблена шабля. П'ястуком, пальці якого прикрашали коштовні каблучки, козак стискував товстий канчук, що ним він час від часу хлопав по халяві сап'янового чобота.

"Запорожець!" — полегшено зітхнув Чіпка. На відміну від малого, пан Вербовський ще більше напружився і спохмурнів обличчям. Відчув він небезпеку, якою віяло від недоброго погляду холодних примружених очей, від хижо зігнутої, не лицарської постави гостя. Дещо позаду козака тупцював худий рудобородий чоловік, одягнутий у синій драгунський мундир. А тим часом за ними у хату ввалилося із півдесятка людей, які і здалеку не нагадували козаків. Одягнуті вони були небідно, але весь одяг сидів на них мов чужий, був часом подраний, а деінде у рудуватих темних плямах. Всі вони були добре озброєні, із пітними хижими обличчями.

— Здорові були, господарі! — немовби весело сказав козак, але очі його ще більше звузилися і рот скривився у жорстокій посмішці.

— Здоров і ти, перехожий, сідай обідати з нами... — Повільно мовив пан Вербовський.

— Я ж не один, бачиш, яка у мене ватага з собою, — махнув канчуком на супутників козак.

— Вибачай, отамане, але на всіх нашого харчу не вистачить... — прохолодно відповів на це пан Вербовський.

— Звуть мене отаман Волох, і я у цих степах господар. А яка ж тебе лихоманка сюди занесла? — здивовано спитав Волох, нахабно розглядаючи пана Вербовського і його супутників. Погляд його затримався на Оксані. Дівчина відчула недобре і зблідла, опустивши голову.

— Та ще із такою кралею... — встряв у розмову рудобородий.

— Ти скажи своєму пахолку, щоб язика притримав. — Суворо кинув отаману пан Вербовський.

Прибульці зареготали. Отаман, ухмиляюючись, сів на лаву, витер спітніле чоло і відповів.

— Бачу, ти у містах українних забув, що у нас тут пахолків немає, а всі ми є товариство.

На це пан Вербовський ще більш значно відрік:

— Я запорізький звичай і степовий Закон незгірш за тебе відаю, а от ти щось не по-січовому поводишся.

— А я цього барина знаю, — втрутився в розмову рудобородий і підморгнув отаману бляклими синіми очима, — ще рік тому наш полк, з-під Калігулу вертаючись, на постої у місті стояв, то він офіцерів у своєму маєтку приймав. Знатний барин... і небідний. Мені целковий пожалував. А це донька його, я її, душеньку, ще тоді пригледів...

Ватага знову зареготала. Тут уже шляхетська кров пана Вербовського не витримала, і він, прикусивши губу, підвівся, наставив на Волоха та рудого пістолі і прохрипів:

— Бачу, що ви за птахи такі! А ну забирайтеся геть, або я вам голови враз рознесу!

— Та що ти, старшино городова, невже не забув, як кремінь іскру здобуває? — глузливо проговорив отаман харцизів, повільно підводячись.

— Дивись! Куля не галушка — не проковтнеш! — погрозливо сказав пан Вербовський, зводячи курки.

— Хапай їх! — раптом вигукнув отаман Волох, блискавично згріб долонею рушник зі столу і кинув у вічі пану Вербовському. Той поточився від несподіванки. Тріснув курок, і хлопнули два постріли. Одна куля вдарилася у білу стіну, вибивши велику сіру пляму, а друга влучила у груди здоровенному харцизу, що кинувся до них.