Заложна душа - Білий Дмитро. Страница 26

Оксана вискочила із яру і побігла, не розбираючи дороги. Перед очима її стояло хиже обличчя Малюти... Вибігши в поле, вона відразу помітила Волоха і Сухого, що верталися до яру. Ті повернули коней до дівчини. Оксана заміталася, немов ластівка, між двома вершниками.

Волох, лаючись скрізь зуби, тільки нахилився, щоб схопити дівчину, як блискучий промінь сонця засліпив його очі. Він закрутив головою і крізь яскраве світло побачив двох вершників, що наближались до них. Сухий, який зіскочив з коня і вже схопив Оксану за руки, теж помітив незнайомців і застиг.

Вершники неспішно під'їхали.

— Ет, Остапе, а чи не зарано у них тут лови почалися? — запитав товариша здоровенний вершник.

— Схожий ти, чоловіче на козака, а чомусь ординським промислом займаєшся? — звернувся до Волоха Остап.

— А тобі яка біда до того? — похмуро сказав Волох, поклавши руку на рукоять пістоля, що стирчав із шкіряного кобура біля сідла.

Оксана видряпалася із рук харциза і кинулася до козаків:

— Рятуйте! Ці харцизи мене викрали! — закричала вона, вчепившись тремтячими руками у стремено Остапа.

— Не бійся, дівчино! — густим басом гримнув Давило. — Ми цих людоловів зараз на шлях праведний наставимо!

Гримнув постріл — то Волох вихопив пістоль і розрядив його в Остапа. Куля збила із голови козака шапку.

— Чоловік стріляє, а Бог кулі носить! — засміявся Остап і брязнув шаблею, — Бачу ти тільки одягом козак! — а потім повільно додав, уважно вдивляючись в обличчя отамана: — Хоч загинь по-козацьки, тварюко!

— Зараз подивимося, хто згине! — крикнув Волох, скинув кармазин і блимнув шаблею. — Давай, Сухий, тельбухи цим пентюхам випустимо!

Сухий стрибнув на коня і супротивники почали роз'їжджатися по зеленій рівнині.

— Ну що ж, потанцюємо, бісові душі? — гаркнув Давило. Вороги вдарили острогами коней і понеслися назустріч, виставивши наперед клинки. Оксана із завмираючим серцем дивилася на герць. Земля здригнулася від тупоту копит. Четверо вершників мовчки летіли назустріч. Відстань між ними швидко танула. Пил здіймався зі столоченого ґрунту. Хтось пронизливо гикнув, і вершники збилися у відчайдушній рубанині. Хропіння коней, вигуки вершників і брязкіт шабель приголомшили Оксану. За хмарою пилу, крізь сліпучі сонячні промені, вона бачила тільки зблиски шабель і чула оскаженілі прокльони. Іноді над бойовиськом схоплювався на дибки кінь, іноді на мить виривався вершник і знов кидався до січі, розмахуючи шаблею. Нарешті із клубка бійки вискочив кінь, за яким волікся настільки заюшений кров'ю вершник, що Оксана не змогла відразу роздивитися — харциз це чи козак. За мить за ним виїхав кремезний запорожець, витираючи лезо. Він провів широким рукавом сорочки по своєму спітнілому обличчю, підморгнув Оксані, недбало кинув: — Катюзі по заслузі! — і почав уважно вдивлятися у хід герця.

А тим часом два вершники рубалися із небаченою люттю. Здавалося, що від розпечених іскрин, які рясно сипалися з клинків, запалає трава під кінськими копитами. Раптом двобій припинився. Волох, хитаючись у сідлі, від'їхав на кілька метрів. Шабля випала із руки його і впала, брязнувши об камінь. Волох закинув голову назад — по обличчю текли струмки крові. Кінь його застиг, стривожено роздуваючи ніздрями, отаман харцизів погойдався трохи і, схилившись набік, тяжко завалився під копита.

Остап зістрибнув із змиленого коня і підійшов до Волоха. Він довго дивився на колишнього січовика, потім озирнувся на Давила:

— Живий... Я його тільки пласом пригрів, до вечора очухається...

— Що ж ти цього шибеника насмерть не зарубав! — здивувався вежник. Остап мовчав, не зводячи застиглого погляду із непритомого Волоха. Оксана, не вірячи у свій порятунок, тремтіла.

— Заспокойся, ясна панно, — ґречно звернувся до неї Остап, подаючи руку, — ми козаки чесні, а з твоїми кривдниками за звичаєм вчинили. Розкажи, краще, звідки тебе ці розбишаки вихопили і якого ти роду?

Оксана довірливо подивилася у вічі Остапа. Обличчя запорожця було відкрите і щире. Тільки десь у глибині його зіниць дівчина помітила щось потаємне, немов визирало звідти тяжке і болісне знання. Крізь сльози Оксана розповіла про напад харцизів на хутір і нічний жах втечі від пекельної потвори. Остап і Давило похмуро вислухали і перезирнулися.

— Що ж, ми тут в одній корчмі і не такі дива бачили, — бовкнув Давило, Остап м'яко додав:

— Не пеки очі слізьми, а краще поїдемо батька твого пошукаємо, — за цими словами він легко, немов пір'їнку, підсадив дівчину у своє сідло. Потім перекинув отамана харцизів через коня.

— Може, поховаємо зарізяку? — запропонував Давило, кинувши погляд на іншого харциза.

Остап подивився на небіжчика, на його коня, який, розмахуючи хвостом, стояв над ним, і різко кинув:

— Катюзі по заслузі!

19. Повернення

Пан Вербовський крокував навпростець, марно вдивляючись навкруги запаленими очима. Безлюдний степ шумів катраном і тирсою. За декілька миль від хутора йому здалося, що поблизу густого тернового куща біліє сорочка. Він прискорив ходу і побачив Чіпку. Хлопець сидів, зігнувшись, і, обхопивши плечі руками, трясся немов на лютому морозі. Пан Вербовський поклав руку на плече хлопцю — той сіпнувся і кинувся тікати. Ледь вдалося пану Вербовському схопти і добрячим духопеликом привести хлопця до тями. Очі Чіпки налилися жахом.

— Ну що ти, малий, тіпаєшся, — заспокоював його старшина.

— Вовкулака, — клацаючи зубами, бурмотів Чіпка.

— Ну то й що — його вдень не буває, він харцизів порвав, — сказав пан Вербовський, мимоволі озирнувшись довкола. Хлопець, втім, почав труситися ще більше і повторив:

— Вовкулака, — потім, запинаючись, додав: — Трохим — вовкулака...

Остап знав, що шлях їх повинен пролягти прямо до великого чагарнику, знаного на Січі як Пименів чагарник. Чому їхати треба було саме туди, він намагався не замислюватися. Він просто знав, що їх шлях повинен був проходити через цей чагарник. І все... З кожним днем після смерті Чорнояра, Остап все більше відчував, як у його душі поступово, але неухильно наростає дужа потаємна сила, що владно веде його цим незбагненним життям, сила, яка і лякала і захоплювала водночас... Вона приносила в його сни розпечене криваве сонце, яке виїдало душу, і табуни диких коней неслися випаленим степом крізь сонце...

Безліч дивних валок пройшло степом за безкінечні часи його існування. Безліч з них так і загинули, не витримавши його сурового випробування. В яке дивне і плутане мереживо Великого Степового Закону потрапили декілька супутників на чолі з Остапом Лелекою, пробираючись непримітними стежками скрізь Дике Поле?..

Попереду їхав Остап, гостро вдивляючись у степове сяйво, рятівне і гибельне водночас. За ним просувались Оксана, Чіпка і пан Вербовський, який доглядав за полоненим Волохом, і Чіпка. Волох, який швидко очуняв після двобою з Остапом, здавалося, повернувся до життя, але не до свідомості. Весь шлях він їхав мовчки, ніби відчужено. На постоях байдуже дивився на запропоновану їжу, і не звертав жодної уваги на сповнені ненависті погляди пана Вербовського. Ніхто не наважувався спитати в Остапа, чому той залишив страшному отаману харцизів життя, — сам же запорожець вів своїх супутників тільки йому відомими стежками, похмуро розмірковуючи над страшними мареннями. Позаду всіх їхав Давило. За всією безтурботністю його вигляду відчувалось вміння помічати все навколо і готовність у будь яку мить розпочати бій.

Пересувались подорожні вночі, вдень відсиджувались у потаємних ярках, слідкуючи за чорними димами, що загрозливо темніли на обрії...

...Десь на другий тиждень подорожі вони розбили собі ночівлю на дні глибокого байраку. Весь день ішов дощ, і Остап, порадившись із товариством, вирішив перечекати добу, поки земля не просохне. Під самий ранок він прокинувся: повільно розвиднювалося, дощ нудно сіяв краплі по галявині, лунко падаючи на грубу тканину намету. Вартовий Давило, загорнувшись у кирею, сумно напівлежав біля решток вогнища і, підперши голову рукою, цідив давно згаслу люльку. Волох нерухомо застряг біля високої верби, сорочка і обідраний жупан його були наскрізь мокрі, по обличчю струменіла вода, але він не помічав дощу, дивлячись без виразу.