Заложна душа - Білий Дмитро. Страница 9

Дивиться Яків на них — нема лютішої ненависті, як між рідними братами.

Ось і сам гетьман Іван Самойлович — на коні перед золотим шатром (царський дарунок), біля гетьмана чорний геній України — боярин Ромадановський. Майстер хитромудрих задумів і творець кривавих колотнеч по обох берегах Дніпра.

Гетьман Петро найзаклятіших своїх ворогів побачив, і мимоволі рука повіддя трохи притримала. Обличчя широке посіріло. Добре зрозумів гетьман думки свого ненависного суперника-переможця, відчув, як зчепив пальці навколо булави клятий Попович. Ще мить — блисне булава, і гупне залп по Дорошенку й старшині його, а далі понесуться лавою компанійці звично дорубувати в капусту недоляшків з правого берега. І тоді все. Довгоочікуваний спокій. І булава — єдина по обох берегах Дніпра.

...Старшина Дорошенка підібралася і ще більше у сідлах виструнчилась, смерті очікуючи. Яків скоса на Дорошенка оком кинув — зараз, як бувало заб'є у жилах гетьманових сила і кинуться вони із шаблями на смерть. На козацьку смерть.

Тільки мудрий боярин, князь Григорій Ромадановський м'яко і христолюбиво Самойловича за плече торкнув.

...Хіба ж я, люб'язний Іване, сам палко не бажаю цих зрадників Його Царської Світлості на люті тортури та пекельну кару віддати? Хіба не мені знати, скільки голів православного воїнства ці бунтівні чигиринці посікли? Хіба не бачив я долини, трупами московськими всіяними? Хіба не ми із тобою пожежу малоросійську разом кровію заливали? Хіба не я тяжкими трудами стільки років твою химерну Малоросію до царської милості привертаю? Тільки не дождеться гордий Петрушка Дорош від нас такої милості — мучеником на той світ податись. Цар — батюшка, прозваний недаремно Тішайшим, по-різному зраду викорінювати може... [3]

І зникла запекла лють у гнівних очах гетьмана. І відпустив булаву Самойлович, і торкнув коня острогами, і заграли переможно сурми, і заторохтіли переможно барабани.

А два гетьмани виїхали назустріч один одному. І окрім них двох, тільки Яків Горлач зрозумів, що мовчки один одному повідали, або могли повідати.

— Зламав ти мене, Іване Самойловичу. Разом із Москвою... І справу Хмеля зламали.

— Хіба ж, Петре, то справа Хмеля була на Козацько-Малоросійську Вітчизну нашу турчина навести?

— Москва при ньому теж тут багато волі не мала...

— Не може наш край нікому не підкорятись, Петре. Воля занадто сильно груди рве нашим краянам. Я правдиву силу обрав. Скільки б без неї ще смута нашу країну терзала? Моя Гетьманщина квітне, а твій берег спустошений...

— Переміг ти, Іване...

— Немов усмішку у твоїх словах чую, Петре...

— Вірно Москві служиш — ну, як Демко Многогрішний.

— Той за діло у Сибір пішов...

— Зачекай... [4]

У Москву за гетьманом Яків Горлач не поїхав. Колишній джура гетьманський у своєму житті завжди шукав силу.

І вона відшукала його.

І спекотним серпнем року від створення Адама 7184, а від пришестя у світ Господа 1676 закінчилась Руїна...

А може тільки почалася?

7. Що залишається мертвим і що залишається живим

Більше довгих розмов дід з Остапом не вів. Тільки і крутилася у голові зловісна приповідка: "Наші діди зазнали біди, наші онуки зазнають муки".

Ще п'ять днів Остап виходив у дідів сад, із подивом відчуваючи, як швидко затягуються його рани і як його тіло наливається крицевою силою. Хіба що іноді поблизу серця на мить з'являвся гострий біль — немов у груди знов влучала гостра куля...

Ці дні Остап подовгу просиджував у саду і слухав, як німий грає на скрипці, дивні думки ятрили його душу. Діда Чорнояра він майже не бачив, але, не перестаючи, згадував розповідь, яка сповнювала його серце тяжкими передчуттями і, в той же час, піднесеним очікуванням битви, що згасить його відчай. Виніс він лежак під дерева і тепер спав на подвір'ї. Іноді вдень він сідлав коня, що вже застоявся на припоні, і виїжджав у степ. З кожним разом прогулянки ставали все довшими. Одного разу він повернувся, коли вже стемніло. Напоїв коня і ліг спати. Прокинувся запорожець від дивних звуків, що лунали у бурдюгу. Остап вскочив, спросоння не розуміючи — сон це чи яв. Здавалося, хтось захлинається від сухоти. Стурбований козак вскочив до бурдюга. Дід Чорнояр лежав на долівці і хрипів. На вусах і підборідді спеклися згустки крови. Руками із набряклими жилами дід намагався розчепити щось невидиме, що скручувалося навколо його горлянки. Велика книга валялася поруч. Очі Чорнояра були широко розкриті. Остап підскочив до діда — щось майнуло сухим і гарячим подихом в обличчя козака і просочилось скрізь стіну...

Разом із німим вони поклали старого на лаву, той довго харкав рудою, тяжка задуха тиснула йому на груди. Нарешті Чорнояр трохи отямився й захрипів:

— Все, синку, без Січі сили мої впали, а його вдесятеро побільшали... тяжко тобі прийдеться — вмираю я... Збирайся, козаче, — шлях у тебе довгий... Приведе тебе до Горлача куля, що біля серця твого зосталася — вона до пекельного зла тягнутися буде... А скоріше він сам тебе відшукає... Запорожця знайди, Копняка, про нього ти, мабуть, чув — той тобі допоможе... Ятаган візьми... Мене... бійся... Книгу... Книгу біля мене у могилу не клади... джура збереже, хоча не скоро її хтось прочитати зможе... — із цими словами на груди діда хлинула темна кров, і більше він нічого не сказав.

Цілий день дід Чорнояр протрусився у лихоманці, лише іноді кидав він слова, але зрозуміти їх Остап не зміг, як не прислуховувався.

...Щось сухо тріснуло — Остап підняв голову і побачив, що остання струна на кобзі лопнула. Дід Чорнояр умер...

Швидко темніло. Остап зняв зі стіни стародавню ікону — на ній була зображена Божа Мати і чубаті запорожці, що поважно й чемно звертали на неї свої очі. Під іконою висіла почорніла срібна лампадка. Остап запалив рідину, що густіла на дні. По горниці поповзли терпкі пахощі лугових трав. Німий тим часом запалив декілька свічок. Запорожець подумав, що над мерцем всю ніч треба читати псальми. Він розгублено озирнувся навколо, бо із молитов знав тільки "Отче наш" і "Вірую". Тут козак угледів дідову книгу, яка і досі лежала на долівці. Книга була тяжка, із багатьма сторінками, обкладинка окута почорнілим сріблом із чудернацькими знаками. На великий подив Остапа цупкі замусолені пергаментні листи були порожні. Запорожець обережно поклав книгу на стіл. Раптом позаду себе він почув дзеленькіт. Остап обернувся й застиг — німий із зосередженим обличчям прив'язував мерця до лави довгим залізним ланцюгом.

— Що ти робиш! — скрикнув Остап на дідового пахолка.

Той підняв до нього бліде обличчя — темно-русявий чуб приліпився до спітнілого лоба, очі були перелякані. Він тицьнув руками у бік мерця, потім на себе й щось спробував передати на мигах.

— Це він сам тобі наказав? — здогадався Остап. Німий швидко закивав головою, і страх у його очах збільшився. Він заходився швидше обв'язувати небіжчика ланцюгом, міцно зав'язав вузол і боязко відступив углиб кімнати.

"От же ж боягуз" — подумав Остап, сів за стіл навпроти мерця, розклав перед собою книгу і почав читати молитву. Минула година. Німий порався на дворі. Запорожець запалив від свічки люльку, затягнувся духмяним самосадом і озирнувся навкруги. Вогники на лампадці й свічках наповнювали бурдюг хитким світлом. Мрець, прикутий до лави, лежав виструнчившись. Риси його обличчя, перев'язаного полотняним рушником, сильно загострилися, гачкуватий ніс задерся, закриті очі, на яких лежали мідяки, глибоко запали у почорнілі орбіти. Січовик повів очима — від мінливого блимання свічок йому здавалося, що білі вуса небіжчика ворушаться від нечутного дихання. Остап про всяк випадок перехрестився, повторив молитви.