Борги предків - Гудкайнд Террі. Страница 14

Дівчинка і Еббі втупилися один на одного. У світлі свічки Еббі бачила, як на обличчі дівчинки страх бореться з надією: свічка освітлювала і Еббі. Тому дитина могла її добре розгледіти і зрозуміти, що вона не та, за кого себе видає.

Нарешті дівчинка прийшла до вирішення і благально простягла руки.

Еббі мимоволі впала на коліна і обняла її.

— Допоможи мені! Будь ласка! — Схлипнула малятко Еббі на вухо.

Еббі добре встигла розглянути її личко. Ніяких сумнівів бути не могло. Це дочка Зедда.

— Я прийшла, щоб тобі допомогти, — заспокоїла дівчинку Еббі. — Мене прислав Зедд.

Малишка радісно пискнула.

Еббі трохи відсунула дівчинку і подивилася їй в очі.

— Я відведу тебе до тата, але ніхто не повинен здогадатися, що я рятую тебе. Ти повинна мені допомогти. Зможеш прикинутися полонянкою, щоб я змогла вивести тебе звідси?

Дівчинка кивнула. У неї було таке ж хвилясте волосся, як у Зедда, і такі ж очі, тільки сірі, а не горіхові.

— От і добре! — Прошепотіла Еббі і погладила дівчинку по щоці. Вона не могла відвести погляду від цих пронизливих сірих очей. — Тоді довірся мені, і ми з тобою виберемося звідси.

— Я тобі вірю, — пролунав тоненький голосок.

Еббі схопила мотузку, яка валялася біля підстилки, і накинула дівчинці на шию.

— Я не зроблю тобі боляче, але вартові зовні повинні повірити, що ти — моя полонянка.

Дівчинка з острахом глянула на мотузку, наче ця мотузка була їй добре знайома, а потім кивнула.

Вийшовши з намету, Еббі випросталась і витягла за собою на мотузці малу. Стражники подивилися на неї. Еббі відповіла гнівним поглядом.

Один з вартових підійшов ближче і спохмурнів.

— Що відбувається?

Еббі зупинилася і тицьнула червоним стрижнем мало не в ніс солдату.

— Її закликають. І хто ти такий, щоб ставити мені питання? Забирайся з дороги, ні то я накажу тебе випатрати і зготувати мені на сніданок!

Солдат зблід і відразу ж відступив. Не даючи йому часу схаменутися, Еббі швидко рушила вперед, тягнучи за собою понуро йдучу дівчинку.

Ніхто не став їх наздоганяти. Еббі хотілося побігти, але вона розуміла, що цього робити не можна. Їй хотілося взяти дівчинку на руки, але й цього вона не могла. Все має виглядати так, ніби Морд Сіт веде кудись полонянку.

Замість того щоб піти найкоротшим шляхом, Еббі піднялася до пагорбів вище по річці, де дерева доходили майже до самого краю води. Зедд пояснив їй, де перейти ріку, і попередив, щоб вона не надумалася йти іншою дорогою. Він всюди влаштував магічні пастки, щоб д'харіанці раптово не атакували з пагорбів і не завадили йому зробити те, що він збирався.

По дорозі до річки Еббі побачила трохи в стороні висить низько над землею смужку туману. Зедд строго-настрого заборонив їй наближатися до будь-якого туману або серпанку. Еббі підозрювала, що це якась отруйна хмара, яку він наворожив.

По шуму води вона зрозуміла, що річка вже близько. Розовіюче небо вже досить освітлювало землю, щоб Еббі змогла розгледіти воду, коли підійшла до краю лісу. Оглянувшись, вона побачила величезний табір на пагорбах позаду і, зайвий раз переконавшись, що їх з малятком ніхто не переслідує, зняла з шиї дівчинки мотузку. Потім вона взяла її на руки і міцно притиснула до себе.

— Тримайся міцніше і сиди тихо.

Дівчинка кивнула. Еббі поклала її голову собі на плече і що було сил побігла до річки.

Було ясно, але це був не світанок. Еббі вперше звернула на це увагу, коли перебралася на інший берег. Ще до того, як вона побачила джерело світла, Еббі зрозуміла, що магія, яку творить Зедд, не має нічого спільного з тим чарами, які їй коли-небудь доводилося бачити. Над річкою позаду неї пронісся пронизливий тихий звук. Запахло так, ніби горіло саме повітря.

Дівчинка чіплялася Еббі за шию; по щоках її текли сльози, але вона навіть не схлипнула, боячись, ймовірно, що якщо видасть хоч найменший звук, то все розтане як сон. Еббі відчувала, що й сама плаче.

Дійшовши до закруту, вона побачила чарівника. Він стояв посеред річки на камені, якого Еббі тут ніколи раніше не бачила. Камінь трохи височів над водою, і здавалося, що чарівник стоїть прямо на хвилях.

Обличчя його було звернено до Д'хари. Перед чарівником плавали темні тіні, простягаючи до нього руки і жадібні пальці, схожі на цівки диму.

Навколо чарівника танцювало світло. Одночасно темий і нестерпно яскравий, він деколи зливався в повітрі з чорними плаваючими силуетами. Це було і саме чудове, і саме страшне видовище, яке Еббі бачила за все своє життя. Магія її матері не йшла ні в яке порівняння з цим.

Але найстрашнішим був предмет, що висів у повітрі перед чарівником. Вогняна сфера, розпечена, що світилася зсередини. Поверхня її переливалася рідким вогнем. З річки бив у небо фонтан, і вода зверху поливала розпечену сферу.

Торкаючись її поверхні, вода з шипінням випаровувалася, і легкий вітерець ніс хмарини пари. Сфера на мить темніла, але тут же від внутрішнього жару розжарювалася знову, булькаючи і вируючи. Пульсуюча, наводяча жах небезпека.

Не зводячи з неї очей, Еббі опустила дівчинку на в'язку землю.

— Тату! — Закричала дівчинка, простягаючи руки до чарівника.

Зедд стояв занадто далеко, щоб почути, але все ж почув.

Він повернувся. Він стояв, величезний, як саме життя, посеред клубів магії, яку Еббі бачила, але була не в змозі усвідомити, і в той же час маленький у своїй людської вразливості. Він подивився на дочку, і очі його наповнилися слізьми. Ця людина, яка, здавалося, радиться з самими добрими духами, виглядала так, ніби вперше на власні очі бачила пришестя духу.

Зедд стрибнув з каменя і помчав по воді до берега. Опинившись в його обіймах, малятко заревіло, виплескуючи накопичений страх.

— Ну, ну, сонечко, — втішав її Зедд. — Татко з тобою!

— Ой, татку, — ридала вона, уткнувшись йому в шию, — Вони били маму! Вони такі злі! Вони так її били…

— Я знаю, сонечко. Знаю, — ласкаво заспокоював доньку чарівник.

Тільки зараз Еббі помітила стоячих осторонь чаклунку і Матір-Сповідницю. Вони теж ховали сльози, розчулені видовищем. Еббі була рада за чарівника, але ця сцена нагадала їй про те, що вона сама втратила. Жінка заплакала від нестерпного душевного болю.

— Ну, ну, сонечко, — повторював Зедд дочки. — Ти тепер у безпеці. Тато більше не дасть тебе в образу. Тобі ніщо не загрожує.

Він повернувся до Еббі і вдячно посміхнувся їй крізь сльози. Дівчинка раптово заснула у нього на руках.

— Невелике заклинання, — пояснив Зедд, коли брови Еббі здивовано поповзли вгору. — Їй потрібно відпочити. А мені — закінчити розпочате.

Він передав дочку Еббі.

— Ти не віднесеш її до себе додому? Нехай вона поспить там, поки я не закінчу. Будь ласка, поклади її в ліжко і укрий чим-небудь, щоб вона не замерзла. Вона буде спати досить довго.

Еббі змогла лише кивнути. Вона була рада за Зедда і навіть пишалася тим, що врятувала його дочку, але від цього її біль за своїх близьких меншою не ставала.

Еббі поклала сплячу дитину на своє ліжко, запнула на вікні фіранку і, не втримавшись, перед тим як піти, погладила м'які волосся дівчинки і поцілувала її в лобик.

Потім Еббі помчала назад по схилу до річки. Вона хотіла попросити Зедда дати їй ще хоч крапельку часу. Від страху за Яну її серце шалено калатало. На чарівникові лежить борг, який перейшов до нього від батька, і він цей борг ще не виплатив.

Важко дихаючи, Еббі зупинилася у краю води. Чарівник знову стояв на камені посередині річки, і навколо нього танцювали світло і тіні. Еббі була досить добре знайома з магією, щоб їй вистачило розуму не наближатися до нього. Вона чула, як він вимовляє якісь слова. Хоча Еббі таких слів ніколи не чула, вона одразу впізнала співучий речитатив заклинання, що викликає до дії могутні сили.

На землі біля неї була намальована та незвичайна Благодать, яку Зедд тоді малював у замку. Та сама, де був прорив між світом життя і смерті. Благодать була намальована блискучим чистим білим піском, яскраво вирізнявся на темній глині. Еббі здригалася від одного погляду на неї, хоча й уявлення не мала, що вона означає. Навколо Благодаті тим же білим піском були ретельно виписані строгі форми магічних рун.