Борги предків - Гудкайнд Террі. Страница 4

Еббі, як і раніше притискаючи до грудей торбинку, увійшла в зал. Смолоскипи в залізних підставках ще не горіли. Надвечірнє сонце стояло досить високо і добре освітлювало зал крізь великі засклені вікна. Пахло смолою, лампадним маслом, смаженим м'ясом, сирим каменем і застояну потім.

У залі панували метушня і гамір. Всюди снували люди, і всі, здавалося, говорили одночасно. Столи, які стоять по всій кімнаті, були завалені книгами, свитами, картами, уставлені згаслими лампами, палаючими свічками і тарілками з недоїденим м'ясом. Еббі помітила безліч незрозумілих і дивних предметів «починаючи від мотків ниток і закінчуючи напівпорожніми мішками з піском. Біля столів юрмилися люди, одні мирно розмовляли, інші запекло сперечалися; хто гортав книги, хто переглядав сувої, хто переставляв на картах прапорці.

Чаклунка, як і раніше тримаючи Еббі під руку, нахилилася до неї.

— Розмовляючи з тобою, Чарівник Першого Рангу буде в той же час розмовляти з іншими людьми. Нехай тебе це не бентежить. Просто не звертай на це уваги і говори те, що ти хочеш сказати. Він тебе почує.

— Почує, розмовляючи з іншими? — Недовірливо перепитала Еббі.

— Так. — Вона відчула, що чаклунка злегка стиснула їй руку. — Постарайся говорити спокійно і не думати про те, що сталося з попереднім прохачем.

Тобто про вбивство. Ось що має на увазі чаклунка. Не думати про те, що чоловік прийшов задати питання Першому Чарівникові і за це його вбили. Значить, вона просто-напросто повинна викинути це з голови? Подивившись під ноги, Еббі побачила, що йде по кривавій доріжці. Обезголовленого тіла ніде не було видно.

Шкіру на зап'ясті знову стало поколювати, і Еббі погладила теплий браслет. Чаклунка зупинилася. Піднявши голову, Еббі побачила перед собою натовп людей. Хто підходив, хто, навпаки, відходив. Одні, жваво розмахуючи руками, щось голосно доводили, інші говорили ледве не пошепки. Стояв такий галас, що Еббі не могла розібрати ні слова. У неї було повне враження, що вона бачить перед собою людський вулик.

Раптово її увагу привернула стояча збоку жінка в білій сукні. Побачивши довге волосся і зустрівши погляд фіалкових очей, Еббі на мить застигла, а потім, здавлено скрикнувши, впала на коліна і проти власної волі схилилася в глибокому поклоні. Вона вся тремтіла від страху.

Біле плаття жінки було такого ж крою і з таким же розрізом, як чорні сукні, знайомі всім. Довге волосся говорило само за себе. Еббі ніколи раніше не бачила цієї жінки, але точно знала, хто вона така. Її не можна було сплутати ні з ким. Тільки одна з усіх сповідниць носить атласну білу сукню.

Сама Мати-Сповідниця.

Еббі чула голоси над собою, але боялася вслухатися, побоюючись почути смертний вирок.

— Встань, моя дитино, — пролунав ясний голос. Еббі впізнала традиційне звернення Матері-Сповідниці до своїх підданих. І не відразу збагнула, що це не загроза, в просто вітання. Еббі втупилася на криваву калюжу на підлозі, не знаючи, що робити далі. Мати не вчила її, як треба себе вести при зустрічі з Матір'ю-Сповідницею. Ніхто з жителів Конні Кроссінг ні разу не тільки не розмовляв з Матір'ю-Сповідницею, але навіть не бачив її. Втім, ніхто з них і чарівників теж жодного разу не бачив.

— Встань! — Сердито прошепотіла над її головою чаклунка. Еббі піднялася з колін, але не відривала погляду від підлоги, хоча вигляд крові викликав у неї нудоту. Вона відчувала її запах — так само, бувало, пахло, коли вдома різали свиню. Судячи по довгій кривавої смузі, тіло тягнули по залу до дверей в далекій стіні.

Не звертаючи уваги на загальний гомін, чаклунка спокійно заговорила:

— Чарівник Зорандер, це Абігайль, дочка Хельзи. Вона хоче з тобою говорити. Абігайль, це Чарівник Першого Рангу Зеддікус Зу'л Зорандер.

Еббі несміливо підняла голову. І побачила горіхові очі, що дивилися на неї.

Навколо юрмилися люди: офіцери, серед яких, напевно, були й генерали. Люди похилого віку в довгих балахонах, одні — в простих, інші — в розшитих. Чоловіки в дорогих каптанах. Три чаклунки. І Мати-Сповідниця.

Спокійно стоячий посеред цього хаосу чоловік з горіховими очима нітрохи не був схожий на людину, яку Еббі очікувала побачити. Вона думала, що побачить буркотливого сивого старця, А цей чарівник був молодий. Можливо, навіть не старший за неї самої. Худий, але жилавий, в простому балахоні з тканини навряд чи кращої якості, ніж ряднина, з якої була зшита торбинка Еббі. Ознака його високого рангу.

Еббі ніяк не очікувала, що Чарівник Першого Рангу виявиться таким. Вона згадала, що говорила їй мати: коли справа стосується чарівників, навіть власним очам вірити не можна.

Люди навколо щось йому говорили, сперечалися з ним, дехто навіть кричав, але чарівник мовчки дивився на Еббі. У нього було досить приємне обличчя, на вигляд навіть добре, незважаючи на густі кошлаті брови, тільки очі… Еббі ніколи не бачила таких очей. Здавалося, вони все бачать і помічають, знають все і все розуміють. У той же час вони були запаленими і припухлими, наче він не спав уже багато діб. І ще в них був затаєний біль. І все ж він зберігав повний спокій посеред пануючого навколо хаосу, і поки його увага була зосереджена на Еббі, молодій жінці здавалося, що, крім них двох, в залі нікого немає.

Світлий локон, який Еббі бачила на пальці того аристократа, тепер був обгорнутий навколо пальця чарівника. Він провів ним по губах.

— Мені сказали, що ти дочка чаклунки. — На тлі навколишнього шуму його голос здавався спокійним дзюрчанням струмка. — У тебе теж є дар, дитя?

— Ні, пане…

Поки вона відповідала, чарівник повернувся до офіцера.

— Я ж казав, що якщо ви це зробите, то ми ризикуємо їх втратити. Передайте — я хочу, щоб він йшов на південь. Офіцер сплеснув руками.

— Але його розвідники доносять, що д'харіанці рухаються від нього на схід.

— Це не важливо, — відповів чарівник. — Головне — перекрити дороги на південь. Саме туди рухаються їх основні сили. Серед них також є володіючі магією. Перш за все потрібно знищити їх.

Офіцер притиснув кулак до грудей, а чарівник тим часом повернувся до літньої чаклунки.

— Так, правильно, спочатку — три заклинання. Минулої ночі я знайшов точні вказівки.

Чаклунка відійшла, і її місце тут же зайняв чоловік, який забурмотів щось на іноземній мові, одночасно розвертаючи сувій і простягаючи його чарівникові. Той пробіг сувій очима, потім віддав якийсь наказ на тій же мові, і чоловік пішов.

— Значить, ти — пропущена ланка? — Запитав чарівник у Еббі. Вона почервоніла.

— Так, чарівник Зорандер.

— Тут нема чого соромитися, дитя, — відповів він, поки Мати-Сповідниця щось шептала йому на вухо.

Але Еббі все одно було соромно. Чарівний дар не перейшов до неї від матері. Пропустив її.

Жителі Конні Кроссінг залежали від матері Еббі. Вона допомагала хворим і немічним. Давала поради у справах управління містом і залагоджувала сімейні негаразди. Іноді допомагала потроїти щасливий шлюб. Вчила деякого уму-розуму. Вона була чаклункою. Володіла магією. Захищала жителів Конні Кроссінг.

Багато відкрито їй поклонялися. А дехто? Дехто боявся і таємно ненавидів її.

Хельзу поважали за те, що вона робила для людей. А боялися її тому, що вона володіла чарівним даром, володіла магією. Деякі люди ненавидять магію і найбільше за все на світі хочуть бути від неї подалі.

Еббі магією не володіла і не могла лікувати хвороби і рани. Їй дуже цього хотілося, але вона не могла. Коли Еббі якось запитала у матері, чому вона не звертає уваги на невдячність деяких людей, та відповіла, що можливість допомогти ближньому — вже сама по собі нагорода, і не слід чекати за це подяки. Людина, яка робить добро з корисливими цілями, сказала вона, проживе дуже нещасне життя.

Поки матір була жива, до Еббі ставилися насторожено; після смерті Хельзи настороженість переросла у відкриту неприязнь. Жителі Конні Кроссінг чекали, що Еббі стане служити їм так само, як служила її мати. Звичайні люди мало знають про наслідування чарівного дару і впевнені, що він передається у спадок завжди. Тому вони вважали Еббі байдужою і черствою егоїсткою.