Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів - Павич Милорад. Страница 5
БРАНКОВИЧ АВРАМ
БРАНКОВИЧ АВРАМ (1651–1689) — один з авторів цієї книги. Відомий як наємний дипломат в Едірне і у Порті в Царгороді, воєначальник у австро-турецьких війнах, енциклопедист і ерудит. Величальний портрет Бранковича був написаний на стіні храму святої Параскеви у Купинику, збудованому на кошти Бранковичів. На портреті він зображений разом зі своєю ріднею, як подає на шаблі щойно збудований храм святої П'ятниці своїй прапрабабі, сербській деспотиці і святій, преподобній матері Ангеліні.
Джерела: Відомості про Аврама Бранковича розкидані по донесеннях австрійських інформаторів, зокрема в повідомленнях, підготованих для принца Баденського і генерала Ветерані одним із писарів Бранковича — Никоном Севастом
«Аврам Бранкович походить із родини, що після падіння сербського царства і приходу до влади турецької династії покинула південь і перейшла на придунайські землі», — сповіщається у таємному донесенні, відправленому Никоном Севастом до віденського двору. — «Члени тієї родини були захоплені рухом за відселення із земель, що перебували під владою турків, і в XVI столітті переселилися у Липову в Єнополі. Відтоді про ердельських Бранковичів кажуть, що вони брешуть по-волоськи, мовчать по-грецьки, рахують по-цинцарськи, у церкві співають по-руськи, найбільше мудрості мають, коли говорять по-турецьки, і тільки тоді, коли хочуть убити, промовляють своєю рідною — сербською мовою. Вони — вихідці із західної Герцеговини, з містечка Кореничі, що лежить в околицях Требинє, недалеко від Ластви у Горніх Полицях, звідки й походить їхнє друге прізвище — Кореничі. З часу свого переселення у Ердель Бранковичі користуються великою повагою і вже двісті років п'ють найкраще вино у Волощині, про яке кажуть, що ним і краплею вп'єшся. Колись, на межі двох століть і двох держав — угорської і турецької — рід Бранковичів славився у військових діях, а тепер вони подарували своїм землям уздовж ріки Мориш, у Єнополі, Липовій і Панкоті цілий ряд визначних служителів церкви. Мойсей Бранкович, відомий як єпископ Матей, був митрополитом єнопольським, і горіх, опущений ним у Дунай, завжди опинявся у Чорному морі швидше від інших горіхів. Його син, він же дядько графа Георгія Бранковича Соломон, відомий як єпископ єнопольський під іменем Сави І, правив у єнопольській і липовській єпархії, не сходячи з коня, і навіть пив у сідлі, аж доки у 1607 році Липова не була захоплена турками. Бранковичі стверджують, що їхнє коріння іде від сербських деспотів Бранковичів, а от звідки прийшли їхні статки, сказати важко. У народі кажуть, що в кишені Бранковичів серед білого дня лягає все, що тільки можна визбирати по гендлярських снах від Кавали і до самого Земуна. Їхні перстені холодні, як змії, їхні володіння не облетіти птаху, а в народних піснях їх плутають із царськими родами. Бранковичі відомі як покровителі монастирів у Волощині і на Афоні у Греції, вони зводили мури і церкви, що стоять і у стольному Белграді, і в Купинику, і в містечку під назвою Теус. Князь Зигмунд Ракоці на знак уваги до Бранковичів наділив їхню родину по жіночій лінії маєтками, степами і шляхетським титулом, а оскільки жіноцтво із сімейства Бранковичів перебувало в родинних зв'язках із ердельськими Секеліями, то й певна частина статків останніх перейшла у власність до Бранковичів. Треба сказати, що в роді Бранковичів спадок визначається залежно від кольору бороди. Усі спадкоємці з рудими бородами (а такі бороди у Бранковичів — слід їхніх жінок, бо одружуються вони тільки з рудоволосими) поступаються першістю чорнобородим, бороди яких вказують на те, що вони — спадкоємці по чоловічій лінії. Володіння Бранковичів оцінюються на сьогодні сумою не меншою як 27 тисяч форинтів, а річний прибуток з них виносить близько півтори тисячі форинтів. І якщо таблиці їхнього родоводу часом і викликають недовіру, то золото їхнє не дає жодних підстав для сумніву: воно справжнє і тверде, як земля, по якій стукають копитами їхні коні, і вже понад двісті років жоден золотий не покинув їхніх скарбниць.
У Царгород Аврам Бранкович прибув кульгаючи, з підошвою на одному черевику, удвічі грубшою від іншої — оповідь про те його каліцтво переходить із уст в уста. Кажуть, ніби тоді, як Аврам був ще хлопчиком семи років, у помістя його батька вдерлися турки і перестріли на стежці невелику групу прислуги, що супроводжувала хлопчика під час прогулянки. Охорона перед турками умить розбіглася в різні сторони, і біля Аврама залишився один-єдиний старець, який дуже спритно відбивав своїм довгим києм усі атаки вершників, аж доки їхній командир не випустив у нього шпичку, яку тримав у своїх зубах, заховану в очеретяній тростині. Старець упав мертвий, а Аврам, що тримав у руці лозину, замахнувся з усієї сили і вперіщив нею турка по чоботях. Та хоч скільки відчаю і ненависті не було в тому хлоп'ячому ударі, їх усе одно не вистачило. Турок лише розреготався і поїхав далі, наказавши спалити село. Мов черепахи, повзли роки, Аврам Бранкович виріс, про ту пригоду забули — тепер вистачало нових сутичок, і вже Бранкович водив своїх воїнів у бій, тримаючи в руках стяг, а у роті — очеретяну тростину з отруйною шпичкою всередині. Якось на дорозі вони перестріли ворожого шпигуна, який ішов разом зі своїм сином, ще хлоп'ям. Можна було подумати, що то невинні подорожні, які мандрують світом з одними лиш кийками. Один з воїнів упізнав старого, пришпорив у його бік коня і спробував захопити того в полон. Та старець оборонявся києм так завзято, що всі почали підозрювати, чи не заховане у тому киї якесь таємне закляття. Тоді Бранкович випустив свою отруйну шпичку і вбив старця. У ту ж мить хлопець, який був зі старцем, ударив своїм києм Бранковича. Йому ледве виповнилось сім років, і, виходячи з того, навіть усієї його сили, ненависті й любові не вистачило б, щоб зашкодити Бранковичу. А все-таки Бранкович розреготався і впав як підкошений.
Від того удару він став кульгати на одну ногу, покинув військову справу і, користуючись підтримкою свого родича, графа Георгія Бранковича, почав дипломатичну діяльність у Едірне, Варшаві та Відні. Тут, у Царгороді, Бранкович виконує обов'язки англійського посла і живе у просторій вежі, що височіє поміж вежами Йороз Калеші і Караташ на Босфорі. На першому поверсі кам'яниці він наказав звести точну копію половини тої церкви, що була посвячена матері Ангеліні, його прапрабабі, проголошеній Східною церквою святою, у той час як друга половина тієї ж церкви знаходиться у Ерделі, на землях батька Бранковича.
Аврам Бранкович — чоловік статний, його розлогі груди могли б стати кліткою для великих птахів чи дрібних звірів, на нього часто нападають розбійники, бо в народі ходить пісня про те, що його кості — із золота.
У Царгород він прибув так, як завжди вирушає в дорогу: верхи на високому верблюді, годованому самою рибою. Тварина під ним іде плавно, не розхлюпуючи вина з чаші, закріпленої на її голові. З найранішого дитинства він не спить по ночах, як увесь людський рід, а тільки вдень, і ніхто не може сказати, коли він зробив той гандель і вторгував день за ніч. Але й по ночах, коли він не спить, йому тяжко знайти спокій на одному місці: здається, що чужі сльози стоять йому в горлі, як коневі — запханий силою ячмінь. Тому за столом перед ним завжди ставлять два тарелі, йому подають два стільці і дві чаші і посеред обіду він, буває, раптом зривається і міняє місце. Те ж саме відбувається у нього і з мовами: він не може довго розмовляти якоюсь одною, міняє їх, наче коханок, і говорить то по-волоськи, то по-мадярськи чи по-турецьки, а від одного папуги почав учити хозарську. Кажуть, ніби у снах він говорить ще й по-іспанськи, але після пробудження це вміння зникає. Недавно у сні хтось співав йому пісню якоюсь незрозумілою мовою. Він запам'ятав ту пісню, і, щоб перекласти її, ми змушені були шукати знавця тих мов, яких не розуміє Бранкович. Так натрапили ми на одного рабина, і Бранкович відрецитував йому напам'ять ті вірші. Було їх небагато, і звучали вони так: