Славка - Ткачук Галина. Страница 18

Вона спитала, де знаходиться якась установа. Я не пам’ятаю яка. Я не знала.

До монастиря я прийшла, бо мала на душі вину і не мала нічого іншого. Я вдячна цій жінці, що пішла зі мною. Я відчувала свою вину перед нею. Але не зараз.

Потім вона спитала, де вулиця Межигірська. Я сказала, що не знаю.

Вона спитала, який район я знаю краще.

Я сказала — цей.

Але взагалі я не з цього міста.

А з якого?

Я сказала — із Вінниці.

Скільки коштує квиток до Вінниці? — спитала жінка.

Я сказала — двадцять гривень, але зі студентським дешевше.

Двадцять гривень, а зі студентським дешевше? — перепитала мене жінка.

Ага.

І як там, у Вінниці? Як там погода?

Не знаю, я давно там не була. Я тут вчуся.

Вчишся? Де?

Тут, — кажу.

Можливо, вона скоїла який злочин і шукала втечі.

Можливо, я теж. Чому вона мене не боялася?

Коли я ішла туди — я ішла по снігових кучугурах. Нікому їх відвернути. Ішов сніг. Мене перестрів колишній однокурсник Ігор і спитав, куди я іду. Я пообіцяла собі, що нікому цього не казатиму. Бо людина, що я перед нею винна, може здогадатися, що я винна, що вона теж винна, що усі ми страшні. Вона б мене злякалася. Вона б розсердилася, і між нами пролягла б тільки лють.

Ніколи не кажіть свою вину тим, кого скривдили. Ходіть натомість на сповідь.

Ой ні. Робіть навпаки.

Ігор тоді спитав, куди я іду. Я сказала: не знаю.

Він сказав: оце справжня загадкова дівчина: сама не знає, куди іде. Мені сподобалось.

Потім він подзвонив на мобілку комусь, кого теж звали Ігор, і запросив його десь пити пиво, починаючи від метро Льва Толстого. Я спитала, чи не себе він запрошував. Він засміявся і сказав: ні. І зник з-перед очей моїх, і я втекла від лиця його.

Так от, жінка, що пішла за мною, потім спитала, де я живу. (Після запитання, де я вчуся.)

Я сказала: у гуртожиткові.

Насправді я живу не там.

А як туди можна заселитися?

Треба вчитися там, де вчуся я, сказала я.

І пішла від неї, і вона пішла за мною.

Зараз мені хотілося їсти, але з кімнати виходити не можна.

Я не знала, що вона там у куткові робить.

Тихенько, поки мене не відчувають, я зняла свої золоті сережки і поклала до рота.

Потім, як завжди, лягла на підлогу. Тільки так моя спина відпочиває.

Я тихенько ворушилася, і хребці ставали на місце.

Здається, жінка починала мене боятися. Можливо, нам треба було іще поговорити. Усе б стало на свої місця. Я не хотіла. Я перегортала язиком сережки у своєму роті. На них залишився смак моїх вух. Я любила смак своєї шкіри — у дитинстві найкращий харч були шкірки від вавок. Зрештою, у молодості також. Про свою старість я нічого не знала.

Вона встала і пішла по мені кудись. Так, ніби мене і не було зовсім. Я заспокоїлась.

Я заспокоїлась і заснула. Зубами донизу, щоб неможливо було забрати мої найкращі у світі золоті сережки.

* * *

Я прокинулась від холоду. Двері були відчинені. Жінка пішла. Добре, що вона мене так і не злякалася. Це була сильна жінка. Я посміхнулася. Таки сильна. Такі, мабуть, дужі руки. Добре ще, що вона не придумала мене душити. Я посміхнулася від такої невідповідної думки.

Рука моя затерпла. І це засмутило. Раніше вона затерпала, тільки якщо я спала на подушці. А зараз я спала взагалі на твердій поверхні — це дуже недобре, що рука тепер затерпла. Це знову щось із хребтом. Я поворушилася — кілька хребців знову тріснуло.

Рот мій був порожній. Я засміялася. Знову проковтнула свої сережки. Нічого, нічого, вони повернуться рано чи пізно.

Але є речі, які вже не повернуться.

Я пішла по кімнаті розшукувати їх.

Так, зник мій паспорт. Я засміялася. Паспорт, де я була заміжня за своїм одним знайомим. Він так косив від армії. Він запропонував: я тобі — мобілку, ти — виходиш за мене заміж.

Ту мобілку я вже десь загубила.

Якщо ти заглиблений у себе багато — то губиш речей достатньо.

Додайте сюди іще короткозорість.

Я нікому не казала, що заміжня.

Як ви, мабуть, здогадалися, його таки забрали в армію. Я не знаю.

Можливо, саме тому я і загубила ту мобілку. Щоб усе по-чесному.

Не знаю, все одно ми таки гарно провели час. Кілька разів у загс ходили. Сподобалися одне одному. І це немало. Я посміхнулася.

Все одно ми скоро розлучаємося.

Я посміхнулася. Я згадала кілька своїх улюблених пісень про прощання колишніх одружених…

Гроші мої були сховані надійно — у різні книжки і буклети з-під дисків. У тім була своя система.

Я навіть не перевіряла, чи вони на місці.

А гаманця вона витягла іще тоді, коли вперше розмовляла зі мною, і було темно, і йшов сніг, тож вона притискалася міцно до мене, щоб з-під пухнастого капюшона розглядіть моє лице.

Те саме, з-перед якого втік був кілька хвилин перед тим Ігор.

Шкода, що вона тоді мене не злякалась.

Чорт! Я вперіщила кулаком у стіну.

Як я цього не передбачила? Ну чому я подумала, що у мене нічого красти!?

Вона забрала мої чоботи!

Почекай. Я заспокоїлася. У мене ще були зимові мештики.

Ботинки.

У мене ще є шкіряні чоловічі напівкросівки-напівтуфлі. Чорні. І я думаю навесні пофарбувати їх у червоне. І колись розкажу чому.

Я поворушила шиєю — і пару хребців тріснуло. Швидка ниточка нерва дьорнулася у руці.

Це таки якесь порушення. Я пішла на кухню зробити чай.

Так, вона тут поїла. Це ж треба: вона зварила макарони із сосисками і лишила трохи мені. Я засмутилася, що думала про неї погано. Мені ця історія із жінкою перестала подобатись. Я згадала, із якої моєї вини усе почалось.

Під батареєю стояли чоботи. Тю! Я таки поклала їх під батарею. Я засміялася.

Останнім часом все більше людей питають, чого я сміюся. Спочатку був один, тепер вже троє. Треба це якось припиняти.

Що зникло — так це одна ковдра.

Я увімкнула радіо.

«Дякую тобі», — співав Вакарчук.

Я уявила, що мені цю фразу каже та жінка, загорнута десь зараз у ту ковдру.

«Будь ласка!» — сказала я щиро.

За вікном на снігу просто посеред ранку хтось виводив для моєї сусідки зверху ранкове привітання: «НЕ СЕРДЬСЯ. ВСЕ ЦЕ ПРАВДА»

Я засміялася.

* * *

Я прокинулася по-справжньому вночі від чийогось хропіння. Мені заклало носа.

Я дістала із кармана штанів серветку і спробувала прочистити носа. Серветка виявилася шматком туалетного паперу.

На ліжкові спала жінка.

У будь-якому нежиттю основна проблема в тому, що він — запальний процес у голові.

Я сперлася спиною на край ліжка і навмисне вдарила жінку потилицею.

Хропіння змовкло, почувся якийсь радісний звук.

І тут раптом хтось взявся мене душити.

І ніби одразу це заняття кинув.

Я закрила очі. Я зрозуміла: жінка прокинулась і сіла мені на плечі. Її нижня сорочка і коричневі колготки мали сильний запах.

Її суглоби були якісь неправильно гнучкі, ніби кожен міг згинатися у три напрямки. Вони міцно обхопили мій тулуб.

Подзвонив телефон. Я підбігла, але слухавку схопила жінка на моїх плечах і високою пташиною мовою говорила з кимсь хвилин п’ять.

Я тим часом пробувала від неї звільнитися.

Я збила їм телефонну розмову.

Жінка видала якийсь тонкий писк.