Славка - Ткачук Галина. Страница 4

Тієї ночі я кричала у ковдрі. Щоб заспокоїти, мене довелося загорнути у ковдру і покласти у кладівку.

ЯНА, МИ З ЛІЛЕЮ, ІОАНИКІЙ

— Куди це ви, дівчата, зібралися? — питала нас в автобусі Яна.

Мовчимо.

— Куди ви йшли?

— Гуляли полем біля дороги.

Автобус був набитий і деренчав. Ми стояли удвох біля білого поручня і трималися міцно, а Яна над нами нависала і розпитувала.

Найсмішнішим було те, що саме в той день Лілина мама віддала доню на догляд цій Яні. А вона вирішила натомість кудись податися.

— Славко, де ви тепер живете з мамою?

— На Богдана Хмельницького.

— А тебе мама зі школи не забирає? Ти сама вже ходиш?

— Сама. Я вже у другому класі!

— Так чого ж ви отак вирішили кудись піти разом?

Тут Ліля задерла башку до Яни і випалила;

— Якісь такі розмовляння кожен раз! А ти куди їздила? Треба було, дак і їхала! Щодня виникають якісь проблеми — і їх потрібно вирішувати!

Лілька замовчала, але голова її залишилась задерта.

Яна, схоже, знітилась. І не так від Лілиних слів, як від цієї задраної і завмерлої голови.

Ми приїхали.

Тоді Яна мені й каже:

— Славочко, ходімо до нас. Будем чай пить.

— І варення пожирать, — додала Лілька.

— Бо чого ж його на Білогородку пішкадрала лишній раз ходити. Далеченько це, — сказала Яна, відкрила двері під’їзду і увіпхала туди нас із Лілею.

Ми йшли у вчорашню страшну квартиру із виламаними дверима і листами, замурзаними в кров.

У квартирі хтось кричав, аж надривався.

Яна швидко роздяглася і побігла на крик.

— Це — Іоаникій, — пояснила Ліля. — Малий. Десь год йому.

— Твій братик?

— Та ні. Це Янка бере його в його мамки і таскається із ним за гроші.

— Больші?

— Нормальні.

— І за тебе мама їй плотить?

— Та ні. Картоплю дає. Або цукор. Вона ж тут не кожен день. Вобще я і сама можу.

У вчорашній кімнаті двері були вже на місці.

— Це мама назад зачепила, — пояснила Лілька, — вона любе всяке таке. Пішли чай пити.

Я думала, що цій малій Лілі усе робитиме і чай наливатиме Янка. Аж ні. Дівка сама взяла чашки, запарила чаю, нарізала хліба (навіть рівненько!) і намастила маслом. І варенням. А потім поклала біля мене яблучко.

— Це твоє. Вчорашнє. Ти так його зі швабри і не взяла.

Я зареготала.

— Я ж кажу, — сказала Лілька, — ти смішна і нєрвна. Я розкажу тобі свій план. Про Білогородку. Ти пий. Пий собі і слухай. Сходимо туди завтра, добре? Я вже візьму тоді малу лопату, і ти щось таке захопи. Я приблизно вже навіть уявляю, в якому місці може бути щось закопано. Ти не думай, що я так кажу, бо мала і не особливо умна. Розумієш, є певні штуки, які в мене виходять. І я думаю по житті іменно ними і займатися. Так само — зі скарбом. Тільки доведеться трошки важкувато. Ти коли-небудь копала землю?

— Ні. Я тільки колись носила ящики.

— З чим?

— Із продуктами всякими. Ми так заробляли гроші.

— Із мамою?

— Із дядьком. Два роки тому.

Було так.

ДЯДЬКО КОРЄНЄВ

Взагалі мене часто раніше віддавали дядькові Корєнєву.

Він жив у гуртожитку. У нього була одна кімната і два ліжка. Як правило, коли ми заходили, на одному з них ницьма лежав дядьків сусід по кімнаті Саня. Його кістки і суглоби були довгі й криві, і пролягав він крізь усе ліжко, як сама нескінченність. А над ним на стіні із блідими шпалерами висіло три картини: Чорношкірий Господь, сущий на райдугах; Царствений лев на різнокольоровому прапорі і Чоловік у довгих косицях. Бо він убоявся Господа.

Корєнєв сідав на єдиний у кімнаті стільчик за свій робочий стіл, мене садив на стіл біля свого паяння і паяв собі зелені плати із золотистими лабіринтами, торкаючись паяльниковим жалом то олов’яного дроту, котрий танув і скачувався у малі кульки, то великого шмата каніфолі, котра теж танула і ставала гладенькою від гарячих доторків.

Якось мене віддали йому іще і в суботу.

Ми отак в черговий раз зайшли, а сусід на ліжкові перевернувся горілиць:

— Ну що, Корєнь, щось є?

— Сьогодні нічого… Ти ж знаєш, це не від мене залежить.

Мовчать.

Саня каже:

— Чуєш, красуне, твоя мама знову гальмує весь процес!

— Чую.

— Скажи їй, хай наступного разу думає.

— Нічого я їй не казатиму!

— Воно і правильно. Корєнь, увімкни щось!

Дядько ввімкнув магнітофон.

Заграла пісня із моїх улюблених. Я її не розуміла, я називала її «Пісня-Ненашою-Мовою-Із-Дзвіночками-І-Дощем-На-Початку».

Корєнєв паяв.

Сусід знову лежав ницьма і ворушив пальцями ніг.

Я спитала:

— Про що ця пісня?

— Не знаю точно, — відповів Корєнєв. — По-моєму, про тих, хто їздить на мотоциклах у зливу вночі.

Він промовчав і припаяв щось у платі.

— Про те, що ось у цьому будинку вони були народжені і ось у цей світ їх викинуло.

— І про те, що, дівко, ти маєш любити свого чоловіка, — додав Саня, — брати його за руку, намагатися, щоб він тебе зрозумів…

— Бо від тебе нічого не залежить, а цей світ ніколи не спиниться, — перебив його дядько.

Обидва змовкли.

Корєнєв пайнув.

— Пішли чай пити! — сказав Саня.

Кухня у них була порожня за занедбаністю і багата на сусідів.

То була спільна кухня.

Біла фарба тікала там із табуреток, а над столом висів синій плакат із безліччю людських фігурок, які можна було б розглядати до ночі.

Із кухні двері вели на порожній балкон.

Біля мийки завжди обріталась калабаня.

Сміттєве відро стояло в чорному кутку в оточенні сміття, котре у нього не вміщалося.

На підвіконні стояла шкарабанка, в котру курили.

У дядька і Сані були дві великі чашки із вишеньками. Мені Корєнєв наливав чаю у свою, а сам брав чиюсь із полиці. Бувало, на полицях нічиєї чашки не стояло, тоді він із тумби діставав секретний резервний стакан, СРС.

Чай, як правило, пили вони довго, а наливали дуже гарячий, а на смак він був гіркучий. Цукру в них ніколи не було.

Ні, іноді все ж бував.

Я не любила цю їхню чаювальну діяльність і просила залишити мене в кімнаті, поки вони там чаюють.

— Та ну! Ти що! Ти ж тут усе спалиш!

— Як?

— Паяльником!

— А. Ні. Не спалю.

— А що ти робитимеш?

— Танцюватиму!

— А. Свята справа.

І вони йшли від мене.

Я ж вмикала настільну лампу і піднімала їй голову. Направляючи світло на стіну. Стягувала з ліжка покривало і танцювала в ньому між лампою і стіною, дивлячись на свою тінь на стіні.

Коли дядько Корєнєв одружувався, я несла за його нареченою довгу фату, я так і знала, що вона мені подарує її для танців.

Ніхто не знає, як повернеться його життя, знати б кожному, як повертається до стіни його настільна лампа.

Люди, котрі знають про Бога більше, ніж я, кажуть, що танці — від лукавого.

Пару разів дядькові Кореневу і сусіді вдавалося випадково піддивитися кілька секунд мого танцю. І я скаженіла.

Так от, а в ту суботу я все-таки залишилася з ними на кухні, бо дуже хотіла їсти. Так і спитала:

— А у вас щось поїсти є?

— Нема, — сказав Корєнь.

— Чого?

— Ну, не кожен же день має бути щось поїсти. От сьогодні нема.

— Але ж прикольно було б, якби було б!

— Угу.

Тоді Саня, до цього моменту — мовчазний, подивився на мене з наморщеним лобом і носом і сказав:

— Хоч ти не напрягай!

Корєнь задумався, а тоді видав:

— Лана. Піду в людей поаскаю. Скільки там тій малій треба!

І пішов.

Корєнєв подивився на мене, а потім мовчки пішов курити на балкон.

Хвилин за сім повернувся дядько без їжі, зате із веселим виглядом, і сказав:

— Чуєш, Сань. Тут у Міті є концепт. Він знає один склад харчовий, де можна день погорбатити, а за це дають натурою.

— Шо за «натурою»?