Неділі в серпні - Модиано Патрик. Страница 12

- Інтер'єр доведеться повністю поновити... Я не наважуюсь запросити вас туди зараз... -Здавалося, він відчув полегкість, відвівши Сильвію якомога далі від дверей. - Ми з дружиною живемо тут дуже мало... Якийсь місяць-два на рік, не більше.

Мені кортіло самому рушити до будинку й подивитись, як поведеться Ніл. Невже заступить дорогу й мені? Тоді я нахилюся йому до вуха і скажу пошепки: «Здається, ви щось ховаєте в цьому будинку? Труп?..»

_ Мій батько помер двадцять років тому,- мовив Ніл. - Поки він жив тут, усе було добре. В будинку й у саду панував бездоганний порядок... Садівник був надзвичайною людиною... - Він стенув плечима й показав поглядом на кущі та порослі бур'янами доріжки. - Але тепер ми з Барбарою затримаємося в Ніцці надовше... якщо створимо цей Косметичний інститут. І я дам усьому лад.

- А де ж ви живете решту часу? - поцікавилася Сильвія.

- У Лондоні і в Нью-Йорку,-відповів Ніл. -Дружина має дуже гарний будиночок у Кенсінгтонському кварталі в Лондоні.

Пані Ніл у цей час курила і, здавалося, не звертала на чоловікові слова жодної уваги.

Ми сиділи всі четверо у кріслах із світлого дерева, поставлених півколом біля басейну, і в кожного на лівому бильці стояла чашка з кавою. Ця симетрія справила на мене неприємне враження, а надто коли я помітив, що вона полягає не тільки в чашках. Барбара Ніл і Сильвія були в джинсах одного кольору й крою, і обидві трималися якось мляво. Вони мали однаково тонкий стан, який добре підкреслював їхні округлі стегна, отож коли б я не бачив жінок вище пояса, то просто не відрізнив би їх одну від одної. Я сьорбнув каву. Ніл підніс разом зі мною до губ чашку, а тоді поставив її одночасно зі мною на бильце.

Згодом мова зайшла знову про «Південний хрест». Ніл звернувся до Сильвії:

- То ви справді бажаєте продати свій діамант?

Він нахилився до неї і взяв камінь двома пальцями, щоб краще його роздивитись. Потім делікатно опустив його на чорний светр Сильвії. Я вирішив, що це - всього лиш звичка деяких американців триматися невимушено. Сильвія навіть не ворухнулась і дивилася повз Ніла, ніби намагалась не помітити його жесту.

- Так, ми хотіли б його продати,- озвався я.

- Якщо цей камінь справжній, клопоту не буде.

Ніл говорив вочевидь серйозно.

- Ви не матимете з ним клопоту,- промовив я заспокійливо. - Діамант справжній. Власне, саме це нас і хвилює. Ми не хочемо зберігати такий дорогий камінь...

- Мама подарувала його мені на весілля й радила продати,- сказала Сильвія. - Вона вважала, що діаманти приносять нещастя... Вона й сама намагалася його продати, але не знайшлося покупця.

- Скільки ви за нього хочете? - промовив Ніл. І враз наче пошкодував, що запитав так відверто, й вимушено всміхнувся.-Вибачте... Нескромне запитання... Розумієте, мій батько... Замолоду він був компаньйоном одного відомого американського ювеліра. Я успадкував його смак до коштовностей...

- Ми хочемо за нього півтора мільйона франків,- сухо сказав я. - У всякім разі, це пристойна ціна, як для такого діаманта. Він вартий і трьох мільйонів.

- Ми маємо намір віддати його на зберігання до банку Ван Клеефа в Монте-Карло, щоб він підшукав нам покупця,- озвалася Сильвія.

- Ван Клееф? - перепитав Ніл.

Це гучне ім'я змусило його замислитись.

- Не можу ж я тягати цей діамант на шиї як звичайну дрібничку! - заявила Сильвія.

Барбара Ніл холодно посміхнулась:

- Ну, звісно... Ви маєте рацію. Його можуть зірвати з вас просто на вулиці.

А я подумав: «Цікаво, вона говорить це серйозно чи сміється з нас?»

- Я міг би знайти для вас покупців,- знов проказав Ніл. - Ми з Барбарою знаємо американців, які можуть купити у вас цей діамант. Чи не так, люба?

Потім він назвав кілька прізвищ. Його дружина щоразу ствердно кивала головою.

- Гадаєте, вони заплатять ту ціну, яку я назвав? - тихо запитав я.

- Звичайно.

- Хочете чогось випити? - запропонувала Барбара Ніл.

Я кинув погляд на Сильвію. Хотілося піти звідти. Але їй начебто було досить приємно в тому залитому сонцем саду. її голова лежала на спинці крісла, очі були заплющені. Барбара Ніл рушила до будинку. Ніл кивнув головою на Сильвію і тихо спитав:

- Гадаєте, вона спить?

- Так.

Він нахилився до мене і мовив ще тихіше:

- Щодо діаманта... Думаю, я куплю його сам, коли переконаюся, що він справжній.

- Справжній.

- Хотілося б подарувати його Барбарі на десятиріччя нашого весілля. - Він помітив у моїх очах тінь недовіри. - Заспокойтесь. Я цілком здатний розплатитися. - Потім міцно стис мені руку, щоб я слухав його якомога уважніше. - Моєї заслуги тут немає. Все, що я мав зробити, - це народитись і дістати у спадок багато-багато батькових грошей. Несправедливо, звичайно, але це так... Тепер ви вірите? Я для вас підходящий покупець?

Ніл розсміявся. Мабуть, хотів, щоб я забув про той агресивний тон, яким він усе це мені розповів.

- Між нами повинна бути довіра. Я можу дати вам завдаток...

Ніл запропонував відвезти нас машиною, але я сказав, що ми краще підемо пішки. На бульварі Сім'є я підвів голову: Ніли стояли, спершись на садову огорожу, і дивилися на нас. Вірджіл помахав мені рукою. Ми мали іздзвонитись другого дня й домовитися про зустріч. Через кілька кроків я знов обернувся. Вони все ще стояли нерухомо, спершись на огорожу.

- Він хоче купити діамант і подарувати його дружині,- озвався я до Сильвії.

Її це наче й не здивувало.

- За яку ціну?

- За ту, що я назвав. Як ти гадаєш, вони справді мають гроші?

Не поспішаючи, ми спускалися залитим сонцем бульваром Сім'є. Я скинув пальто, хоч і розумів, що на вулиці зима й незабаром спаде ніч. Але в ту хвилину я почував себе так, немовби був липень. Оте злиття часу, машини, що зрідка проїжджали повз нас, тіні, такі чіткі на тротуарі й на стінах будинків...

Я стис Сильвії руку:

- Тобі не здається, що ми спимо?

Вона всміхнулась, але її погляд мене стривожив.

- І ти гадаєш, що все скінчиться пробудженням? - запитала вона.

Ми мовчки дійшли до округлого фасаду колишнього готелю «Мажестік», де бульвар завертає, і проспектом Дюбушаж дісталися до центру міста. Тут, під аркадами площі Массена, серед безладдя автомобілів і натовпу гуляк та людей, що, повертаючись з роботи, чекали на автобус, я відчув полегкість. Все це пожвавлення довкола створювало в мене ілюзорне відчуття того, що ми вирвалися з полону якогось сну.

Сну? Ні, скоріше відчуття, що дні невблаганно спливають за днями і затримати, спинити їх нема жодної змоги. Ми наче стояли на конвеєрі, а вулиці пробігали повз нас, і ми не знали, чи то рухався конвеєр, чи краєвид, як ото, буває, роблять під час кінозйомки.

Час від часу екран проривався. Не вдень, а тільки вночі, завдяки свіжішому повітрю та мерехтливому світлу. Ми виходили на Англійську набережну і знову твердо ступали по землі. Те отупіння, що оволоділо нами після приїзду до цього міста, минало. Ми знову почували себе господарями долі. І знову могли будувати плани. Треба спробувати перетнути італійський кордон. Ніли нам допоможуть. Саме на їхній машині з дипломатичними номерами ми потрапимо з Франції до Італії, не проходячи перевірки й не привертаючи до себе уваги. І подамося на південь, до Рима. Це - наша мета. Єдине місто, де, як я гадав, ми могли б осісти й прожити решту життя. Саме Рим, що ніби створений для таких апатичних натур, як ми.

А вдень усе зникало. Ніцца, блакитне небо, світлі, схожі на величезні тістечка, будинки, пароплави, безлюдні, залиті недільним сонцем вулиці, наші тіні на тротуарі, пальми й Англійська набережна - все це пропливало, наче на екрані. Нескінченні післяобідні години, коли дощ тарабанив по цинкових покрівлях, а ми вдихали вогкий, запліснявілий запах нашої кімнати й відчували себе покинутими... Згодом я звик до такого стану й тепер добре почуваю себе в цьому місті привидів, де час ніби зупинився. Як і решта людей, що цілими процесіями неквапно прогулюються Англійською набережною, я змирився з тим, що в мені зламалася пружина. Я звільнився від земного тяжіння. Так, я пливу разом із рештою мешканців Ніцци. Але тоді, коли ми жили у мебльованих кімнатах вілли «Свята Анна», цей стан був для нас новий, і ми раз у раз ще поставали проти заціпеніння, що оволодівало нами. Тільки діамант був у нас єдиною надійною і постійною річчю, єдиною незмінною точкою відрахунку. Чи не накликав на нас біду саме він?