Львівська пані - Сангал Юрко. Страница 4

Пішла. І чого було прилазити? Треба мені цих її недоїдків? Хоче пожаліти мене, гнида нікчемна! Я твоєї жалості не потребую! Радієш, як мені зараз важко без чоловіка. Радій, радій, — дорадієшся! Гадаєш, якщо принесла мені милостиню, то отримала верх наді мною, опудало мерзенне! Я тебе бачу наскрізь! Із твоїх рук я до писка навіть не дотулю! Помру з голоду, а так і не чіпатиму цієї гиді! Хіба ти вміла колись варити? Ти навіть макарон ріжеш так грубо, як селючка остання. Треба сікти його елеґантно, по-панськи. Чи в тебе ростуть дві ліві руки, чи що? За стільки літ так нічого й не навчилася. Диви, вона знову якусь зупу принесла. Хоч би один кусок м’яса плавав! Така пісна, навіть сметаною не заправлена. І вона хоче, аби я таке їла. Та бодай тебе качка копнула! Я би псові встидалася це давати! Тільки й того, що забруднюй нею виходок, та ще бутлик мусиш вимити. Ще яблука принесла… Могла би вже і кращі купити! А то якісь гусячі — такі дрібонькі. Що, не бачила вона справжніх яблук — їх годі й двома долонями охопити?! Певно, вибирала, які дешевші, — скупердяйка нещасна. Навіть, дивися, хробачливе є. І спробуй тут не кривитися! Просто глумиться наді мною. Гадає, якщо я не можу сама собі купити, то вона вже має право мене тим принизити. Ось тобі дзуськи! Бачила б, як ти, разом зі своєю зупою, в унітазі плаваєш… Зараз я тобі покажу, то мало не видасться! Піжди хвильку, а то ніяк не зніму споденків…

СИН

…мммм…мммм…ммммммм…ууу…о! Ху… Аж спотіла від такого зайняття. Якби за мене й це хтось робив, то старість не була б такою прикрою. І придумано так цю людину, що вона конче повинна це робити. Як то Парасковія могла вигадати таке, що їй родити — те саме, щораз… Була б вона зараз на моєму місці, то б такого не базікала. Та що там для неї… Наплодила з десяток байстрюків і вже не чула ніякої різниці… От невгамовна була! То явно треба було не головою думати… Родити — воно річ нехитра, а ти спробувала б хоч одне виховати! Я ось лише Ромчика мала, та й то настраждалася з ним! Мій Ромчик! Хоч якась була втіха! Як я його любила! Ми завжди були вкупі. Гадала, хоч одна з двох невісток буде любити його моєю любов’ю. Та де там! Хіба можна було знайти таку, аби була гідна мого Ромчика?! Вони тільки одного хотіли… Все помишляли його в мене відібрати. Те й робили, що чинили підступи. Напоумлювали, налаштовували його проти мене. Сучки такі! Ось вам зась. Диви, що надумали — відібрати в мене Ромчика! А він, бідненький, все до мене горнувся. Ніяк не міг з тими стервами зжитися. То їм не те, то їм не се! Тільки їли його. Падлюки! Що б він не робив — усе їм не подобалося. А Людці навіть язик повернувся: «Як ви його виховували?!» Ти подивися на себе, село замузьґане! Те й робило, що корови пасло, а їй принца подавай! Чого ти ще від нього хотіла? Високий, ставний, а волосся як у мене мав — чорне-пречорне, густе; і вмів так інтеліґентно поводитися, що я не могла надивитися; і добрий фах мав: захистився на правника, гроші вже чималі заробляв; та ще й купили їм квартиру в центрі міста. Чого ти ще від нього хотіла? Стерво! І я вже вам не заважала. А то постійно стогнала, що заважаю жити. Так боялася роботи, що й годі було примусити щось зробити. Тільки до ліжка не була лінива… Подумаєш, раз підгледіла, чим там займаєшся з Ромчиком… А вона як вздріла, то таким дідьком зробилася, що світ не бачив. Ніби я й так не знала, що ви там таке творите… Я не нинішня, ще не таке виділа! Ти б краще доглядала свого мужа — то б не втікав до мами, аби нагодувала й обіпрала його. І треба ж таке — вимагала в нього самому собі їсти гріти, навіть посуд за собою мити. А раз примусила самого прати споденки і шкарпетки. І після такого ще докоряла йому, що він бігає плакатись до мене. Ото на свою голову чорта приволік до хати! Бідний Ромчик! Хто пожаліє тебе, як не рідна мама? Хто ще так думає про тебе, як я? Мій Ромчик! Ми завжди були вкупі. А тепер що? Тепер вже тебе нема… Тепер без тебе й життя нема. Я одна-однісінька, всіма забута. Всіма! Навіть Богом! Це, напевно, якась хороба така — бути забутим Богом, Ромчик. Страшна то хороба — не бути разом з Богом! Ти ніби ще живеш, але тебе вже нема… Бо хіба людина є, коли вона нікому не потрібна — навіть самому собі… Ромчик! Казала я тобі: що ти знайшов у тій Людці? Взяв собі її за Бога — ось і маєш… Знайшов собі на голову… Скалічив себе і мене… Таж я тільки тобою жила… Тільки тобою! А вона хотіла відібрати тебе… Відібрати геть усього! Вже більше ніколи не дати жити тобою… Більше ніколи! А ким я мала жити? Як тато твій помер, то тільки ти в мене й залишився. Мій Ромчик! Що я мала без тебе робити? Я тебе так любила. Та хто ще міг тебе так любити? Вона?! Вона, егоїстка така, крім себе нікого не любила. Нікого! А як мене не любила, лише Бог знає! Бувало, як ти привезеш від неї якесь їдження, то я все викидала, а то, паскуда така, могла мене струїти. Могла… Так хотіла відібрати тебе. А я не дала! Бо вона не заслуговує тебе. Не заслуговує, стерва така! Хіба мало їй було, що ти до дітей приїжджав і гроші давав? Ні, вона ще чогось хотіла. Мій Ромчик ніколи не смів не послухатися мене. Мій Ромчик… І як то страшно-страшно — не бути разом… Бо коли людина сама — завше якісь бздури напосідають на неї, так її вимотують, що втрачаєш себе. Втрачаєш себе…

БРАТОВА

Нема гіршого, як цілий день сидіти в хаті й лише думати про своє. Отак сидіти і лише думати та й думати… Ніщо мене так не добиває, як ці думки… І куди від них подітися?! Як ті хробаки, поїдають мене. Поїдають та поїдають. Постійно мене до сліз доводять, гидь така! Мушу виплакатися, аж тоді мене трохи відпускають. На кого б то іншого нацькувати їх?

Раніше хоч братова чоловіка жила по-сусідству. І діставалося ж їй від мене! Ой, діставалося! Так їй і треба було, паразитці такій! Та й вона крові моєї випила немало! Ой, немало! Все свого Антона підштрикувала проти мене. Так наговорила, що, козел такий, ледве не зарубав мене. Де я подумала б, що він сокирою на мене замахнеться?! Я якраз нагнулася до відра, як, чую, щось важке над спиною промайнуло і з такою силою встромилося в двері, що аж всі повизирали зі своїх помешкань. Які допитливі! І ніхто за мене не заступився! Тільки й говору було: «Ледь не прибив Зоську…» Знаю я вас! А що було б, якби я не нагнулася до відра?! Це вам не смішки! Я боялася на ці двері навіть дивитися, поки їх чоловік не справив, і ще заодно на вікно ґрати поставив. Бо від того Антона можна було всякого сподіватися. Справжній придурок! Хотів мене зарубати. Та сам би цього не вставив собі в голову, якби не його відьма… Все чекала моєї смерті, а тим часом сама здохла… Нема тепер ні тебе, ні твого дурнуватого Антона. Залишила й хату, й балкон, який все погрожувала відгородити брамою, аби я їй не лазила попід вікно… Але яке то право вона мала загороджувати балкон?! Балкон був спільний! Вона навіть надумала мого внука відгородити від мене! Суці тій Бог дітей не дав (добре зробив, а то, певно, були б якісь виродки), то вона прив’язалася до мого Юліана, все називаючи його «мій внук», «мій внук». Який він тобі внук, як це мій внук?! Я йому бабця, а не ти. Він тебе і кликав «цьотка», а ти — «внук» та «внук». Навіть взяла й записала на нього свою хату, аби вкрасти його в мене. А тепер я боюся кроку ступити до цієї хати, бо все ввижається, що її дух там досі мешкає, — так вона мені досолила. Казала я їй: кому Бог не дав дітей, тому чорт посилає племінників… Як її діставали ці слова, треба було побачити… Накидалася на мене, ніби гадюка. Буцім до Бога в церкву вона ходить, а я дідьком дурію. І придумала таке: «дідьком дурію». Як дам тобі «дідька», то будеш летіти й пердіти, опудало городнє!

Я що — винувата, що мені ноги скрутило, і вже не можу піти до Бога в церкву? А він до мене сюди не приходить… Не приходить! Хоч вся хата образами обставлена, хоч не всі ще молитви я забула, хоч і Його Заповіт на телевізорі тримаю… Хіба що вже не можу дванадцять страв на Святу вечерю налагодити… І чи я винувата, що написано: Бог приходить туди, де збираються в молитві до Нього троє… А я сама-однісінька… Однісінька! Колись був чоловік і син, то ми і до столу все мали (і кутю, і свячені яйця, і голубці, і борщик з вушками, і вареники, і оселедець замаринований, і вино, і такі грибочки в підливі…), і молитви разом промовляли, і свічку запалювали, і кошик до церкви носили, і цілого карбованця давали на Службу…