Павутинка - Акутагава Рюноскэ. Страница 11

Та мавпа, очевидно, вважала, що я надто довго вагаюсь. Вона нетерпляче кілька разів оббігла навколо мене, а потім, здушеним голосом проскімливши, одним махом стрибнула мені на плече. Я одразу відхилила голову набік, щоб мавпа не подряпала мені шию, а, падаючи вниз, не роздерла рукав суйкана. І тої ж миті я нехотячи заточилась і, задкуючи, плечима вдарилась об двері. Коли вже так сталося, то я довго не роздумувала: мерщій відчинила навстіж двері й лаштувалась бігти всередину, куди не доходило місячне світло. Та раптом злякалася: перед моїми очима з кімнати прожогом виринула якась жіноча постать. Мало не налетівши на мене, вона спіткнулася в дверях і, впавши на коліна, захекана, глянула на мене, як на страховисько.

Мабуть, не треба казати, що то була донька Йосіхіде. Тої ночі дівчина видалася мені цілком іншою людиною: її широко розплющені очі виблискували, щоки, мабуть, пашіли вогнем, зім'яте кімоно надавало їй властивої юному віку принади. Невже це вона – ота тендітна, завжди така стримана, донька Йосіхіде? Спершись об одвірок, у місячному сяйві я милувалася постаттю юної красуні, а прислухаючись до квапливої ходи якоїсь людини, що швидко віддалялася, спокійно очима запитувала: «Хто це?»

Але дівчина, прикусивши губи, тільки мовчки заперечливо похитала головою. Яка вона була нещасна! Я нахилилася до неї і пошепки на вухо спитала: «Хто це ?» Але дівчина знову заперечливо похитала головою і нічого не відповіла. Тільки на довгих віях забриніла сльоза, а губи ще міцніше стулилися. На жаль, я зроду нетямуща вдалася. Тож і тепер не здобулася на слово, а прислухаючись, як б'ється серце в дівчини, стояла, немов укопана. Бо сумління мені підказувало, що розпитувати не годиться.

Не пам'ятаю навіть, чи довго тривало моє заціпеніння. Та нарешті я опам'яталася, причинила двері й, глянувши дівчині в очі, якомога лагідніше промовила: «А тепер вертайтеся у свій покій». Відчуваючи, як у душу закралася тривога і сором – навіть не знаю перед ким, – наче я підгледіла щось недозволене, я тихцем пішла назад по своїх слідах. Та не ступила я ще й десяти кроків, як хтось боязко смикнув мене ззаду за поділ хакама. Я збентежено оглянулася. І як ви гадаєте, хто це був? Коло моїх ніг, склавши докупи передні лапки і теленькаючи золотим дзвіночком, як ніколи сумирно, з похиленою голівкою стояла мавпа, прозвана Йосіхіде!

Після тої нічної пригоди минуло десь з півмісяця. І от одного дня несподівано Йосіхіде з'явився у дворі й попросив негайної аудієнції у нашого ясновельможного пана. Бо хоч він і був незначного роду, та вже давно запобіг панової прихильності. Наш ясновельможний пан будь-кого просто так не приймав, а от того дня він радо, з великою охотою, наказав покликати Йосіхіде до себе. Як завжди, одягнутий в темно-жовте каріґіну, в зім'ятому моміебосі, ще понуріший, ніж завжди, Йосіхіде шанобливо вдарив чолом перед паном Хорікавою і хрипким голосом промовив: «Я прийшов з приводу картини, яку ви звеліли намалювати. Я трудився не покладаючи рук і вдень, і вночі. І можу сказати, що зусилля мої не пропали марно: сьогодні вже видно обрис картини». – «Вітаю! Я цим вельми задоволений». В голосі нашого ясновельможного пана, однак, почувалася байдужість. «Власне, нема з чим мене вітати, – трохи роздратовано відказав Йосіхіде, втупивши очі в підлогу. – Хоч обрис картини й видно, та одного все-таки я не можу зробити». – «Чого ?» – «Взагалі я не в змозі намалювати того, чого не бачив на власні очі. Якщо ж навіть і намалюю, то ніколи не буду задоволений. А це все одно, як не намалювати». – «Виходить, щоб намалювати картину «Муки пекельні», тобі необхідно побачити саме пекло?» – на устах ясновельможного пана сплила глузлива посмішка. «Авжеж, любий пане. Торік, під час великої пожежі, я мав нагоду зблизька споглядати видовище, схоже на пекельний вогонь. І якщо мені вдалося намалювати полум'я в картині «Бог Фудо у вогняному вирі», то лише завдяки тій пожежі. Ви, здається, бачили цю картину?» – «Аяк з грішниками? Ти, мабуть, пекельних воїнів не бачив», – немов пускаючи повз вуха маляреві слова, допитувався пан Хорікава. «Я бачив закуту залізним ланцюгом людину, з усіма подробицями змалював як її мордує хижий птах. Тож не можна сказати, що не уявляю собі, яких тортур зазнають грішники в пеклі. А щодо пекельних воїнів, – Йосіхіде гірко посміхнувся, – то вони не один раз з'являлися мені у сні: з бичачими й кінськими головами, триликі й шестиногі, вони безгучно плескали лапами, безгучно розтуляли свої пащі. І так майже щодня і щоночі вони понадилися мене мучити. Ні, не тих демонів я не можу намалювати». Навіть нашого пана, здається, приголомшили такі слова. Якусь хвилю він видивився невдоволено на Йосіхіде, а потім сердито насупив брови й різко запитав: «А чого ж ти не можеш намалювати?»

«Якраз посередині ширми я задумав намалювати, як у пекельну безодню падає карета, оздоблена листям арекової пальми», – вперше Йосіхіде наважився сміливо глянути нашому панові в очі. Я чула, що той маляр ставав якийсь біснуватий, коли згадував про картину. Так само і тепер його погляд блискав справжнім божевіллям. «А в тій кареті, розпустивши чорні коси, на пекельному вогні мучиться чарівна придворна дама: задихаючись від диму, вона задерла голову, звела брови, одною рукою хапаючи завісу, хоче захиститися від зливи вогняних іскор. А навколо шугають хижі птахи й жадібно клацають дзьобами… Так от я ніяк не можу намалювати тої дами в кареті». – «Ну то що?» – квапив його ясновельможний пан Хорікава на диво повеселілим голосом. Червоні губи Йосіхіде затремтіли, як у хворого на пропасницю, і він наче уві сні ще раз повторив: «Саме цього я не можу намалювати, – а потім з раптовою натугою додав: – Звеліть на моїх очах запалити карету, оздоблену листям арекової пальми. І якщо можна…» На мить наш ясновельможний пан спохмурнів, але враз зареготав і поспіхом проказав: «Накажу зробити все, що ти просиш. А можна чи не можна – про це не варто й думати». Як почула я ті слова, то, мабуть, від передчуття мені стало моторошно. А тут ще й вигляд нашого пана геть змінився: в кутках рота виступила біла піна, міжбрів'я засіпалося – здавалось, він заразився божевіллям Йосіхіде. «І карету накажу запалити, – по кількох словах ясновельможний пан Хорікава хрипко зареготав, – а всередину посадовлю чарівну жінку в одежі фрейліни. І буде ця жінка у вогні й димі тяжко каратися. Ти перший у світі додумався таке намалювати. Ти заслужиш винагороди. Я звелю віддячити тобі». Від тих слів Йосіхіде раптово зблід, заворушив губами, як засапана людина, тіло його ослабло, він упав обома руками на долівку і заходився дякувати нашому панові: «О, які ви добрі! Яке щастя!» Мабуть, разом із словами ясновельможного пана перед очима Йосіхіде постав жах задуманої сцени. Саме того разу вперше за ціле життя Йосіхіде видався мені нещасною людиною.

Збігло кілька днів. І от одної ночі наш ясновельможний пан викликав Йосіхіде і перед його очима, як було обіцяно, велів спалити карету, оздоблену листям арекової пальми. Та сталася ця подія не біля палацу, а на віллі «Юкіґе», – так називають її серед простолюддя, – коло столиці, де колись мешкала молодша панова сестра.

Вже давно ніхто не жив на тій віллі, тож і просторий сад зовсім здичавів, запустів. А може, так лише видавалося людям, яким довелося бачити цю безлюдну оселю. Про долю панової сестри, що тут померла, ходили різні чутки. Приміром, що кожної безмісячної ночі ще й тепер можна помітити, як терасою понад землею пропливає постать у чудному малиновому кімоно. Зрештою, хіба це так дивно? Адже самотня навіть в ясний день оселя, тільки-но западали сутінки, наганяла людям великого страху: моторошно жебоніли у саду потічки, у зоряному небі привидами шугали болотні бугаї.