Павутинка - Акутагава Рюноскэ. Страница 41

– Ой, вас хтось кличе, – сказав старий.

Я прислухався. Справді, мене начебто кликали. Це гундосив мій небіж, якому заклало носа. Я неохоче підвівся і простягнув старому руку.

– Вибачте, але мені вже пора…

– Невже? Приходьте ще, поговоримо. Ось моя візитна картка.

Старий потиснув мені руку й спокійно передав свою картку. Посередині було виразно надруковано: Самюель Ґуллівер! Мимоволі роззявивши з подиву рота, я видивився на старого. Його обличчя з правильними рисами, обрамлене волоссям конопляного кольору, саркастично посміхалося… Та це тривало одну мить. Нараз воно перетворилося на обличчя мого п'ятнадцятирічного пустотливого небожа.

– Вставайте. Кажуть, що прийшли за рукописом.

Небіж розбуркав мене. Прилігши біля котацу [126], я, видно,проспав хвилин тридцять. На котацу лежали «Мандри Ґуллівера», які я почав читати.

– Прийшли по рукопис? Який рукопис?

– Замітки.

– Замітки про що? – І я мимохіть голосно додав: – Здається, на овочевому базарі Суссанрапу продаватиметься і бур'ян.

ЛЮБОВНИЙ РОМАН

(АБО «КОХАННЯ – ПОНАД УСЕ»)

Приймальня редакції одного жіночого часопису.

Головний редактор – огрядний пан, років сорока. Ясукіті Хорікава – чоловік років тридцяти, худий, особливо поряд з огрядним головним редактором, кількома словами його не опишеш. Одне можна твердо сказати: язик не повертається назвати його паном.

Головний редактор. Чи не могли б ви наступного разу написати роман для нашого часопису? Річ у тому, що останнім часом читачі стали вимогливішими й уже не вдовольняються звичайними любовними романами… Хотілося б, щоб ви написали серйозний любовний роман з глибоким розкриттям людської природи.

Ясукіті. Звичайно, напишу. Правду кажучи, я саме задумав роман для жіночого часопису.

Головний редактор. Невже? Це ж чудово! Якщо напишете, ми його широко розрекламуємо в газетах. Скажімо, хоч би так: «Сповнений невимовної краси й смутку любовний роман з-під пера пана Хорікави».

Ясукіті. «Сповнений невимовної краси й смутку»? Але ж мій роман називається: «Кохання – понад усе».

Головний редактор. Отже, він оспівує кохання? Тоді це ще краще! Відтоді, як з'явилася друком «Теорія сучасного кохання» професора Куріяґави, серця хлопців та дівчат узагалі схиляються до того, що кохання – понад усе… А ви маєте на увазі, звичайно, сучасне кохання?

Ясукіті. Це ще як сказати? Сучасний скепсис, сучасне злодійство, сучасне фарбування сивого волосся – все це справді існує. Однак лише кохання, гадаю, не змінилося від стародавніх часів Ідзанаґі та Ідзанамі [127].

Головний редактор. Та це лише так у теорії. Бо, скажімо, любовний трикутник – це лише один приклад сучасного кохання, хіба ні?

Ясукіті. Що, любовний трикутник? У моєму романі він також є… Може, коротко розповісти сюжет?

Головний редактор. Було б просто чудово, якби ви це зробили.

Ясукіті. Героїня – молода дружина. Чоловік – дипломат. Ясна річ, вони живуть в особняку токійського району Яманоте. Вона струнка, з витонченими манерами, волосся завжди… Цікаво, яка зачіска героїні роману до вподоби читачкам?

Головний редактор. Здається, «мімікакусі» [128].

Ясукіті. Ну що ж, зупинимося на «мімікакусі». Отже, зачіска «мімікакусі», обличчя біле, очі променисті, на губах звична… Загалом у кіно їй підійшли б ролі, які виконує Суміко Курісіма [129]. Чоловік – дипломат, юрист новітньої формації, а тому не схожий на телепнів, яких показують у новочасних трагедіях. Цей смаглявий красень у студентські роки грав у бейсбол і задля розваги іноді почитував оповідання. Молодята щасливо живуть у своєму домі в кварталі Яманоте. Інколи разом відвідують музичні концерти. І прогулюються Ґіндзою [130]…

Головний редактор. До великого землетрусу [131], звичайно?

Ясукіті. Авжеж, задовго до землетрусу… Разом відвідують музичні концерти. Прогулюються Ґіндзою. Або ж сидять під електричною лампою в кімнаті, обставленій по-європейському, й мовчки обмінюються усмішками. Героїня називає цю кімнату «нашим гніздечком». На стінах висять репродукції картин Ренуара, Сезанна. Виблискує чорний рояль. Розвішує листя кокосова пальма в горщику… Все це має досить вишуканий вигляд і, як не дивно, таке житло обходиться їм дешево.

Головний редактор. Та, мабуть, такі подробиці не потрібні. Принаймні в тексті роману.

Ясукіті. Е ні, потрібні. Бо місячна платня молодого дипломата просто мізерна.

Головний редактор. Ну, то зробіть його сином аристократа. Скажімо, графа або віконта. Цікаво, чого це герцоги або маркізи начебто не вельми часто з'являються в романах?

Ясукіті. Що ж, нехай буде сином графа. В усякому разі, бажано залишити йому кімнату, обставлену по-європейському. Бо й кімнату, обставлену по-європейському, й Ґіндзу, й музичні концерти я використовую у творі вперше… Однак Таеко – так звати героїню – після знайомства з музикантом Тацуо починає відчувати деякий неспокій. Тацуо кохає Таеко – героїня це відчуває інтуїтивно. І через те її неспокій наростає день за днем.

Головний редактор. А що за людина цей Тацуо?

Ясукіті. Тацуо – геніальний музикант. Його талант дорівнює сумі талантів Жана Крістофа з роману Ромен Ролана й Ноотгафта з твору Васермана. Однак через бідність абощо його ніхто не визнає. Його прообразом я маю намір узяти мого приятеля-музиканта. Щоправда, мій приятель – красень, а Тацуо далеко до нього. Його обличчя – як у дикуна з Тохоку, що схожий на горилу. І тільки очі світяться геніальністю. Безперестанку випромінюють тепло, як шматок розжареного деревного вугілля. Ось такі в нього очі.

Головний редактор. Геній нам підійде.

Ясукіті. Однак Таеко не має підстав бути невдоволеною чоловіком-дипломатом. Навпаки, вона ще палкіше його любить. І чоловік їй вірить. Це само собою зрозуміло. А тому вона дедалі більше страждає.

Головний редактор. От саме таке кохання я називаю сучасним.

Ясукіті. Щодня, як тільки спалахує електричне світло, Тацуо обов'язково з'являється в кімнаті, обставленій по-європейському. Якщо чоловік дома, його відвідини не завдають прикрощів, але Тацуо приходить і тоді, коли Таеко залишається сама. Тоді їй доводиться просити його пограти на роялі. Зрештою, і при чоловікові Тацуо здебільшого сидить за роялем.

Головний редактор. І саме тоді вона закохується?

Ясукіті. Ні, вона так легко не закохується. Та от одного лютневого вечора Тацуо раптом починає грати «До Сільви» Шуберта. Пісню, що сповнена пристрасті, схожої на розбурхане полум'я. Сидячи під великим листям кокосової пальми, Таеко уважно слухає. І тоді починає відчувати, що кохає його. Водночас усвідомлює, що перед нею з'явилася солодка спокуса. Ще п'ять хвилин… Ні, якби минула хоч одна хвилина, Таеко, можливо, кинулася б в обійми Тацуо. Але тут…

Саме тоді, коли прозвучали останні акорди, в кімнату, на щастя, заходить чоловік.

Головний редактор. А що потім?

Ясукіті. А потім, всього через тиждень, кінець кінцем, не витримавши страждання, Таеко вирішує накласти на себе руки. Але вона вагітна, й тому не зважується на такий крок. Тоді ж щиро зізнається чоловікові, що в неї закохався Тацуо. Однак, щоб не завдати болю чоловікові, не відкриває йому, що й сама кохає Тацуо.

Головний редактор. І що, тоді доходить до дуелі?

Ясукіті. Та ні, просто чоловік не пускає Тацуо в дім, коли той приходить наступного разу. Стиснувши губи, Тацуо мовчить і не спускає очей з рояля. А Таеко завмирає за дверима й ледве стримує плач… Після того не минає і двох місяців, як несподівано за урядовим призначенням чоловіка відправляють у Китай, в Ханькоу, на роботу в консульстві.