Павутинка - Акутагава Рюноскэ. Страница 53

«Уже пізно. Та в останню хвилину…»

На майдан опускалися вечірні сутінки. Він переходив тим майданом, у тілі ще жевріла крихта денного тепла. Високі будинки на тлі сріблястого спокійного неба мерехтіли квадратами осяяних електричним світлом вікон.

Очікуючи на неї, він став край дороги. Збігло тільки п'ять хвилин, а вона, змарніла, змучена, підійшла до нього й, глянувши у вічі, всміхнено сказала: «Ви, мабуть, притомилися». Потім вони пліч-о-пліч пішли присмерковим майданом. Такого раніше з ними не було. Він почував, що заради неї ладен пожертвувати усім.

Коли вони вже сіли в авто, вона пильно глянула йому в обличчя і спитала:

– А ви не жалкуєте?

На те він рішуче відказав:

– Ні, не жалкую.

Вона схопила його руку й промовила:

– Я теж не жалкую, однак…

У ту мить її обличчя здавалося наче осяяне місяцем.

Він стояв коло фусума [145] й стежив, як акушерка в білому халаті купала немовля. Щоразу, як в око дитині потрапляло мило, вона жалібно кривила личко й пищала тонким голосочком.

Відчуваючи, як від дитини віддає запахом мишеняти, він у думці мимоволі запитував себе: «Для чого з'явилося оте маля на цей світ, повний горя і страждань? Чому доля так нерозважно вибрала йому такого батька, як я? »

Дружина народила йому першу дитину – сина.

Він стояв на порозі будинку й споглядав, як у місячному світлі, що сіялося крізь розквітле віття граната, кілька замурзаних китайців грали в мадзян [146]. Потім він повернувся у покій і при світлі низько підвішеної лампи взявся читати «Зізнання ідіота». Не дочитавши й двох сторінок, він гірко посміхнувся. У листі до коханки-графині Стріндберґ писав таку саму брехню, якої допустився і він…

Збляклі фігури Будди, святих, коней, зів'ялі квіти лотосу його пригнічували. Дивлячись на них, він забував усе на світі. Навіть про радість, що розлучився з донькою божевільного.

Він проходив з приятелем глухим завулком. Назустріч йому наближався рикша. Зненацька він побачив, що в колясці сиділа дівчина, з якою він учора ввечері зустрічався. її обличчя здавалось осяяне місячним світлом. Ясна річ, перед своїм товаришем він навіть з нею не привітався.

– Красуня, правда? – сказав товариш.

– Справжня красуня, – не вагаючись, відказав він, споглядаючи весняну гору в глухому куті вулиці.

Над путівцем, осяяним світлом сонця, плинув запах коров'ячого лайна. Витираючи піт, він брався вгору. Ячмінь обабіч путівця розпускав духмяні пахощі. «Забий! Забий!» – невідступно дзвеніло йому в голові. Кого – йому було відомо. Мимохіть на думку спав ниций коротко стрижений чоловік.

Незабаром з-під пожовклого ячменю вигулькнула кругла баня католицького костелу.

Глечик на саке з карбованим візерунком явив йому красу форми.

На ліжку він розмовляв з нею про всяку всячину. За вікном спальні хлюпотів дощ. Під тим дощем квіти, мабуть, уже погнили. її ж обличчя наче місяць осявав. Та від розмови з нею йому ставало нудно. Лежачи долілиць, він запалив цигарку і пригадав, що прожив з нею сім років, як один день.

«Чи люблю я цю жінку? – запитав він себе. – Все ще люблю».

Навіть його, що так пильно слідкував за своїми думками, ця відповідь здивувала.

Він ходив по згарищу. В повітрі пахло перестиглими абрикосами. «Дивно, трупи під спекотливим сонцем навіть не смердять», – подумав він, злегка принюхуючись до того запаху. Та дійшовши до ставка, заваленого мерцями, він відкрив собі, що слово «жахіття» – анітрохи не перебільшення для такого видовища. Та найдужче вразили його трупи підлітків. Поглядаючи на них, він почував щось схоже на заздрість. «Праведні душі Бог замолоду бере до неба», – наверталося на думку. Його старша сестра і зведений брат згоріли у будинку. А шурякові, позиваному за кривоприсягу, тимчасово відклали вирок.

«Краще б усі загинули», – стоячи на згарищі, подумав він.

Між ним і зведеним братом часто доходило до бійки. Через нього брат легко зазнавав кривди. Водночас і він через брата позбавлявся волі. Батьки завжди казали братові: «Наслідуй його». Йому самому ті слова – що лещата на руки. Схопивши один одного за поперек, вони борюкалися, аж поки не котилися під ґанок. У саду біля ґанку буяв індійський бузок – він ще й нині це пам'ятає. Під захмареним небом його віття палахкотіло червоним цвітом.

З вікна Вольтерової оселі він позирав на високу гору. Над закрижанілим гірським верхів'ям навіть не було видно яструба. Лише гірською стежкою угору вперто піднімався приземкуватий росіянин.

Як у Вольтеровім будинку споночіло, при яскравій лампі він сів писати тенденційний вірш, пригадуючи собі постать росіянина, що брався вгору.

Чомусь у тридцять років він уподобав собі пустир. Там валялася замшіла цегла й уламки черепиці. Та в його очах той краєвид нічим не різнився від Сезанового.

Несподівано йому пригадалася пристрасть, що полонила його душу сім років тому, і він відкрив, що тоді не помічав барв.

Він вирішив жити бурхливим життям і до смерті не каятися. Однак жив сумирно в своїх названих батьків і тітки. І це роздвоювало його почуття. Уздрівши в крамниці готового вбрання манекен, він подумав, що й сам дуже скидається на нього. А друге, підсвідоме «я» уже давно вкладало те почуття у нове оповідання.

Разом із одним студентом він проходив галявиною, порослою сусукі.

– У вас, здається, ще досить жадоби до життя, правда?

– Атож, та й у вас не менше.

– Е, ні. У мене більше її немає. Тільки зосталося бажання писати, та й більш нічого.

То була щира правда. Бо й справді, якось непомітно він утратив охоту до життя.

– Але ж бажання писати – це жадоба до життя.

Він промовчав. Зненацька над червоними остюками сусукі вигулькнув вулкан. До того вулкана він почував щось схоже на заздрість. Хоч і не міг збагнути чому…