Око прірви - Шевчук Валерий Александрович. Страница 35

— Чому думаєш про це, брате? — спитав Созонт.

— Гадаю, нам треба звідси якнайшвидше вибиратися, — проказав Павло. — Що сподіваємося тут знайти?

Часом з Павлом ми думали однаково: це питання і я задавав собі раніше.

— Селяни переходили через Око Прірви, — мовив Созонт. — Але казали, що розбійник пробрався на острів інакше. Принаймні на цій стежці, якою ходять усі, стояла їхня сторожа. Але самі селяни іншої стежки не відають, хоч казали: віщали старі люди, начебто давніше була стежка друга. Але тією стежкою давно не ходять, бо небезпечніша цієї, знаної.

— Отже, ми цілком у волі Микитиних учнів? — спитав Павло.

— Цілком, — мовив Созонт. — Надія наша, що вони подорожніх у себе не затримують.

— Тоді треба бути обачними, — сказав зітхнувши Павло. — Бо інакше нас чекає та ж участь, що й Кузьму, і карлика.

— Радий, що ти до цього додумався, брате, — м'яко сказав Созонт. — Сьогодні запишу все, що розповідали про Микиту та його чуда, прочитаю чи дам прочитати написане учням Микитиним, і завтра рушимо в дорогу.

— Тривога мене посіла, брате, — зітхнув Павло. — Так, як це в Єремії: «Ой утробо моя, ти утробо моя — я тремчу, біль серце стискає мені, і тріпоче мені моє серце, бо вчула душа моя голос сурми».

— Смерть карлика тебе вразила, брате! — мовив Созонт. — Моє серце спокійне.

— А в тебе, брате Михайле? — спитав Павло стурбовано.

— Те саме, що і в тебе. Коти в душі скребочуть.

— Тоді хай допоможе вам казань святого Микити, — сказав Созонт, і на обличчі його з'явилася звісна нам півусмішка. — Пора вже йти!

І він упевнено рушив на стежку.

Довкола загорожі було вже повно уломних та почварних, але тільки чоловіки. Вони розступилися перед нами, і ми підійшли до воріт, біля яких стояв Георгій, решта учнів збилася гуртом біля загорожі, звівши голови до хижі на стовпах. Двері там й бічні заслони були підняті — ми бачили в просвіт Микиту, який стояв спиною, вряди-годи зводячи руки — молився. Ми привіталися до Георгія, проказавши славу Христу, він чемно відповів і розхилив перед нами ворота, запрошуючи ввійти.

— Ставайте позад учнів святого, — тихо сказав, що ми й учинили.

Микита став у проймі дверей, і ми уперше побачили його явно на світлі. Був у брудному, подертому хітоні, крізь дірки прогляда худе, аж чорне, тіло. Ноги босі і також майже чорні, лице й голова заросли буйним волоссям, більше сивим, як чорним, було воно скуйовджене і збите в ковтуни, бо ніколи не розчісувалося. Очі, глибоко загнані між те волосся, жаріли вогнем, ніс — широкий і плескатий.

— Знаю, що сьогодні сталося, — мовив Микита сильним, хоч і хрипким голосом. — Тому скажу сьогодні казань про любов.

Любов подвійна є: Христова і людська, до Бога і до речей чи до плоті — ці дві з'єднатися не можуть, діти мої, за словом Господнім: «Ніхто двом панам служити не може, бо одного буде любити, а другого занехаїть» або за Апостолом: «Любов плотська — ворожнеча для Бога». Любов до речей — це корисливість, любов до плоті — це похітливість. Отож ненавидьте плотську любов, як і себе, і світ, і речі його, інакше Бога не утримаєте, не збережете і не знайдете. Плотолюбці своєю любов'ю Бога ненавидять, а де є ненависть, ворожнеча там пробуває; світолюбці Бога також ненавидять, бо світ — це утілення диявола, від якого треба тікати і ненавидіти якого треба. Красолюбці Бога ненавидять, бо краса є одежею тліні, а де тлінь — там мерзота. Хто плоть любить, од Божих заповідей віддаляється, хто ж люблений є Богом, мусить відректися світу, краси, майна, речей, дому, родини, батька й матері, дітей своїх, а в першу чергу жінки — посудини дияволової, бо, плодячи дітей, ви погній творите, а не до Бога наближаєтеся. Бог хоче не життя світові, а смерті, отож смерть любіть, смерть плекайте і вчіться однієї науки — науки красно вмерти. Є ж бо смерть від Бога як покара нам і початок суду над нами, тими, що душу зітлили, а є смерть у Бозі, яка несе нам радість, звільнення від тлінного в собі, тіла гнилого, і вихід у вічну радість та щастя, бо така душа тільки радується, яка приступає до Бога. Отож умирайте, діти мої, вмирайте в Бозі, і нехай світ гнилий і проклятий навіки помре, тоді повернеться людина, вигнана із раю, тобто з вічного у тимчасове й тлінне, із царства гниття у царство нетлінне, те, звідки була вигнана. Отож хто повертається до світу, як пес на свої блювотини, наругу чинить Богу, який розіп'явся за нас, показуючи людям істинний шлях у смерть й подаючи науку вмирання, щоб нам співрозпинатися разом із ним. Бо тільки хто із ним співстраждає, хто прийняв його науку як умерти, хто вибрав смерть, відкинувши принади світу, той із ним возцариться — в ньому життя наше, він є похвала наша, він є голова наша, для нього вмерти — знахідка і щастя. Отож умирайте для світу щогодини, щоднини, щомісяця і щороку — оце і є дорога до Бога, а смерть — провідниця до нього. І як не можна без провідника пройти через Око Прірви, так не можна без смерті дістатися до Бога, який нас чекає і від нас одного сподівається, щоб ми ступили на цю стежку, тобто пішли у смерть зі смертю, прокляли світ і все блискуче у ньому і так утекли від предковічного людського первогріха. Смерть любіть, діти мої, не життя, не думайте, як вижити й напоїти своє тіло, бо воно вам ворог, а смерть — благодійниця ваша, коли є провідником вашим по вузькій стежці через Око Прірви, бо той, хто любить світ, а не Бога, пожирається тим Оком і ніколи на обітований берег не перейде. Пожирає, діти мої, його звір дивний, небачений, рогатий, зубатий, ротатий, пожирає із тлінним тілом та ущербним духом — цієї смерті стережіться й уникайте, бо вона у Прірву веде, а не на Спасенний Берег, де вас чекає з ангелами й архангелами, і з праведними та святими Господь наш великий, який любить лише тих, хто проклинає цей безумний і жахкий світ, Прірву, де і сонце — тьма, і при місяці — пагуба. Коли ж тут уподобимося бідності, смиренню навчимося і послушанню, і співстражданню Богові і коли відійдемо від світу цього, у славі й царстві його будемо, бо не можна трудитися на Бога й мамону, і чим хто переймається, на того й працювати буде. Коли ж до Бога любов'ю переможені ми є, Божі робітники ми є, від нього-бо мед приймаємо у вічному житті. Коли ж віддамося голосу плоті й корисливості, плоть же дамо пристрастям, пристрасті кинуть нас злоначальнику-ворогу, із ним буде мзда вічна тим, що в геєні йому працюватимуть. Амінь!

Микита вклонився всім низько й величаво завмер, задерши бороду.

І всі уломні, й почварні, й Микитині учні набрали повні груди повітря і гукнули в один голос:

– І-ї-ях!

— А тепер, діти мої, — сказав м'яко Микита, — ідіть хто хоче й моліться Богові, а я розмовлятиму з новоприбулими, яких Господь послав до мене і які шукають у мене помочі на духовні біди свої й напасті. Хто хоче послухати — залишайтеся.

Микитині учні зрушилися, залишився Теодорит з Антонієм, і Георгій біля воріт як чатовий, решта пішли до хатини. Уломні й почварні однак стояли так само непорушною стіною.

— Виходь перший, брате Павле, — сказав Антоній, — бо найбільше потребуєш помочі святого.

Павло вийшов й опустився на коліна.

— Святий отче, — сказав Павло, мучить мене падуча хвороба. Відмовляли мене отці Скиту Манявського в Карпатах і святі отці печерські з Києва, але не покинула мене болість і в дорозі до тебе вдарила, а раз тут, біля твого святого місця.

— Чи тілесна твоя хвороба, чи біс живе у тобі? — спитав Микита. — Маєш знати, бо тебе вона й мучить. Коли тілесна, не шукай у мене ліку, не оздоровлюю я тіла, яке на смерть призначене, — гріх його лікувати. Оздоровлюю душу, щоб не була ущерблена, а зцілилася й удостоїлася з радістю прийняти смерть тіла в ім'я Господнє.

— Це знаю природи недуги своєї, — сказав Павло. — Коли б'є мене, безмисельний і безпам'ятний стаю.

— Тоді це біс оселивсь у тобі, — прорік Микита.

— Чому ж не прогнали його святі отці скитські та печерські?

— Бо хочеш тіло уздоровити, не душу. Уздоровити ж душу можна тільки в один спосіб: згодитися на смерть тіла, а отже, й біса. Бо найбільший біс у нас — це і є тіло. Вбивай цього біса, а я помолюся за тебе. Коли ж хочеш, щоб дух твій залишався із тілом щеплений, змирися й чекай, поки той біс не потягне тебе у геєну.