Око прірви - Шевчук Валерий Александрович. Страница 39

— Дивовижна в тебе голова, брате Созонте, — тихо сказав Павло.

— Тебе послухати, то пізнав немалу науку також, притому не в нас, — повів я.

— У нашому вузькому світі, — сказав Созонт, — такої науки пізнати неможливо.

— Де ж ти навчався? — спитав я.

— Спершу у Кракові, тоді в Гейдельберзі, де був свого часу ректором Матвій із Кракова, потім у Болоньї.

— Чого ж повернувсь у наш вузький, як кажеш, світ?

— Бо людина родиться не тільки з волі батьків своїх, а з волі Божої. Коли ж Господь призначив їй місце народження — це значить визначив їй пробуття. Цього закону ламати не посмів, адже людина відірвана від кореня свого, ущербна духовно.

— Не збочуймо в нашій розмові, — мовив Павло. — Признаюся, вже кілька днів мене з'їдає страх перед смертю. Що про це кажуть учені мужі?

– І Яків із Парадижа, і Еразм Роттердамський вістять, що страх перед смертю потрібний, творчий, бо має зрушити людину до приготувань для зустрічі зі смертю. Для цього й витворена була школа доброго вмирання.

— Хочу стати учнем цієї школи, брате Созонте, — тихо повів Павло. — Але боюся, чи не пізно мені.

— Наука ніколи не є пізня, коли до неї відкрити серце, — сказав Созонт. — Якщо маєш потребу, брате, вжий духовної медицини.

— Готовий до того, — мовив Павло.

— Поклич лікаря, котрий зветься Правда і Добрий Розмисел; хай помацає тобі пульса і спитає, що розумієш.

— Що маю розуміти? — спитав Павло.

— Себе, власне своє минуле життя, творене тобою добро й переступи. І вжий духовного рецепта.

— Скажи мені його.

— Візьми найбільше покори при пізнанні вад своїх. Відтак додай до того думку про правдиве навернення до Бога і три жмені зілля покути. Приклади до того фунта правдивої скрухи душевної. Це все змішай добре із щедро пролитими слізьми, коли оплачеш гріхи свої. По тому тяжким зітханням та биттям у груди сумління своє збуди, проціди все на ситі справедливості, аби Бог тебе пожалів, а ближній зневажив те, що нечисте в тобі було. Тим чистим напоєм сумління відтак напій душу, щоб звільнилася від давніх гріхів.

— Добрий твій рецепт, брате Созонте, — сказав Павло.

— Рецепт не мій, а вчених мужів, що обмірковували ars morіendі. Коли ж хочеш мого, то скажу і його.

— Зробиш ласку, брате, — мовив Павло.

— Смерті сподівайся, готуй себе до неї, але не бажай і не клич до себе — сама знає, коли їй прийти. Якщо хворий, не бажай, щоб усі довкола тебе були хворі, і радій не тому, що вмираєш, а тому що інші довкола тебе здорові залишаються. Не бажай, щоб світ, і краса його, і творення його пропали, оскільки сам пропадаєш, а молися за темних, які несуть у собі ніч, щоб зуміли перейти у день, тобто прозріли до добра й любові. Не ненавидь ненависників, а пожалій їх, бо не ти окрадений ненавистю їхньою, а окрадені вони — не зуміли побачити в тобі світла а побачили тільки тьму. Подумай, чи ними побачене в тобі справедливе, а коли уздриш, що не в силі розсудити, покайся на те, що викликало в них до тебе неприязнь чи ненависть. Відчуй, що добро твоє перемогло зло, світло тьму, любов ненависть, а нетерпимість нехай переросте в терпимість. Знай, що створене тобою добро у світі і є росток, який гряде із прогнилої плоті у майбутню прорість, а тлінь твоя — це тьма, зло і нелюбов. Знай, що тлінь відкинута бути має, але й без неї не проросте зерно, бо й тлінь твоя — творення Боже, як і світ, і люди, і все живе. Вір, що краса світу — образ Божий у ньому, а почварність — тло, на якому він бачиться, нетривкість же краси — тло, на якому пізнається вічність. Амінь.

— Цілком протилежне до науки Микити говориш, брате Созонте, — мовив Павло. — Сильні слова твої, але не менш сильні й Микитині. Де ж істина, чи не посередині?

— Посередині прірва, брате Павле, — сказав Созонт, — з якої дивиться на нас око. Це око нас і звірить, і розсудить. «Істина і зробить нас вільними», — сказав Іван Богослов. — І хай воздасть нам Господь за істиною нашою.

— Що таке істина, брате Созонте? — спитав Павло.

— Скажу словами вісімдесят четвертого Псалма: Істина там, де «любов і правда стикаються, справедливість та мир поцілуються, правда з землі виростає, а справедливість з небес визирає. І Господь дасть добро, а земля наша дасть урожай свій, справедливість ходитиме перед обличчям Божим, і кроки свої на дорогу поставить».

— Забагато речей поклав ти мені для думання, брате Созонте, — сказав Павло. — Боюся, що не буде мені часу розгризти цього горіха.

— Думати ніколи не пізно, — сказав Созонт. — І для того не треба шукати пригідного часу. Одне необхідне: добра воля в людині. Без доброї волі, як і без Бога, — не до порога!

Розділ двадцятий,

у якому оповідається, як ми провели другий день на острові

Цей день ми з Павлом більше відпочивали, Созонт же мав роботу записати житіє й подвиги святого Микити, щоб увечері прочитати чи віддати на читання учням стовпника. Павло при цьому відійшов від нас і став, уклякнувши на довгу молитву; я ж, провівши безсонну ніч та й утомившись вельми від двох проповідей, Микитиної та Созонтової, відчув, що в голові в мене потріскує: поки що не мав я сили переварити тяжку мудрість обох великих мужів, що ніби зійшлися тут на прю, хоч мудрість Созонтова, як казав, переконувала мене більше. Тож відкладав власні розмисли щодо сказаного на спокійніший час, коли покинемо цей острів та його дивних посельців. Відтак, бувши надмірно втомленим, я й заснув, і мені привидівся лускатий із костяними гребенями на спині звір, який нібито жив ув Оці Прірви — дивній заводі, котра й справді нагадувала око.

Той звір мав довге, хвостате тіло, ніби велетенська ящірка, подібну до ящурячої голову, але очі в нього величезні, немов два вставлені дзеркала, в яких відбивалося все, на що дивився. Зараз звір дивився на мене, і я побачив два власні відображення: в одному оці постав я з того часу, коли писав Пересопницьке Євангеліє, ще молодий, енергійний, бадьорий, запалений великою пристрастю створити книгу книг, якої не було ще на світі і якою хотів прославити не так себе, як Господа, він же мене на цей подвиг надихнув. У другому оці відбився я теперішній, постарілий, вихудлий, із сивим волоссям з правого боку голови та бороди, лівий бік залишався ще темний, і сивина там тільки почала пробиватися. Цей другий я — із погаслими очима, з яких пливли смуток і стома, і, коли вуста першого задьористо всміхалися, той другий мав їх міцно стиснені й ледь-ледь скривлені. Лоба помережили густі зморшки, в той час як лоб першого був лискучий і високий. І ці два подобенства, відбиті в очах звіра із Ока Прірви, почали між собою балачку:

— Не закисай у собі, — сказав молодий я, — не блукай марно світом, не шукай вітру в полі, не марнуй часу, не ламай голови непосильними для розуму твого думками, а повертайся й роби те, що вмієш і можеш, і чим менше буде в тебе вільного часу, тим менше колотитимешся і сколочений будеш.

— Не зроблю краще від створеного, — сказав утомлено теперішній я, — а гірше робити не можу.

— Краще чи гірше зроблене — це зроблене, — мовив молодий я, — а незроблене, це навіки незроблене. Сила здобувається у праці, а не у безділлі. В безділлі вона тратиться й гине.

— Для сили треба наснаги, — мовив я теперішній, — а наснаги в мене й нема. Коли ж вичерпаний, то чи не є мужністю й силою зупинитися і не творити замість робленого підробленого?

— Наснага приходить у праці, у щоденному осягненні й досягненні, — заперечив я молодий.

— Наснага приходить при Божому сприянні та осяненні, — сказав я теперішній. Коли ж цього нема, все роблене стає підробленим.

І тоді звір роззявив пащеку, і побачив я у ній ножеподібні зуби, що лискотіли, як начищена криця, і уздрів довгий червоний сутерен, перекритий язичком горлянки, і той язичок відхилився, і мене поманило рушити туди, як рушив свого часу у цю мандрівку, бо мені здалося, що знайду в кінці кімнату без вікон та дверей, і там зможу, як Йона, порозмовляти з Богом. І скажу я там, у череві звіра: