Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович. Страница 20

— Ну що, коліна у вас трусяться, пане Носиловичу? — сказав князь іронічно. — Боїтеся вийти і стати в чесному бою проти того, хто вас ненавидить? Ви раб, пане Носиловичу, через це прирікаю вам: загинете, як раб! Ви кривоприсяжник і людина без честі!

Холодний дим упливав Олізарові в груди, пробиті наскрізь птахом, заповнював, як холодне оливо, і він весь ставав олив’яний. Червоно палало в темряві його обличчя, і він навіть знав, що воно світиться, як місяць. «Неміч, — подумав він, — ось що завжди вбиває мене! Я міг би стати на прю поруч з кимось, але сам я ниций!»

По ньому пішло, починаючи з лівої ноги, поповзло, як вуж, кошлате мале страховисько, довгоруке й липке, прос тягло вперед мацаки і заклеїло йому вуста чорними, напівпрозорими лапками. Диміло й дихало димом і наганяло того диму йому в голову. Кволо блукали по тій голові думки, як знеможені голодом в’язні. В двері вдаряли крицеві князеві кулаки, і ці нутрові ковтки були, як грім тулумбасів. Оливо тужавіло йому в грудях, і в них задуб, так само знерухомівши, поолив’янений білий його і печальний хорт.

— Ви раб, пане Носиловичу! — не вгавав за дверима князь. — І не вдавайте з себе ліпшого за нас. Ви куди гірший за нас, бо ви потвора та гній!

Князь раптом завив, як пес, і в тому витті була така приреченість, що Олізарові мурашки поповзли по тілі. Водночас начебто пташеня клюнуло зсередини — пробився в Олізаровім серці малий і ще зовсім кволий росток.

— Так, я кривоприсяжник! — гукнув він в холодну порожнечу ночі. — Я багато зробив у житті недоброго й недостойного. Але одне в мене не забере ніхто, чуєте, пане Білинський?! Я завжди, так, я завжди буду сподіватися!

Глупа тиша покрила його слова, зітхнула вві сні пані Павучиха, голосніше зашелестів сторінками Розенрох.

— Ви наївний і смішний чоловік, — сказав старий і закашлявся. — Ви наївний тим, що тримаєтеся речей, які не мають ніякої вартості в жодному з існуючих світів, а смішний тому, що хочете прикрити цим свій страх!

— Він бунтівник, пане Розенроху! — засичав за дверима князь. — І даремно ви й та клята Павучиха в’яжете мені руки! Приречених треба страчувати!

І знову тиша розбила ніч оцю і всіх їх правцем нещадним, і зойкнула тихо в темені одна із сплячих дівчат.

Тоді встав у своєму покої, аж упав, гримнувши, услон, Розенрох, заплеснув книгу з недочитаною казкою і пробурмотів голосно й виразно:

— Будьте ви прокляті, сіятелі неспокою! Проклинаю вас, руйначі нашого чудового життя!

Олізар знову веслував. Хоч і прийшов до нього той сон чи видиво, ота зустріч його уявна з батьком в осінньому саді, серед листя й гіркого повітря, все ще мав сподіванку, тримався за нитку бабиного літа, бо гадав, що вона виведе його з цього лабіринту. Привиджувалися йому стежки в оточенні стін, стіни високі й білі і так химерно покручені — стіни-вартівники; ступив у цей лабіринт ще тоді, коли притисли до його плеча невільницьке тавро; ішов та йшов, чи, інакше кажучи, веслував, і весло його — надія, якої не хотів тратити. Але рано чи пізно його одірве від дерева і полетить він (крила, думав він, і справді єдине, що може винести з цього лабіринту), жовтий, ще повний соку — тільки-но пив його із землі, з мізків та сердець грішників, з сердець та мізків праведників; надія — одне крило його, і коли б мав він друге — силу, він таки б знявся у небо. Але сили в ньому меншало й меншало, і він часто опускав весло, щоб перепочити. Замкнувсь у цьому тісному покоїку і нікого до себе не підпускав, адже там, у домі, й досі блукає розстервлений князь, там тішиться з Олізарової несили й розпачу Розенрох, там ходить, заламуючи руки, пані Павучиха, а дівчата позавмирали, наче й нема їх. Глибока втома входить у його тіло, в’януть руки, голова починає хилитися долі. І він починає відчувати, що тут, у покоїку, зовсім мало повітря, він повинен щось придумати, зважитися, йому треба все-таки врівноважитися, щоб знову прийшов отой білий спокій і байдужість без страху. Він хотів покликати білого птаха, хай прилетить до нього і принесе йому живої води, і це не буде той безумний напій, що його готує пані Павучиха, — це буде напій тверезячий. Але навколо стояла мертва тиша, і він у цій тиші ціпенів і корчився, без сліз плакав до порожніх стін, і від цього печально й просторо ставало йому на серці, а з тієї печалі почав витинатися білий росток; Олізар закрутив головою, проганяючи безсилля своє й неприкаяність, бо чого він досягне, зачинившись тут? «Треба встати, — сказав він собі. — Треба встати і вийти з цієї в’язниці!»

Він встав. Набрав повні легені повітря, а тоді тріпнув чубом. І очі його засвітилися, а руки стислись у кулаки. Хрумкнув зубами, і напружилися його жовна, стали тужаві й гострі. Тоді він зирнув на весло і сміливо пішов до дверей. Відкинув защіпку й турнув щосили рукою…

У стодолі для катувань сидів Розенрох. Передивлявся знаряддя для тортур, і з несподіванки, що Олізар покинув свою в’язницю, в нього з брязкотом випали з рук залізні кліщі для виривання живого тіла.

Олізар пішов просто на нього. Розенрох перелякано скочив на рівні й хотів був тікати, вже задріботів маленькими крочками до виходу, замахав руками, немов хотів злетіти, й затрусив бородою. Олізар догнав його кількома скоками і, схопивши за коміра, підняв у повітря.

І здивувався, який легкий та безтілесний був старий. Метиляв безпомічно руками й ногами, хапав ротом повітря, вирячував очі, в роті у нього було кілька гнилих пеньків, сухий білий язик вистрибував з-між засохлих вуст. Олізар тримав його перед собою у витягнутій руці і роздивлявся, болісно зморщивши чоло. Тоді обережно посадив Розенроха на услона і спитав голосом, повним немочі й прохання.

— Ви, — запитав він, — ви знали, що той ваш князь нападав на мене, чому ж слали прокляття мені? Ви, — сказав він, — розумний і мудрий, додумалися зробити собі крила, чому ж ви не додумалися, що треба все оце знищити? — він кивнув на стіну, обвішану катівським знаряддям. — Скажіть мені, скільки душ ви замордували? Пощо вам ті сльози безневинних, пощо ненавидіти ви научаєте, а не любити?

— Будь ти проклятий! — вигукнув тонким, пронизливим голосом старий.

— Ви хочете роз’ятрити мене, пане, — сказав тим-таки голосом Олізар. — Але я з іншого тіста!

— Такий, як і всі! — зойкнув старий. Його очі палали незрозумілою, неусвідомленою ненавистю, вуста його кривилися в жорстокій, глумливій усмішці. — Ну вдар мене, вдар! — зашепотів він. — Візьми все оце зі стіни, муч мене, ну, муч!

Олізар відступив на кілька кроків. Знову дивився, зморщивши чоло. По обличчі йому пробігла гримаса обридження чи нехоті, він потер собі лоба. На спину йому поволі збиралося оте кошлате, мале, слизьке, довгоруке, оте димисте й чорне — рвонув себе за волосся, щоб отямитися. Вуста його з білим зашерхом кривилися, а очі пожовтіли й стали сухі. Зібрав усю силу, яку мав, — повільно, натужно, мліючи від дивовижного напруження, розвернув своє важке, олив’яне тіло, звів ногу, хоч від такого зусилля застрибали йому в очах зірки, і ледь-ледь просунув її вперед. Розтулив рота, щоб легше дихалося, і зібрав усю силу для другої ноги: щоб підняти її, треба було ще більшого зусилля. Холодний піт покрив його всього, але Олізар досяг, чого хотів: той маленький, роз’юшений, плюгавий чоловічок вже не був йому цікавий. Розчинився перед його зором, як грудка льоду, — не бачив його, а тільки чув.

— Бий мене, пали! — верещав Розенрох. — Печи! Я ж ненавиджу тебе і всіх, хіба ти не зрозумів? Ненавиджу й проклинаю, кличу все лихо світове на твою голову, всі нещастя й хвороби! Бий мене, ріж, печи, розтягай, рви!

Олізар не мав під рукою ні палиці, ні стіни, щоб спертися, він стискав зуби, аж кришилися вони йому, зводив повільно й натужно руку, і то з таким зусиллям, що тріщали йому жили й кістки. Його пальці тяглися туди, за голову, де сиділо оте чорне, лахмате, слизьке й довгоруке, він доторкнувся холодної та слизької бридоти, і пальці його з нездоланною силою стисли все те нещастя в залізному кулаці, у вузлі нерозривному і нерозплітному, мертвому залізному хапку.