Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович. Страница 7

— Але з неволі я втік, — гостро сказав Олізар. — І звідтіля втекти було куди важче, ніж від вас.

— Хе-хе-хе! — тихо засміявся Розенрох. — Хіба ми вам боронимо тікати? Спробуйте, чи ж вам удасться?

— Удасться, — сказав Олізар. — Бо кожна людина має власну волю, а коли позбувається її, не втомлюється шукати. Чуєте мене, пане, вона її знайде!..

Але на дошках ґанку ріс гриб. Велетенський гриб, котрий жив так само, як і всі гриби. Світився від себе, і був через те добре видимий. Шапинка опукло-подушковидна, оливкувато-сіра, ніжка щільна, жовто-червона з темно-червоною сіткою. Впивався порами в дошки ґанку й пив світло зір. Ріс у тому світлі й більшав.

Олізар позадкував у сіни. Озирнувся затравлено, і раптом стьобнув його невимовний жах. Він стрибнув просто з сіней на ґанок, перелетів у дужому стрибку через гриба й помчав через подвір’я. Роса бризкала йому межі вічі, босі ноги пекло, наче біг по приску, наче втрапив у царство вогняних дерев і вогняної трави.

Ось зрештою і стіна. Гладка й висока, але він напружив м’язи і щосили стрибнув угору. Ковзнувся й упав, вдарився лицем об землю і став під тою стіною навкарачки. Тоді підскочив і, торкаючись загорожі, побіг уздовж неї. Мчав як оглашенний і відчував: його замкнуто в яйце, а він хоче переконатися, що воно кругле. Воно таки було кругле, те яйце, й Олізару стало нестерпно бігти по нахиленій площині. Зараз він упаде, перекинеться, втопиться в тій бовтанці жовтка й білка, скоро сам стане жовтком, з якого, дасть Бог, колись вилупиться білий птах, котрий мешкає на невидимому острові. Він знову стрибнув на стіну, підтягся, напружився, але за мить звалився в траву — з його горла вирвався крик. Тієї ж хвилини наступив йому на спину грубий чобіт.

На вежі вдарено в тулумбаси. Один з вартівників, повільно зводячи довбню, мірно вдаряв у натягнену шкіру. Стогнали від того повітря й земля.

Олізар лежав, занурений лицем у землю, і міг прозирнути її наскрізь. Був у цю мить жуком, який повзе в земляну нору, а над ним голосно гавкає пес, що сторожує її.

Олізаровий погляд набрав сили бачити: мільйони грішників начиняють землю, вона, земля наша, і є ті мільйони грішників, тісно збитих одне до одного. Адже трава — це волосся їхнє, а дерева — витягнуті до неба прохальні руки їхні. Листя — це записки молитов їхніх; через це воно так шелестить, через це шепоче й благає. І небо не хоче молитов, небо прокляло їх: посилає дощі, щоб змити ті записки, й посилає осені — скинути їх і загубити навіки в тліні та гною. Морози дублять руки й відмерле волосся, але воно, небо, й милостиве, воно не може жити тільки жорстокістю: йде на землю весна і в глибинах землі знову пишуть грішники свої записки-молитви, які випливають знизу на хвилях соку — сліз отих грішників, вони розгортаються під сонцем знову ті самі, і сонце цілує й милує їх, або ще раз читає про все лихо людське і про вади, переступи та злочини. Воно хмурніє й посилає громи з блискавками, і блискавки б’ють дерева, а дощ миє листя, як миють старий пергамен, щоб написати на ньому новим чорнилом палімпсест. Тоді сонце знову цілує листя, милує його, а крізь слова новітні проявляються записи старі…

Руки йому зв’язали назад, крізь зав’язь пропустили мотуза, двоє вартівників взялися за того мотуза: вільними руками тримаючи походні. Червоне нерівне світло стрибало навсібіч, від дому вже ступала процесія всіх його пожильців: попереду з походнею — князь, за ним урочиста й поважна пані Павучиха й Розенрох — лікар ґречно підтримував пані під руку. Позаду — четверо дівчат у тих-таки вечірніх строях, тільки глибокі вирізи на грудях закривалися кошулями, що підтяглися до підборідь і міцно стягувалися стрічечкою. Вони йшли на Олізара холодною, монолітною масою, ступали в лад з князевим поступом: з вежі сходив, б’ючи в тулумбаса, третій вартівник. Четвертий вартівник в’язав йому до шиї петлю, а вчинивши це, відійшов й урочисто завмер. Тулумбасник спустився зі сходів і став біля четвертого вартівника. Похід спинився, і в світлі смолоскипів Олізар вразився з холодної непроникності облич, що світилися до нього. Кругле вусате князеве обличчя було наче грудка криги, Розенрохове — наче кора старого й давнього дерева, Павучишине — неймовірно мале, золоті оченята її поблискували. Дівчата втратили весь свій чар, відслонили губи, й полум’я грало на їхніх завеликих білих зубах.

Олізар хотів щось сказати, але петля натяглася й слова не вийшли з горла. Він захрипів і здригнувся: його пробрало морозом. Потекла хвиля холодом битого вогню, холодом кутого полум’я, холодом узятого завзяття. Це не була ненависть, радше — мертве дихання: так дише на приреченого море й прірва. Олізар начинявся тим настроєм та вогнем; біла туга охопила його, наче скочив йому на груди білий хорт, роздер пазурами і жер його серце, мостячи собі там, у грудях, кубло.

— Дайте слово сказати! — прохрипів Олізар, і петля знову захлеснула горло.

— Дайте йому сказати! — згодився князь.

Петля ослабла, а Олізар задивився кудись по той бік, поверх голів, поверх дому, де місяць обідав солодкою хмарою; здалося йому, що в тій хмарі заплутався й б’ється білий птах, адже йому зовсім не хочеться втопитись у місячному череві.

— Я нікому з вас не вчинив нічого лихого, — сказав Олізар. — Чому ж мене мучите?

— Хіба ви не склали там, на кораблі, присяги на рабство? — спитав, холодно зводячи брови, князь.

— Я склав присягу, але то була присяга під канчуком! — скрикнув Олізар.

— Ми врятували вас від видимої смерті, — сказав князь. — Отож належите нам і маєте жити таким життям, яким живемо ми!

— Але ви ж признали мене своїм гостем, а не бранцем, — сказав Олізар. — І в мене ніхто не запитував, чи я хочу жити вашим життям. Мене не спитали, куди я прямую й по що? Ніхто не поцікавився, чи хочу я розважати вас і чи збираюся тут затримуватися?

Його слова прозвучали надто голосно, відбились од дерев’яних, помазаних глиною стін і вмерли. Зависла негнучка, напружена тиша, тоді він і відчув їхню ненависть. Чорна річка попливла з князевих очей, чорна річка попливла з очей Розенроха й пані Павучихи. Чотири чорних річки виплюскувались із дівочих очей, а ще чотири — від вартівників. Вартівники всміхалися зовсім так, як яничари чи Апти-паша; ненависть — чорна барва, хвилі ночі, розрізані гострим крилом кажана. Її зварено, як смолу, в глибині землі, адже ненависть — смола! Куртиться звідтіль, знизу, і дим отой повиває людські очі, закопчуючи душі й серця, як коптяться шинки. Ненависть мучить і з’єднує, веде й зносить — то таки справді чорна і чорна смола! Пристає, й не відмивається, і не відліплюється, адже хто сліпий уродиться, не прозріває, а кривий кульгатиме цілий вік.

Вдарено в тулумбаси. Спереду пішов довбиш, гордо звівши голову, розмірено ступав і вдаряв. За ним простував, тримаючи кінець петлі, другий вартівник, він ішов напівобернено до Олізара.

Олізар не рівняв до них ноги: йому заболіли на плечах старі болячки. «Це ті рани, — подумав він, — яких завдано мені, коли вперше тікав з неволі!» Тоді його люто стьобали нагаями, в які вплетено гачки, а після того примусили присягати на Євангелії та хресті, що, доки світ світом, не втече. «Я не зламав присяги, — думав він, дивлячись на змощений і напружений карк довбиша, — я не втік!»

За Олізаром ішло двоє вартівників з походнями і з поворозом, а позаду — усі решта, урочисті, холодні й похмурі.

Олізар звів очі вгору, де розсипалися по небі великі зорі і де гуляли хвилі мороку. Йому захотілося помолитися, хоч за ці вісім років відвик молитися. Той рух, однак, було спостережено, рвонулася петля й пригнула йому голову.

Ішов і черпав носками росу — сльози всіх отих грішників, по тінях яких ступав. Він сам відчувся грішником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волі: дивний світ, дивна трава й сльози на ній, і ніч оця широка, яка накинула на шию зашморга, і біла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде він, онде той край, у який кличуть його сонце, зорі й місяць, шелест листя, дзвін цвіркунів та спів пташок! Адже всі дороги тягнуться в одне місце, всі дороги, хай і крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дім отній — це спокій знайдений, здобутий і відслонений; дім отній — це змога згасити в тілі незбутню втому. Здалося Олізарові, що його знову засадять за весло; сяде він і гребтиме, і все життя його зведеться до того самого: гребти, їсти і спати.