Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович. Страница 70

Так от, всі ті речі, про які балакали з немалим запалом господиня з Подругою, вироблялися на фабриках і частково зберігалися в шафі, котра періодично дівчатами глибоко досліджувалася, причому Подруга не раз нахабно приміряла речі моєї господині, наче хотіла їх собі привласнити, а часом забувала і скинути, і тільки за кілька днів повертала захоплену в такий негідний спосіб одежу. Що так могла робити Подруга, мене не дивувало, надто вже ласо блищали її очі в час таких досліджень, адже одежа служить людям для того, щоб приховати свою ганебну ваду — непристойно голу шкіру. Тут природа їх обділила на відміну від нас, тож для прикриття голої шкіри вони понавигадували казна-що, і добра чверть їхньої енергії йде на те, щоб пристойно, як вони кажуть, одягтися. З усіх людей, яких я бачив, тільки Переходовець відрізняється від загальної маси: зарість на ньому така, що принаймні влітку він міг би цілком обходитися без одежі, — стримують його в тому, певне, забобони: оголеними, і то не зовсім, люди дозволяють собі бути тільки на пляжах, що теж не зрозуміла мені умовність.

Отож, я кажу, що мене не дивували Подружчині вихватки з одежею моєї господині, дивувала щодо цього сама господиня: замість того, щоб припинити це безчинство, вона вдавала, начебто їй подобається, що Подруга вдягається в її речі; вона сплескувала руками й радила Подрузі носити такі кольори, які, на мою думку, Подрузі якнайменше личили, хоч сама господиня добирала їх собі досить-таки вдало. Недоброзичливий спостерігач звинуватив би мою господиню в нещирості, але я так не вважаю, адже є ще й такий елементарний житейський закон: те, що подобається тобі, не завжди годиться іншому…

Якось Подруга прийшла до нас, несучи на собі, як звичайно, барви найменш собі відповідні (це ще дужче підкреслювало нескладність її постаті), і відразу ж гепнулася на мій фотель, перед цим безцеремонно підхопивши мене з подушки й перемістивши на свої коліна. Мені ця маніпуляція не вельми сподобалася, хоч сидіти на колінах у господині я любив — різниця тут, очевидно, в системі запахів, що їх виточували обидві істоти: господиня — м’який і солодкий, а Подруга — кислуватий. Я струсився і зіскочив на підлогу, в той час як господиня сіла на канапку — це була для мене нагода поміняти собі «системи запахів». Добрі й лагідні руки господині почали відразу ж мене пестити, і, хоч робила вона це машинально, я чуло вуркотів, водночас і вуха нашорошуючи: здавалося мені, що Подруга сьогодні прийшла не тільки для того, щоб помилуватися вдяганками господині, — я збагнув це з її урочисто-поважної фізіономії, яка буває в неї завжди, коли вона приносить якісь новини з їхнього людського світу, часом і такі, що в мене аж шерсть на спині підіймається: люди у способах свого існування бувають куди вигадливіші від нашого брата, хоч це не завжди свідчить на їхню користь.

— Ну то що? — спитала Подруга. — Являвся?

— Та ж являвся, — засміялася господиня. — Тільки от з Маньом не міг знайти спільної мови. Цей розбишака, — вона торснула мене за загривок, — таки погладив його пазурчиками…

— Як це? — зробила великі очі Подруга.

Господиня почала весело розповідати про мої подвиги, і я, слухаючи про них, виростав у власних очах. Здавалося мені, що я більшаю, більшаю, з чорного стаю білий як сметана, — це було щось подібне до того, коли в далекій юності господиня вимивала з мене бруд та блохи; зараз я начебто укритий піною власного задоволення (перепрошую за такий надто бароковий образ), тільки тоді я навряд чи почувався приємно, тепер же розквітав і розкошував. Дівчата сміялися, може, й заголосно, як на мої барабанні перетинки, але оскільки в такий спосіб висловлювалася мені похвала, я їм те милостиво дарував. Виявляється, я таки добряче скарифікував Переходовцеву щоку — провів по ній чотири виразні борозенки, які Переходовець не дозволив мазати зеленкою, натомість змазано їх було одеколоном.

— Побачила б ти, який він був лютий! — вигукнула господиня. — Коли б міг, з’їв би того кота!

«Ага! — подумав я. — Все-таки до котожерства він здатний!»

Це мене навіть схвилювало: поки що я не чув випадку, щоб когось із довколишніх котів з’їли, але береженого і Бог береже; говорили ж вони і про якісь краї, де котів їдять. Я мимохіть уявив собі цю жахнючу сцену: себе оббілованого і засмаженого і Переходовця з ошкіреними зубами і з виделкою в руці; од такої картини я змушений був випустити кігті, а що ті кігті вп’ялись у стегно господині, вона ляпнула мене долонею і попередила, щоб я не балувався.

— Це не зовсім добра ознака, коли чоловік не любить тварин, — сказала авторитетно Подруга. — Знала я такого: як він, скотина, знущався з бідної своєї жінки!

— Ти вже узагальнюєш, — відповіла легковажно господиня. — Тут був винуватий все-таки Маньо, а не він.

«Маєш! — подумав я незадоволено. — Хвалила, хвалила, а тепер я ще й винуватий!»

Щоб виказати господині своє незадоволення, я перестав муркати, але її руки так ніжно й лагідно мене пестили, що я все-таки почав знову випускати свої «пазурчики», як охрестила господиня мої кігті, але цього разу од розкоші — помалу вганяв їх у гладеньку шкіру господині й нашорошено чекав, як вона на те зреагує. Од такої втіхи мені аж млосно ставало. Господиня знову ляпнула мене долонею і наказала, щоб я «перестав». Я перестав, очевидно, тут ми мали з господинею неоднакові відчування — чомусь така форма ласки задоволення у неї не викликала.

— Мені вдалося дещо про нього довідатися, — сказала Подруга і зробила таке обличчя, начебто вона світ ключиком відчинила.

— Ну-ну! — пожвавішала господиня і різким рухом скинула мене з колін — зацікавилася так, що втратила інтерес до мене.

— Він зветься не Петро, — проголосила урочисто Подруга, і її очі засвітилися так, що я мимохіть подумав: чи її предки колись не належали до нашого роду?

— Ну, це стара штучка! Правда, я йому вже сказала, що я не Валя.

— А він одкрився?

— Та от почалися ці фіглі з Маньом, і наша розмова, на жаль, розладналася.

Ні, господиня мені сьогодні не подобається. Назвати мій героїчний ґерць з Переходовцем фіглями — це все одно, що назвати бика козлом. Втім, людська логіка буває незбагненна.

— Його звуть Володимиром, і живе він, здається, на Крошні, на тому новому масиві.

— Він казав, що з Павлюківки…

— Спершу він і жив на Павлюківці. Але коли знесли лівий ряд, йому дали квартиру на Крошні.

— Хто тобі це розказав? — швиденько перепитала господиня.

Подруга засміялася.

— Зустріла Галку Ніжниченко. А її приятелька колись жила на Павлюківці. Ну, то колись цей Володька закидав камінці у її городець.

«Боже мій! — подумав я. — Це вже не бароко: закидав камінці у її городець! Це вже бурлеск!»

— Тому вона його і знає, — завершила своє повідомлення Подруга.

— А Галка його знає?

— Та от, балакали ми про те і се, аж він суне. Мабуть, од тебе, бо озирався, мов кіт, який нашкодив.

«Ну ні! Ця Подруга зовсім позбавлена доброго смаку, — подумав я зневажливо. — Порівняти цього типа з котом, хай і шкідливим, — засмілива парадигма!»

— Чого б то йому озиратися? — трохи образилася господиня.

— А я хіба знаю? Це ти в нього спитай!

— А та Гальчина приятелька що?

— Що? Не вив’язалася в них вірьовочка.

— Дякую за інформацію, — холодно й розважно сказала господиня. — Бачиш, він немолодий, до тридцяти їхній брат рідко засиджується… Знаєш, коли я мазала йому зеленкою руку, мені здалося… на пальці в нього була смужка від знятої обручки.

— Чого ж йому до тебе ходити? — наївно спитала Подруга.

— Чого, чого? — аж підскочила господиня. — Погратися, от чого! Вони такі телепні бувають, ці чоловіки, і не завжди тямлять, з ким можна гратися, а з ким ні! А я така, що зі мною гратися не можна! — Вона стала аж несамовита од обурення, ніздрі її затріпотіли, а лице поблідло. — Коли мені трапиться порядна людина, я піду за нього, а ні — то у дівках звікую, а не дозволю, щоб мною ласував якийсь кнуряка!

Од тих її високо патетичних слів я й сам виповнився святим гнівом. У цю хвилину вона була велична й прегарна. Подруга, однак, наче не помітила того: спокійно блимнула і сказала з єзуїтською смиренністю: