Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович. Страница 76

— Ах, перестань! — сказала вона. — Сідай, поговорити нам треба.

Гевалове обличчя миттю втратило безтурботність, зуби погасли, а усмішка зникла.

— Щось сталося? — спитав він, сідаючи у мій фотель.

Господиня подивилася на нього — на жаль, я бачив її в спину і описати погляду не можу — й запитала тихо:

— Ти мені про себе все розказав?

— Уже довідалася? — скривив вуста Переходовець.

— Як бачиш. Для чого, скажи, вся ця комедія? Хочеш зірвати квіточку?

— Ти що, мені не віриш? — схопився Гевал і заходив по кімнаті. — Ну, гаразд, я жонатий, але що ти про це знаєш? Чи знаєш, що в мене з тою жінкою немає нічого спільного, що в мене з нею не життя, а мука, що я щоразу приходжу в той дім, як на тортури?.. І от я зустрів тебе — мені навіть світ засвітився. Ти для мене стала чимось таким гарним і привабливим, що я не можу від тебе відступитися. Але скажи тобі при першій зустрічі, що я жонатий, як би ти зреагувала? Ну, сталася помилка, то й сталася… Я візьму розлучення, і ми з тобою одружимося…

— Коли вона тобі не подобалася, навіщо її брав?

— Дурний був, то й узяв.

— Хочеш стати вдруге дурним?

— Ах, Танечко, — з мукою в голосі сказав Гевал. — Хіба не знаєш, як це буває у молодих хлопців? Спокусився, а тоді пожалів.

— Мене ти теж хочеш пожаліти?

— Я на тобі не спокусився.

— Ще чого бракувало! — сказала господиня й повернулася до мене в профіль. Обличчя її було бліде, а ніздрі тремтіли.

— Я тобі не буду влаштовувати сцен, — мовила вона тихо, — тут, мабуть, помилилась я. Іди, будь ласка, з моєї хати і забудь, що ми зналися.

Її голос був такий тихий, що я ледве розібрав слова. Ні, за вікном такого шепоту не почуєш!

Гевал зупинився серед кімнати, обличчя його було червоне, наче варене, тремтячими пальцями він почав застібати на сорочці горішній ґудзик, що розстебнувся од різкого поруху.

— А коли я тебе, Танечко, люблю? Коли в мене на тобі світ клином зійшовся?

Господиня звела голову, і хоч я не бачив її обличчя, був певен, що очі в неї повні сліз.

— Навіщо ти мене мучиш? — спитала так само тихо. — Солодко тобі мене мучити?

Я вже не міг витримувати нейтралітету. Щоб там не було, а я повинен піти на захист господині. Не можу дозволити, щоб її мучили; через те я перестав удавати, що сплю, притьма зіскочив на стіл, а звідти на підлогу.

— Знову цей кіт! — озвався роздратовано Переходовець.

— Це мій кіт! — відказала з притиском господиня. — І я вже не дозволю тобі з нього знущатися! Ходи, Манечко, до мене.

З переможним виглядом я стрибнув господині в поділ, і її руки почали ніжно мене гладити.

— Хочеш, розповім, як я живу з тією жінкою? Яке в мене, в біса, подружнє життя?

Господиня похитала головою.

— Це все даремно, Володю, — сказала майже лагідно. — Зробиш мені милість, коли підеш од мене.

— А коли не піду?

— Підеш! — сказала твердіше. — Міг би вже помітити: я з тих, що не надаються до гри.

— Значить, проганяєш?

— Значить, проганяю, — так само твердо сказала господиня.

«Вона молодець! — подумав я, гордо, на все горло, помуркуючи. — Така драматична сцена, а вона спокійна, наче сфінкс. Як уміло виставляє його за поріг!»

Переходовець, однак, не хотів так легко викидатися. Зупинився в дверях і повернувся до нас.

— І все-таки я не хочу, щоб ти думала про мене погано. Хочу дійти з тобою порозуміння.

— Я про тебе не думатиму погано.

— Дозволь мені приходити?

— Ні! — тихо, але безапеляційно сказала господиня.

— А коли розлучуся?

— Коли розлучишся, тоді видно буде, — сказала господиня, і я пильно на неї подивився: вона що, хоче все вернути? Однак очі в неї й досі були повні сліз, а вуста здригалися.

— До побачення, кохана, — ніжно, аж у мене шкіра отерпла, сказав Переходовець. — Я до тебе обов’язково прийду.

— Бувай! — коротко й сухо відповіла господиня.

В описаній тут ситуації господиня трималася якнайкраще, хоч і зробила одну тактичну помилку, через яку ця історія не може ще закінчитися: виставивши так ловко Переходовця за поріг, вона таки не позбавила його можливості повернутися, а це, хоча й не змінило конечного результату цієї історії, надало їй зайвої ускладненості, і без афектації не обійшлося. Зрештою пом’якшити свою категоричність господиня мала підстави — це робило не таким гострим її чергове розчарування, адже, як сказав ще один безіменний грек чи римлянин: надія велика дурисвітка, хоча й без неї каші не звариш. Облуди простимі й нашому братові, й людям, бо так ми полегшуємо собі сприйняття несподіванок у майбутньому. Але годі не признати, що це був таки послаб, а за кожен послаб, як відомо, треба розплачуватися.

Щось таке плелося мені в голові того вечора, коли Гевал пішов, а ми знову залишилися самі. Цього разу господиня не плакала, але була цілий вечір така заморочена, що безцільно блукала по хаті, забула дати мені повечеряти, а тоді раптом зібралася й кудись подалася, можливо, до Подруги, бо рушила, як побачив я з кватирки, тією дорогою, якою приходила до нас і Подруга. Цей її порив зрозумілий: лишатися на самоті після такої сцени, яка тут розігралася, випробування нелегке, і я господиню не осуджував. Погано тільки, що вона не нагодувала мене, але така неуважність траплялася й раніше, тож я, марно потикавшись у бездоганно вилизані мисочки, зважився піти потертися біля діда й баби, котрі жили в другій половині цього дому: часом на них находила благість, і вони уділяли мені якийсь нікчемний шматок. Найбільше мене приваблювали голівки смаженої риби, цілої риби вони мені майже не давали, хіба б яка випадково упала на землю — дід був рибалкою, і риба у них, не так, як у моєї господині, смажилася часто. Я подався у бік вимощеного цеглою дворика і похвалив себе за інтуїцію — старі сиділи надворі за столом і неспішно оббирали рибу з кісток.

— Турбувався, що кота нема, — сказала не без сарказму стара і жбурнула мені під стіл кілька голівок.

— І без кота не пропали б, — відказав дід, маючи на увазі голівки. — Собаці віддав би.

— Цей твій собака стільки жере, що свиню можна було б вигодувати.

— А де його дінеш? — відповів, обкусуючи рибину, старий. — Та й польза од нього є. Гавкне пару разів — і злодіяка у двір уже не полізе.

Я зі смаком їв голівки. Старі кидали їх мені методично, в міру того, як з’їдали рибу. Цей ритм якраз мене задовольняв: тільки-но ковтав пережоване, як під ніс падала нова голівка. Окрім того, розмова старих поступово почала мене зацікавлювати.

— Той і сьогодня приходив, — сказала баба.

— Це вже, мабуть, заміж піде. Бач, і кота не нагодувала…

— Хтозна чи й піде. Казала Буймустручка, що той жонатий.

— То чого ж йому од неї тра?

— Чого тра, чого тра? Сам луччий був? — обурилася стара.

— Дуже я тягався по молодицях.

— А Сонька?

— Ну, раз було, то треба мені цілий вік очі піском закидать?

— Тобі закинеш, — сказала стара. — Щось скоро він сьодні пішов.

— Мо’, горшки побили.

— Та ні, тихо було. Я б почула.

— Це коли б вона заміж вискочила, — сказав дід, — то й нам неудобство було б.

— Чого неудобство?

— Діти пішли б, у ягоди почали б лазить… Став тоді паркана, бо вони дідька лисого поставили б…

— Е, коли там ті діти. Он вона знову вилила помиї нам під город, — мовила стара.

— Треба сказать, — відповів дід і гикнув. — Я їй так і скажу: хай свинюшника мені під вікнами не розводить…

Вони більше не кидали мені під стіл голівок, та й з’їв я їх стільки, що мене аж занудило; розмова перейшла до цін на полуниці, а що це предмет для мене нецікавий, я подавсь у рідні пенати, щоб передрімати: на сьогоднішню ніч призначив собі походеньки по сусідствах.

Господиня моя виявилась вже вдома. Вона відразу покликала мене й налила молока, але я те молоко тільки понюхав — після риб’ячих голівок пахло воно мені бридко, — відвернувся й поплентався до фотеля, бо страшенно захотів спати.