Доктор Серафікус. Без ґрунту (Романи) - Домонтович Віктор. Страница 24

Ложечка, що її крутив у руках Комаха, раптом падає, дзвякає об столик, зривається і губиться десь на підлозі між стільцями. Комаха лізе під столик, мацає руками на підлозі і десь із пітьми знизу глухим голосом відповідає:

— А так, я її люблю!

Коли Комаха підводиться з підлоги і сконфужено кладе ложечку коло себе, Вер стріває його насмішкуватим запитанням:

— Таким чином, кохання до п'ятилітньої дівчинки?

З викликом вона дивиться на Комаху, оглядаючи

його від великих його пальців до м'якого білого волосся й масивного підборіддя, з явним бажанням примусити його почервоніти. Комаха почуває, що нога Вер знов торкається його ноги, і він знову одсувається од сусідки й ховає свої великі ноги під стілець. Він сидить, не підводячи голови. Він почуває на собі погляд Вер. І кінчики вух починають у нього палати.

— Ви дивна людина, докторе! Але чому, власне, ви досі не одружені? Що це — жонофобія?

Комаха розсердився. Розсердившись, відповів. Йому треба було розсердитись, щоб перемогти свою сором'язливість і зробитись рішучим. Він подивився в вічі Вер. Він змінив тон. Він зробився іншим. Він сказав:

— Чому? Ви питаєте, чому я не одружений, чому в мене немає жінки, що була б завжди й скрізь зі мною, щоб ділила зі мною моє я й була така, як ви?

Вер здригнулася й відповіла:

— Так!

— Ви бачите: я злиденний і ніщо! Що я можу віддати, коли в мене нема нічого?

Вер посміхнулась. Серафікус, що досі мовчав і соромився, тепер юродствував. Може, він знущався?..

— Що я можу дати жінці? Вроду? Добрість? Багатство? У мене нема нічого, окрім ілюзій нездійснених досягнень. Кому потрібні ці ілюзії? Одружитись чи покохати — це для чоловіка, як і для жінки, значить завагітніти, понести в собі іншого абож іншу, жити не тільки собою, але й іншим. Я ж надто слабкий, щоб витримати тягар себе самого. Я відчуваю часто, що це надто важка для мене ноша, і я надриваюсь. Понести ще іншого? Я не витримаю…

Вер оглянула масивні руки доктора, що розкришували на тарілці кекс, здивовані, наївні, за склом складних окулярів очі, зігнутий лоб. Прислухалась до його слів про ілюзії, й вії її затремтіли.

Серафікус казав далі:

— Крім того, я не можу згодитись з тим, що повелося серед людства: чоловіки звикли, що вони беруть жінок, і жінки звикли, що їх беруть. Я надто поважаю себе, жінку й своє почуття, щоб зневажати жінок таким поводженням з ними!

— Ви не шанолюбні!

— Навпаки! Я не прагну бути чимсь — тим абож тим мистцем, музикою, Мохаммедом абож Ґете. Я хочу бути всім людством і тому задовольняюсь тим, що я єсть я. Я не хочу мати тієї жінки абож тієї. Я хочу всіх. Чи не мушу я себе вважати втішеним, що я не маю жадної?

Вер повторила своє запитання:

— Чому ви не одружені?

Вер була вперта в своїх питаннях, як доля. Жінка — це доля.

— Я про це казав колись Корвинові — у мене єсть бажання зробитися старцем, злидарем. Якось, блукаючи околицями міста, я натрапив на одну хижку, малу, напівзруйновану, врослу в землю. Я мрію про таке для себе майбутнє: сидіти на вулиці, скинувши шапку, й на дощечці виписані всі мої титули: приват-доцент, доктор, список моїх наукових праць…

Корвин, що досі не втручався в розмову, не витримав:

— Киньте, докторе! Слово чести, коли ви таке говорите, це мене дратує! Я вам ніколи не дам ні гроша!

Серафікус розсміявся:

— Я загострюю, Корвине! Просто, я проти культу героїв, культу добірних. Я хочу бути добірним, але як усі.

— Та все таки, — настоювала Вер, — чому ви не одружені?

— Не можна бути святим і мати дружину!

— Ви святий? Це ж весело!

— Ви сумнівались?

— Я й думки не мала!

— Даремно! Ви ж назвали мене серафічним! Вам казали про мене. Хіба вам розповідали про мене інакше? Жорж Дюамель зробив спробу змалювати святого за наших часів. Йому не пощастило зробити це. Невже ж ви не вірите в мою серафічність?

Вер сперлась ліктями на стіл і підперла долонями підборіддя: темна квітка обличчя в рожево-жовтих пелюстках тонких і довгих пальців. Вона повторила:

— І все таки?

— Я майже відповів! Я усвідомив в собі серафічну довершеність себе. Коли людина почуває себе неповною, вона шукає собі жінку, одну, дві, три абож тисячу й три. Жінка або жінки повинні врівноважити цю неповноту його, вщерть, назавжди. Я ніхто, але я хочу бути людством. І тому моєю сповненістю хай буде моя відсутність.

Комаха пишався з самоти. Свою кабінетну замкненість серед книжок, у кімнаті, з примітками, він зводив на ступінь філософічної теорії. Він виправдовував свою одірваність працею. Прапор праці він підносив як гасло своєї книжкової ізольованости. Він проповідував своєрідний донжуанізм навпаки.

— Як Дон Жуан. Дон Жуан прагнув мати всіх жінок усього світу. Його спалило це бажання. Може, воно спалить і мене — це бажання мати всіх і зректися будь-якої… Але коли все ж не можна на світі жити без кохання до якоїсь теплої рожевої маленької жінки, то я кохаю Ірцю. Вона кохає мене. Хіба ж цього мало?

Доктор Серафікус замовк. Він знов заглибився в свою мовчазну похмурість. Нагнувши велику голову, він не дивився ні на кого. Його обличчя здавалось машкарою, у глибоких зморшках, з виснаженою утомою нудьги, ніби в світі не лишилося вже нічого, щоб наситити бажання, якого не бажаєш.

Коли Корвин запропонував випити ще чашечку кави, Серафікус відмовився руба і рішуче заявив, що йому конче пора спати, що в таку годину від зовсім не звик пити кави.

Виходячи, він прошепотів Корвинові на вухо з докором:

— І треба було вам знайомити мене з жінками. Така недоречна жінка!

Вер лишилася з Корвином. Вона була жінка, вона була цікава, і перше, що спитала, — це про те, що сказав Комаха: можливо, Комаха говорив йому щось на вухо про неї?

— Що вам сказав Комаха, коли пішов? Та коли він сказав якусь банальність, схожу на ті, що їх ви кажете — можете не переказувати.

Корвин заперечував:

— Дозвольте, Вер. Невже казати вам про моє до вас кохання — це говорити банальності?

— Безглузді, обридливі й прикрі, Корвине! Візьміть це до уваги. Отже, що вам казав Комаха? Він справляє враження людини небанальної.

Корвин завагався на мить, але додав:

— Ви маєте рацію, Вер. Він нарікав мені на мене, навіщо я повів його до каварні і познайомив з вами.

Корвин завагався ще на мить, але додав:

— Ви справили на нього враження недоречної жінки.

Щоб трохи зм'якшити сказане, Корвин зазначив:

— Проте, на що було й сподіватись від Комахи? Він зовсім нездібний відчути аромат жіночого! Авжеж, євнухоїд!

Слова Корвина зачепили Вер, але їй здавалось, що він перебільшує:

— Комаха з його кремезним тілом мастодонта?.. Ви лестите йому. У вашого аскета обличчя розпусної людини. Ви знаєте, Корвине, що ви йому заздрите?

Корвин кладе свою тонку, темну руку на руку Вер і каже:

— О, Вер, ви — жахлива! Я бачу, вас починає вже хвилювати Комаха. Скажіть, будьте ласкаві, чи є на світі чоловік, з яким би ви стрілись і на якого б ви дивились байдуже, без думки зробити з нього коханця?

Він закидав Вер:

— Ви ладні проявити свою прихильність першому-ліпшому, бодай Комасі, дарма що ви його побачили вперше, тільки не мені.

— Це вас дратує?

З раптовим поривом пристрасти він стиснув руку Вер.

— Дратує? Я хочу вас, Вер!

На відповідь Вер мовчки розкриває ридикюль і дивиться в вузенький прямокутник люстречка. Дбайливо й повільно вона підфарбовує губи кармінним олівцем.

Корвинове визнання губиться в простороні між кармінним язичком золотої палички, люстречком, тарілочкою з кексом і мармуром столика. Так само повільно й дбайливо Вер ховає олівець, пудреницю, закриває ридикюль, кладе його на столик коло себе і спиненим одкритим поглядом довго й допитливо дивиться на Корвина.

Корвин схилив голову й приник губами до руки Вер, що лежала на столі. Це, можливо, зворушило Вер, бо вона торкнулася пальцями його проділу й сказала: