Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор. Страница 29

Вони доходять до кінця міста, де обривається вулиця й стоять поодинокі вузькі й незграбні кам’яниці з зеленими жалюзі на вікнах і червоними черепичними дахами.

Внизу в долині білий вузький шлях перетинає обшари зелено-жовтих і рудавих, по-осінньому пустельних піль. Здалека доноситься до них ритмічне гуркотіння потяга, й довга смуга кошлатого диму, що простяглася на обрії, повільно пливе й тане в ясній чіткості осіннього повітря.

— Сюди ми приходитимемо малювати! — каже Ван Ґоґ.

Він пропонує пройти далі, зійти вниз, де між низькими берегами, порослими лозняком і вербами, тече Рона. Вони сходять вниз і йдуть по насипу дамби вздовж ріки, де ясна й тиха Рона нагадує канал з водою невизначеного кольору. Верби звісили своє гілля; гниючи стирчать пні. Плаский міст кам’яною аркою піднісся над водою. Поблизу мосту в зеленому довгому човні, закинувши вудку в воду, сидить рибалка з чорним капелюхом на голові і шиєю, дбайливо огорненою червоним шарфом.

Сонце пече. Сухим вогнем палає нагріте повітря.

Ґоґен починає нарікати. Він знеміг. Він почуває себе втомленим. Ціла ніч, проведена майже без сну. Цей такий ранній приїзд. Стільки сонця, стільки повітря. Така довга прогулянка. І до того ж жадної кав’ярні довкола. Ні, він не звик до всього цього.

Вони повертаються до міста й виходять на бульвар, який широким колом оперезує центральну частину міста з безліччю малих вуличок і завулків, де часто трапляються старовинні будинки й руїни, зацілілі ще від римських часів.

Золотом сяє листя платанів. Висохла земля бульвару. Повітря повне блаженного спокою, тепла й ніжности. І крізь тишу, насичену солодким запахом зів’ялого листя, чути, як падає повільно з дерева кожен легкий висохлий на сонці листок.

Вони йдуть од кав’ярні до кав’ярні, і в кожній з них вони перехилять, за звичкою Ґоґена, чарку абсенту. Ґоґен високо цінить чари алкоголю. Більше над усе його вабить магія сп’яніння. Чи не з середини себе повинен мистець творити світ, який він зображує на своїх картинах?

Абсент підносить настрій Ґоґенові, збуджує Ван Ґоґа. Вони йдуть, розмовляючи про мистецтво, і не помічають нічого довкола. Ван Ґоґ далеко менше витривалий у відношенні до алкоголю, розмовляє з екзальтованою жестикуляцією.

Хто міг би з них двох сказати певно, коли вони прийшли додому? Чи був це ще просяяний сонцем день, чи вечір, чи, може, пізня ніч вже огорнула поснуле місто?

Ван Ґоґ в захопленні від цього дня, проведеного разом з Ґоґеном. Чудесний, виключний день, незрівняний Арль, блаженне сонце Провансу, священний алкоголь, добрий друг і величне мистецтво, якого майбутнє належить лише їм двом:

— Тобі, Поль, і мені!

Ґоґен, якого алкоголь розгойдує з силою морського шторму, допомагаючи Вінсентові добратися до ліжка, каже:

— Арль — найбрудніша місцевість на цілий Південь!

Ван Ґоґ падає на ліжко, й гіркий біль пронизує йому серце. Він плаче, він весь спазматично, сповнений останнього одчаю, здригається від ридань. Тоді зривається в провалля й відразу поринає в чорну глухоту безодні.

Гарпії, які зникли вранці, тепер знов вислизають з усіх щілин. Вони з’являються з усіх закутків, де, налякані радістю Вінсента, вони принишкли. Охоронний напис на стіні над ліжком безсилий захистити Ван Ґоґа від примар. Магічним закляттям не одвернути долі!..

З першого дня приїзду Ґоґен не вподобав собі Арль. Навіть арлезіанки, які користуються славою красунь, не викликали в нього жадного подиву.

Що може дати йому Арль? — Нічого! Він відчуває нудьгу за екзотичними країнами. В Арлі є чисте повітря, але нічого екзотичного.

Ван Ґоґ цінить суху сонячну ясність Арля, ту ясність його прозорого повітря, що дозволяє сприймати «чистоту» фарби. Він воліє бачити. Ґоґен — відчувати.

Ґоґен — «руссоїст», він розсудливо-сентиментальний. Він малює почуття, думку, не дійсність, а тайну дійсности, утаємничену дійсність, таємні початки дійсности, первісність примітивного. Утаємничену дійсність примітивного він малює примітивними фарбами, первопочатками фарб, «недійсними» фарбами.

«З яким дивовижним блиском відтворено тут глибинну тайну!» — сказав Маларме, оглядаючи на виставці картини Ґоґена. І про нього самого він сказав: «Людина найвищого примітивізму! L’homme primitif supreme!» Слушне визначення. Надзвичайно вдала характеристика!

Вінсент задоволений з приїзду Ґоґена, з його присутности в Арлі. Перед цим він знемагав од самоти, від цього становища цілковитої творчої ізоляції. Літо з його спекою, проведене в напруженій праці, виснажило його. Десятки, сотні картин, які він намалював протягом цього часу, висмоктали його. Відібрали від нього сили. Він почував себе смертельно стомленим. Для нього було ясно, що далі так не може тривати, й він уже ладен був піддатися хворобі, але приїзд Ґоґена звільнив його від тягаря бути з собою. З приїздом Ґоґена він почав почувати себе далеко краще.

У своїй арлівській сонячній самоті, подібній на агонію, в самоті безмежно довгих літніх днів, у пустелі піль, під небом безкраїм, як океан, він мріяв про ідеальну творчу спільноту, про Арль як творчий острів мистців.

Його бажання стало дійсністю. Чи є щось більш небезпечне для людини, як здійснене бажання?

Поки ще стоять теплі осінні дні, вони ходять разом малювати в околицях Арля під одкритим небом. Обидва вони малюють те саме. Розробляють ті самі сюжети.

Скінчено польові роботи. Наблизились дні збору винограду. Зрізані з лоз жовті й сині грона лягають у високі й вузькі коші. Уста липнуть од медвяної солодкости п’яного соку. Сп’янілі оси кружляють в сухому скляному повітрі. Божеволіє важка кров. Бентежить жіночий сміх, уриваючи розпочату пісню.

Ґоґен починає малювати жінок, які працюють на винограднику, і Ван Ґоґ смакує оригінальність цього полотна.

Кожен мазок пензля у кожного з них докладно обговорюється. Їх взаємна критика часто буває їдка, як оцет. Але в них є спільні погляди. І це, насамперед, тенденція до переборення імпресіонізму.

З Арля Вінсент пише до свого брата Тео: «Я находжу, що все те, що я засвоїв у Парижі, повинно піти під три чорти, і я знов повертаю до того, що я пізнав як істину ще перед своїм знайомством з імпресіоністами!»

Геть від імпресіонізму! Ґоґен цілком поділяє цю тенденцію розмежуватись. Він вважає, що імпресіонізм пережив себе.

— Мета в мистецтві, — твердить Ґоґен, — зовсім не полягає в тому, щоб фіксувати побіжні враження од природи.

Не враження, а думка. Не природа, а уява!.. Ґоґен оцінює імпресіонізм як пласке, поверхове мистецтво, яке не лишає місця для думки.

І друге зближає їх; це — повстання проти Європи, неґація Європи. Ґоґен відчуває гостру ненависть до європейського цивілізованого світу, до його звичаїв, мод, крамниць, пороків.

— Чисте мистецтво можна знайти лише в чистій природі!.. Я, — заявляє Ґоґен, — мрію звільнитись од Європи.

«Не-Європа!..» На цьому вони сходяться.

— Японія! — виголошує Ван Ґоґ.

Взагалі мистецтво позаєвропейських країн і народів: маорі, муринів, інків, Меланезії, Африки, Мехіко. Мистецтво примітивних народів. Так зване примітивне мистецтво.

Вони штурмують засади, на які спиралося мистецтво Європи. Протест проти імпресіонізму обертається в неґацію всього європейського мистецтва Нового часу, започаткованого Ренесансом. Ґоґен уточнює сенс свого бунту, він воліє перебороти реалізм європейського мистецтва: реальному протиставити ірреальне, зневаживши дійсність, піднести тайну.

Досі мистці малювали те, що бачили. Чи не слід малювати небачене?.. Бачене малювати як небачене. Малювати не дійсність, а спомини про дійсність. Дійсність малювати за споминами. За уявою. Відтворювати в мистецтві уявлену дійсність.

Уявляти. Творити уявний, імажинативний світ. Розкрити тайну світу, пізнати тайний світ. Так уточнюється сенс протиставлення «враження» й «думки».

Ґоґен починає скеровувати Ван Ґоґа від імпресіоністичного сприйняття світу до символістичного. Від реалізму через імпресіонізм накреслюється перехід до символізму.