Цурпалки - Соколян Марина. Страница 15

Інспектор зі стогоном випав з ліжка, з’ясувавши дорогою, що спав одягненим. З очей посипалися яскраві цятки, але він звитяжно подолав відстань до пекельного монстра, який і не думав припиняти дзижчання.

— Га? — видихнув Гарт.

— Пане інспектор… — глухо прозвучав голос з якоїсь неймовірної далечини, — вибачте, я… тут така справа…

— Що ви там мимрите, сержант Отарка? Що з вами?

— Зі мною? — не зрозумів той, — Та зі мною все гаразд, вельми вдячний. Біда з нашим свідком, цим… Флодегреном.

— Ну то що з ним?

— Він… — на іншому кінці телефонної линви якийсь незрозумілий шум.

— Отарка, чорт вас в пельку, говоріть голосніше!

Сержант Отарка прочистив горло і чітко вимовив:

— Він повісився, пане інспектор.

Може, я збожеволів? Так, справді, це цілком ймовірно. Може, ха! Може, мені податися до спеціаліста, барвисто оповісти йому свої пекельні видіння, і він призначить мені курс медикаментозного лікування… барбітал, валіум, нітразепамчик… І все припиниться! О, Боже! Хельдо, чому ти залишила мене?

Це все почалося через тебе… чи завдяки тобі. Не знаю.

…Я тримав твої холодні руки, намагаючись упіймати хоч ледь-чутне дихання, помітити хоча б напівпорух. Я відмовлявся повірити в те, що тебе більше немає. Це був момент — ні, навіть не горя, не відчаю — якогось такого панічно жаху, безмежної слабкості… Чи ж весело, коли тримаєш смерть за руку… руку, яку знав з дитинства, яка лагідно торкалася тебе, яка підтримувала, не даючи впасти? Впасти в ту саму прірву, на краю якої я тоді опинився?

Саме в той момент, певно, я і зрушив глуздом. Я боявся впасти в уявні глибини, що на якусь мить відкрилися переді моїми очима? Так, але мабуть, більше за все я боявся назавжди втратити тебе. І тоді я рушив за тобою.

Мені складно пояснити, що сталося. Я пам’ятаю швидкість. Стрімкий рух, круговерть уламків образів і звуків… Обличчя знайомих і незнайомих мені людей, спотворені криком… вони простягали до мене руки і щось кричали. Я не розумів мови, якою вони до мене звертались, їхні голоси так само були викривленими, мов би хтось прокручував запис то зашвидко то занадто повільно. Більше того, з’являлися і зникали видовища, настільки потворні, що й зараз волосся мені стає сторч… Дебелий чолов’яга з писком, перемащеним кров’ю — він пропонував мені соковитий кавалок чогось вельми схожого на людське серце… Високий чоловік, з лицем злим і погордливим, зв’язаний кривавими тельбухами… Троє статурних жінок сидять навпочіпки… вони обертаються до мене, і я бачу, що вони плетуть мереживо, в яке вплетені нутрощі, кістки та уламки зброї… Величезний чорний пес пожадливо рве на шматки чиєсь тіло…

Я часом більш чи менш чітко згадую ще якісь епізоди тієї пекельної подорожі. Я певний, що моя пам’ять просто відмовляється надати повну і вичерпну картину побаченого мною. Інакше я би просто збожеволів. А втім, я ладен припустити, що саме це і сталося. Хотілося б вірити.

Коли я прийшов до тями, був уже ранок. Безжальний ранок першого дня без тебе, Хельдо.

Інспектор завів машину і поволі рушив на місце подій. Поволі, бо якраз сьогодні вночі випала легка мряка, яка відразу ж взялася слизькою кригою. Вже починало ясніти, і день цей обіцяв бути винятково паскудним. Якщо справді трапилося те, про що повідомив сержант Отарка — а це таки сталося, не слід давати шансу марним сподіванням — то його розслідування зайшло у безвихідь. Спочатку справа була проста як дві копійки — нелегальне вивезення жінок під прикриттям фіктивної філії програми Au Pair: буцімто для догляду за дітьми в заможних голландських сім’ях, а, як з’ясувалося невдовзі, для роботи у тій-таки Голландії, але на кардинально інших умовах. Слід було відразу зметикувати, що в справі замішані чималенькі кошти, а отже, виявити винних буде дуже непросто.

Це був лише початок. Незабаром справа стала серйозною далі нема куди — було вбито Юрве Панчека, посадовця з департаменту іноземних представництв, на нещасливу долю якого випало зареєструвати фіктивну організацію. Ось тут і з’явився цей божевільний швед Боел Флодегрен зі своїм загадковим попередженням. Тобто, ні, не так: спочатку з’явився швед, а вже потім було вбито чиновника. Власне ж Флодегрен прийшов саме для того аби повідомити, що незабаром Панчек загине. Ще він сказав, що той загине так чи інак, єдине, що може поліція — спробувати вистежити вбивцю.

Флодегрен відразу ж викликав в інспектора Гарта якесь занепокоєння. Ну звичайно, саме так і слід ставитися до психів, мало що вони здатні втнути… Але природа цього збентеження була трохи іншою. Гарт відчув, що Флодегрен говорить абсолютно впевнено, мовби бачив загибель чиновника на власні очі. А хто він був такий взагалі — це бліде, руде й недолуге дитя імміграції? Його сім’я жила в столиці вже кілька поколінь, тож, мабуть, від скандинавських предків в ньому залишились лише розтріпані світло-руді бакенбарди. Ну, іще прізвище. Він мав свій невеличкий букіністичний магазинчик на розі вулиць Бортнянського та Лорки. Який же міг існувати зв’язок між ним та департаментом? Чи з організаторами фіктивної Au Pair?

Минуло кілька років, але я так і не навчився радіти життю, світові, в якому не було нікого, хто б любив мене, так як ти. Мабуть, власне самотність завершила те, що розпочав тоді сплеск смертного жаху…

Смерть переслідувала мене, мов ображена коханка. Одного разу відчувши мене своєю власністю, вона вже не відпускала мене, але й не поспішала повернути належне, знаючи напевне, що мені не уникнути її жаских обіймів. Вона лише ходила за мною, примарно всміхалася, заглядаючи мені в очі. Спершу я було подумав, що в мене просто погіршується зір. Я довго відмовлявся вірити в неймовірну здатність передбачати її наближення.

Коли вона обирала когось, то — як це бачилося мені — накривала його прозорим флером. Мені здавалося, що повітря навколо такого приреченого тремтить, як марево над розпеченою дорогою літнього полудня. Це тривало лише кілька секунд, потім видимість прояснювалася. Я не відразу збагнув, що означає цей оптичний феномен. Остаточно я впевнився в природі особливості свого зору лише після того як моя постійна клієнтка, а згодом і добра знайома Анелі Жижель зібралася на заробітки. Я побачив тремтіння повітря перед її обличчям і, певно, зблід, здогадавшись, щo це означає. Я спробував відмовити її від поїздки до Нідерландів, та Анелі понад усе не любила змінювати прийняте рішення. Втім, вона вагалася якусь хвилину, зваживши на мій приголомшений вигляд. Нажаль, вона пояснила це моїм нестабільним емоційним станом після пережитої особистої трагедії… Дійсно, шкода, але в мене не було й шансу переконати її своїми химерними аргументами. Вона не повернулася, ставши — я дізнався згодом — ще однією жертвою злочинної організації, яка обманом вивозила таких же відчайдух для рабської праці десь в дешевих будинках розпусти.

Останнє, що я пам’ятаю, це була її відчайдушна посмішка, як у переляканого юного десантника, готового виголосити своє перше «джеронімо». Анелі попрощалася і вийшла з мого магазинчика, теленькнувши дзвіночком над дверима. Вона пішла, залишивши мене на порозі ще однієї тужливої пустки.

Що міг знати Флодегрен? Дізнавшись про загибель Панчека, інспектор Гарт змінив свою думку щодо несамовитого шведа. Він кільканадцять раз викликав того до відділку, але Флодегрен лише сумно посміхався, пропонуючи озвірілому інспекторові просто повірити в його пророчий дар. Легко сказати! Зрештою Гарт облишив марну справу, наказавши, тим не менш, вести постійне спостереження за оселею можливого свідка.

Ну і ось, доспостерігалися! Біда в тому, що в Гарта не було ніяких інших доказів, які б вивели його до вбивць. Було, звичайно, кілька підозрюваних, всі версії активно розроблялися, але Гартові бракувало іще однієї ланки… повинен був існувати посередник із тутешніх, людина яка вивела злочинців до Панчека, звісно, з пропозицією посприяти реєстрації за певну матеріальну винагороду. Адже ж з посадовцями не так легко зустрітися. Цей посередник — ідеальний свідок, який міг би викрити вбивць. Гарт покладав такі сподівання на Флодегрена, а той… Стоп! Смерть свідка — подія, хоч і малоприємна, але теж може служити джерелом оперативної інформації. Якщо це, звичайно, була насильницька смерть, а не самогубство. Повісився, кажете?