Duty free - Форостина Оксана. Страница 2

Новоприбулий колеґа Елайджи з голандського проекту якось за пивом довго обурювався: ці селяни витрачають страшні гроші на весілля, а потім бідкаються, що в них немає грошей на техніку. «Вони роблять весілля на 300 осіб, викидають половину того їдла свиням, а потім півжиття віддають борги! Якби вони стільки не витрачали, тут би на полях їздила техніка не гірша, ніж у Голандії!» — підраховував Ян.

— Розумієш, — пояснював Елайджа, — весілля — це у них єдине безсумнівне досягнення. Тут же все можна купити: водійські права, університетський диплом, ступінь доктора наук, перемогу в конкурсі, посаду, державну і навіть церковну нагороду — тут можна купити. Мені якось провідничка в поїзді сказала, що заплатила за своє місце 300 доларів…

— А скільки ж у неї зарплата?

— Близько 50. Тому який сенс святкувати те, що може купити за гроші будь-який придурок? А шлюб, навіть якщо з розрахунку — це безсумнівне власне досягнення. Не кажучи вже про любов.

[2009, березень — 1996, грудень]

Цього разу Елайджа приїхав до Києва автом, і маршрут його був доволі химерним: до Львова він прилетів із Відня, потім потягом дістався Франківська, звідтам автом до Тернополя, а з Тернополя до Києва.

Це — не рахуючи пригод.

Він був не з тих, хто завжди потрапляє в історії. Йому не заважав брак розуміння країни довкола: він жив у ній кілька років у значно похмуріші часи. Він був тут минулого року й освіжив досвід.

Сьогодні ж у Львові він просто вирішив посадити на потяг свого старого приятеля — художника Блюма. І щасливо посадив. А далі Елайджа піддався спонтанному бажанню привітатися зі знайомою у потязі, що стояв на тій самій платформі. Він міг присягнути, що бачив її у вікні. Поки він обшукував вагон, потяг рушив. Елайджа в якусь мить навіть думав смикнути за стоп-кран.

«Господи, ну не могла ж вона їхати у плацкартному вагоні,» — Елайджа тільки тепер, коли потяг об’їжджав Львів, усвідомив комізм ситуації, і йому було би нестерпно соромно за цю дурницю, якби не було так смішно.

З Блюмом вони одразу взяли високий темп, бо Елайджа залишався у місті лише на один вечір, і саме цього вечора Блюм їхав до Одеси монтувати виставку. Але оскільки Блюма завтра чекала ґалерея, а Елайджі о шостій ранку треба було їхати до Франківська, вони не могли собі дозволити ужертися в гівно, хоч як хотілося.

Ще під час транзиту у Відні Елайджа передчував, що на нього чекає та чи інша форма випадання з адеквату. Він не міг знайти цьому раціонального пояснення, лише раз у раз перевіряв, чи не загубив гаманець при барі, чи на місці документи, кілька разів ходив у туалет, методично, після кожної кави. Але нічого не сталося: багаж не загубили, ніхто не запізнився, номер у готелі був заброньований, він нічим так і не отруївся. І ось тепер він власноруч поламав майже всю логістику: завтра о шостій з чимось йому треба сісти на потяг до Франківська, аби о 10 розпочати той клятий семінар, а він їде у потязі «Львів-Київ», без мобільного телефона (добре, що хоч зі знятою заздалегідь місцевою готівкою), без жодного уявлення, чи буде у нього можливість вийти звідси і вчасно дістатися назад до Львова, у свій чудовий номер готелю «Дністер», із вікнами на північний бік, тобто на найсмачнішу панораму.

Потяг об’їжджав місто, й до диспозиції Елайджи також була панорама. І навіть більше: тепер лише з вікна потяга можна було схопити Львів таким, як він був колись, у перший приїзд Елайджи, 13 років тому. Десь на тому відтинку, де вагони проїжджають Замарстинів на рівні третього поверху — брами старих будинків, дерев’яні сходи, тьмяне світло у кімнатах з високими стелями і старими меблями, незавішені вікна — здається, ці помешкання так і не змінилися за останні 13 років, ніби свідомі своєї місії бути декорацією для тих, хто їде до Києва, останнім нагадуванням перед дорогою: ось, що ви всі тут залишаєте, кожен із вас має свою історію в цих декораціях, у цих замарстинівських помешканнях, кожен пам’ятає літній запах старих сходів, ледь вологого паперу з книжкової шафи, запареної у товстій порцеляні кави, масного шару на кухонній плиті. Здавалося, варто потягу бодай на кілька секунд сповільнитися, а подорожнім затримати погляд на цих вікнах — і можна туди всім собою провалитися, у цю стару пролетарську дільницю із незначними інтеліґентськими та андеґраундними вкрапленнями, з тисячею доріг, з тисячею дверей, один із найстаріших ареалів у цьому місті, пафосні назви вулиць апелюють до «княжої доби», взагалі, у них тут усе довкола замкової гори найстаріше, як, зрештою, в інших містах цієї частини світу. Одні з тисяч доріг ведуть до центру міста, він зовсім поруч. З історичного погляду, це новий центр, але кого тепер цікавить історична першість? Інші — до однієї з міських маґістралей. Ще інші — до пролетарських глибин, карликових заводиків, майстерень і старих одноповерхових будинків із запущеними палісадниками, які можуть закінчитися або в новобудовах, тобто також у сонних подвір’ях, лише з іншою фазою сну, або в цілком сільського типу обійстях — з виходком надворі та маленькою господаркою, або в старих передмістях, які не змінювали своєї внутрішньої структури століттями, залишаючись саме передмістями, а не обійстями-острівками, себто вдивляючись одним боком у місто, а іншим — у старий цвинтар, ліс, озера, альтанки, городи, або — й це найекстремальніший варіант — у віддаленій одноповерховій забудові, де не люблять чужинців і яку мешканці міста називають «Індія». Найкоротші шляхи ведуть під гору, під Замкову гору, якщо бути точними. Але то вже зовсім інша історія.

Тут повільні вулиці — завжди були — повільні настільки, що, здається, відстають на кілька років від решти міста, вони не відпускають старі совкові крамнички з вицвілими вивісками, бізнес тут теж сповільнюється, тобто не йде: як може йти бізнес у такому викривленому просторі? Бабусі сидять на стільчиках біля під’їздів, здається, тільки тут зберігся цей звичай — у гарну погоду виносити свій стільчик під під’їзд і спостерігати за життям вулиці (звичай, певно, пов’язаний із тим, що ці бабусі живуть у жахливих помешканнях із вікнами у темний двір-колодязь), заіржавілі авта вросли у землю, тиша. Тут навіть діти видаються одягненими на манер двадцятирічної давності, можливо, це навіть ті самі діти, тобто діти двадцятирічної давності: захопилися грою у козаки-розбійники й загубилися у порослих травою подвір’ях. Елайджа й сам тут кілька разів несподівано блукав, по-дурному губився серед сонячного липневого дня у сонних кварталах. Якщо й існувала невидима фортечна стіна між новим гамірним центром, ренесансним і сецесійним, й оцим старим, врослим у землю по самі дахівки та прикритим дешевим житлом позаминулого століття, отже якщо існувала ця стіна, то вона забезпечувала чудову звукоізоляцію: тут можна було почути лише шипіння смаженої цибулі та гами на роздовбаному піаніно «Україна» з прочинених вікон, шамкання бабусь біля під’їздів та луну від удару м’яча об сіру глуху стіну будинку на краю баскетбольного майданчика.

Одного разу, незадовго перед від’їздом, Елайджа загубився на Замарстинові пізно ввечері, цього разу йшлося про правдиву втрату орієнтації, тобто він справді перестав собі вірити, і якоїсь миті йому здалося, що він живцем потрапив в один зі своїх снів. Він панічно зловив перше-ліпше таксі, й уже на задньому сидінні оглядаючись на гігантський чорний силует зерносховища, відчув утіху вдалої втечі.

По інший бік зерносховища він тоді також залишив станцію Підзамче, саме її вони тепер проїжджають. Вогнів стає все менше, схили Замкової гори підперезані всілякими промисловими будівлями, з тих, де ввечері залишається один сторож зі стареньким телевізором та рибними консервами, коли їдеш потягом, здається, що всю країну пильнують люди з таких от неоковирних маленьких будівель, єдина реальність — світло їхніх телевізорів. Коли їдеш у потязі, є тільки вони. Коли йдеш серед сяйва і радощів центральних вулиць, тих, на яких почуваєшся тепло й певно навіть у чужих містах, — їх немає, важко собі й уявити, що вони десь можуть бути. Хоча вони нас уявляють і, можливо, навіть бачать на своїх маленьких безпонтових телеекранах.