Duty free - Форостина Оксана. Страница 22

— А даже если и 30, — йде в наступ власниця. — Я десять тысяч отдаю дочке в Москву. Что она в Москве за десять тысяч купит?

Вона по-справжньому обурена, цього разу мовчазною необізнаністю Ванди з московськими цінами на нерухомість і небажанням прийняти той факт, що, на відміну від Москви, їхня квартира — вход-с-подъезда-бетонные-перекрытия-ванная-восемь-кухня-девятнадцать-кладовка-десять-минут-от-центра — дістанеться якимсь канадцям (небось прихвостни фашистские!) практически даром. Її гнів стає все безкомпроміснішим, і нижче 30 вона вже не спускає. Отетерілий канадієць підписує угоду про наміри, а наступного дня починається розмова про 32 тисячі…

У роботі з львівськими клієнтами допомагало впізнаване обличчя. Тим, хто купував квартири в історичних будинках, Ванда радила знайомих реставраторів як прорабів-консультантів (чи то рабів-консультантів, як уже кому щастило). Якщо з клієнтами налагоджувався більш-менш нормальний людський контакт, вони мали гроші й не були геть одноклітинними істотами, вона також намагалася продати їм до нового помешкання картини друзів-художників (з чого мала невеличкий, але вельми помічний в її ситуації відсоток). Найексцентричніші навіть замовляли у них фрески. Хоча правдиві ексцентрики купували вілли та привозили групи дизайнерів з Італії, які мали би, за задумом власників, перетворювати скромні маєтки довоєнних гінекологів на мініатюрні версії Палацо Дукале. Вони наповнювали старі вілли «справжньою красою»: зірками на стелях, мармуром та позолотою у ванних, канделябрами та балдахінами, лицарськими обладунками та самурайськими мечами, опудалами ведмедів і соколів, дипломами неіснуючих американських академій під склом, орденами, грамотами, стрічками дворянських зібрань, дзеркалами у монументальних рамах, скульптурами античних богів, російськими іконами та мініатюрними китайськими фонтанами.

Одному з таких палаців, а саме — новоприбулого достойника з Дніпропетровська, який збирався осісти у Львові й займатися тут «импортом и экспортом, пару проектов на польской границе, я там задействован как э-э… эксперт», бракувало живопису.

— Ты когда-нибудь занималась любовью на кровати за двадцять тысяч долларов?

— Ні, — чесно відповіла Ванда.

— Вот… вишня, индивидуальный заказ… — Експерт із транскордонної співпраці любовно торкнувся вишневого бильця. — Шото они плохо выглядят…

Експерт задумливо вдивлявся в якихось аж доісторичних риб у великому акваріумі. Зверху на акваріумі лежало кілька грубих стосів газети «Бизнес».

— Выпрыгивают суки, — відповів господар на погляд Ванди. — На гостей, бга-га-га! Шутка. Не, если серьезно, то када кормишь, чуть подпрыгивают, смотреть надо, шоб палец не отгрызли.

— А чим ви їх годуєте?

— Да в том то и дело, что им специальных рыбок надо, маленьких таких, это ж хищники. Мне водитель в зоомагазине покупал, так они поняли, шо я на корм, и продавать перестали. Теперь на базаре телятину берем… Значит, смотри сюда: вот тут и тут нужно повесить че-нибудь. Ну, шоб подходило по интерьеру.

«По интерьеру» підходив живопис Гензеля і Ґретель. За тиждень у їхній майстерні експерт кілька разів роздивився запропоновані роботи, потім зробив ще кілька кіл, принюхався і нарешті вибрав дві (олія, полотно, впізнаване Старе Знесіння з міді і зелені).

— Они в единственном экземпляре? — спитав експерт і засопів.

— Ну да… — Гензель був трохи заскочений запитанням.

— Точно? — експерт насупився і знову засопів, цього разу через те, що, притиснувши підборіддя до грудей, намагався запалити сигарету від золотої запальнички, яка висіла на дещо закороткому, золотому ж, ланцюгу.

— Ну, звичайно… У мене все в одному екземплярі… крім офортів, зрозуміло.

Уточнення не сподобалось експертові й посіяло сумніви.

— Ты понимаешь, мне денег не жалко, я тебе еще накину, если надо. Но ты пойми, это должно быть тока у меня!

Все ще не роздуплений Гензель намагався стежити за його думкою.

— Мужик, ты мне смотри, если я узнаю, шо ты еще кому-нибудь такое нарисовал… или даже похожее… мужик, ты ж пойми, я тебя везде найду!

Гензель і Ґретель застигли на канапі з увічливим виразом обличчя. На Ґретель перестали подзенькувати прикраси. Ванді хотілося провалитись у пекло, прихопивши із собою експерта.

— Так шо давай вот эту и эту. Ну, ты меня понял, да?

Уперше в житті Ванда почала заробляти пристойні гроші. За якийсь час у неї навіть з’явився надлишок, і вона навіть повірила, що більше не має переживати принизливих позичань грошей у батьків (тим болючіших, що позичати доводилося з їхніх жалюгідних університетських та бібліотечних зарплат) або ще принизливіших — за посередництвом чоловіка — у його батька, із щедрішої платні обласного чиновника, не раз згірченого наріканнями ближнього кола на Вандине ефірне блюзнірство та байдужість до державотворення, або майже безнадійних — у друзів, уражених таким самим безгрошів’ям, а також закладань прикрас у ломбард та сплавлянь книжкових раритетів букіністам. Їй бракувало радіо, її дратували якісь накладки з репетиціями, але загалом життя так-сяк налагодилося. Життя навіть почало їй подобатися, тільки от Елайджа відчутно віддалився. Можливо, вона просто надто звикла до його щенячої відданості та захоплення, все ж таки він уже доволі довго тут прожив, аби втратити наївність, яка так приваблювала її на початках. Що певнішим себе він ставав, то менш певною і навіть привабливою почувала себе Ванда. Вона знала, що у нього з’явилося своє автономне життя, нові друзі, він ставав критичнішим до речей, які вона робила з групою, він навіть сперечався з нею про політику. Втім, як і раніше, уважно її слухав, хоча, хто його знає, можливо, ця уважність завжди була лише наслідком непевного володіння мовою. Він вимагав більше уваги, а одного разу навіть запропонував, аби вона переїхала до нього на Личаківську, тобто підняв тему, якої вони не торкалися від часу першої зустрічі. Тримаючи її за зап’ястки, він щось говорив про волю і про довге життя попереду. Ванда так розгубилася, що навіть узяла кілька днів на роздуми, хоча від самого початку знала, що не наважиться, ніколи не наважиться.

Тим часом Елайджа зійшовся із середовищем експатів, які працювали у Львові. Втім, середовище — заголосно сказано, насправді це була невеличка компанія, 10–15 молодих людей, що їх, подібно до Елайджи, невідомо яким вітром сюди занесло. По п’ятницях вони збиралися в одному з барів на Ринку, потім перебазовувалися в інший, потім йшли в «Ляльку», потім витривала частина їхала в якийсь інший клуб, і по ходу чоловіки з більшим чи меншим успіхом відчалювали з принагідними абориґенками. Тобто тішилися життю так, як це робили їхні колеги у Східній Європі протягом останніх майже десяти років.

До товариства обов’язково мали долучати пару-трійку місцевих мешканців. Юнаки були в меншості, переважно кмітливі, сором’язливі, теревенили на ґлобальні теми, наприклад, про сорти пива чи перспективи демократії в Україні.

— There is no democracy here, — переконувала Елайджу спортивної статури канадійка, яка вивчала українську виборчу систему. — No democracy… Ne-ma demo-krati-i, — повторила вона чомусь українською, вочевидь, аби Елайджа перейнявся усвідомленням того, яка насправді жопа з демократією в цій країні. Канадійка скоро мала відлітати додому й меланхолійно жартувала, що мама досі не може знайти на карті, куди занесло її кровиночку.

Львівські жінки, які «прикрашали товариство», ділилися на дві головні категорії. У багатій підвидами меншості були трохи старші тітки типу Феї (вряди-годи вона залітала на ці зібрання, але ніколи не затримувалася надовго), які разом із тими американцями-канадійцями-німцями-голандцями працювали або мусили ними в певний час опікуватися, або перекладали, або допомагали знайомим своїх знайомих, або просто хотіли потусувати в новому товаристві, принагідно ностальґуючи за стажуваннями-навчаннями-відрядженнями. Чоловіча складова вечора їх, звісно, приваблювала, але оскільки тітки були без ілюзій, то вони радше цінували експатів за чистий одяг, приємний запах, стриманість у споживанні алкоголю й відтак гарний колір обличчя, а також добрі манери. Зазвичай вони могли цілком пристойно підтримувати розмову англійською, виглядали подібно до своїх колеґ-жінок із числа Westerners і поводилися емансиповано — принаймні в присутності останніх, принаймні з солідарності.