Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр. Страница 54

Іван і Петро лежали тихо. Вони вже знали кепський характер старшої сестри, тож не збирались ані сперечатися, ні виправдовуватися. Треба було просто перетерпіти цю раптову грозу.

Шмаленчиха й справді вже майже заспокоїлася, а тут ще й Федір із-за її спини показав свій волохатий кулак і пробурчав низьким сиплим голосом:

— А то дивіться! Я шуткувати не буду!

Тоді старша сестра причинила двері й у шпаринку, яка залишалась до повного зачинення, проказала вже спокійним і майже доброзичливим тоном:

— Та просто получите по укольчику!

І це було найнебезпечніше.

Петро хвилин із десять лежав мовчки, й Іванові вже здалося, що сусід заснув. Коли раптом пружини зарипіли, й той сів, спустивши ноги на підлогу.

— Але ж ти і мєдлєний. Давай бистріше розказуй. Бо й справді вколють, три дня під вікном стоятимем, пошевелиться буде больно.

— То, може, завтра? А зараз спати?

— Давай-давай розказуй. Куда вже тут спать!..

Двері зачинились не тільки гучно, але й міцно — Іван одразу ж, спотикаючись, повернувся на тих кілька сходинок угору й спробував налягти на двері, щоб хоч трохи посунути. Та його спроба була марною. Іззовні, із підвального коридору Спілки, навіть світло сюди не пробивалося. Жодної щілинки. Лишалось повертатися вниз і помацки шукати на стіні той пластиковий квадратик, який згори видавався вимикачем. Пошуки теж особливих результатів не дали. У темряві під пальцями ледь шершавіла плитка невідомого й невидимого кольору. Як на зло, при собі не знайшлося ні сірників, ні запальнички, бо куртка лишилась лежати на лаві біля столика, і все це добро, а заразом ще й сигарети, ключі, документи та гаманець із кількома десятками гривень перебували в її численних кишенях, внутрішніх і зовнішніх. Лишалося або вертатися вгору й волати під непроникними дверима, або рухатись наосліп, бо йти ще було куди, коридорчик тягнувся вдалину, під ногами відчувалась площина, тож якщо притримуватись рукою за стіну… Пригадав колись вичитану притчу про мудреця, який стверджував, що лабіринт із одним входом (він же — вихід) можна пройти саме так — весь час тримаючись за стіну. Тоді, подолавши всі численні повороти, закавулки та сліпі тупики, врешті прийдеш до відправної точки.

Ішов він не дуже й довго, хоча в темряві з часом теж іноді щось стається. Хвилини подовжуються, у них замість шістдесяти секунд робиться сімдесят, вісімдесят, сто — адже в той час немає змоги опустити очі на циферблат і відстежувати хід найтоншої стрілки. Та все ж хвилин за десять, а може, і за півгодини, перед очима начебто почало світлішати. Ще за кількадесят кроків Іван вже розрізняв стіни навколо себе й підлогу. Стелі, щоправда, видно не було: цей коридор, чи то пак тунель, виявився досить широким і високим. Та й під ногами вже відчувався не втоптаний ґрунт, перемішаний із цементними крихтами, а якась гладенька й чиста поверхня.

Раптом коридор-тунель почав доволі різко й круто завертати ліворуч: Іван відчув це долонею, якою й далі притримувався, щоправда не сунучи нею по стіні, а перебираючи короткими, ніби трасуючими, доторками. Вигин стіни, спершу плавний і майже непомітний, зробився крутішим і різкішим буквально за кілька кроків. Крім того, підлога почала відчутно хилитися вперед і вниз. Іван прискорив крок, майже побіг, широко розплющеними очима ловлячи світло, яке яскравішало йому назустріч…

Він вибіг із тунелю в якийсь широкий і не дуже яскраво освітлений простір. Спершу навіть могло здатися, що він нарешті вийшов із приміщення на відкрите повітря — таким великим і неосяжним був той простір, усе ж таки замкнений, як з’ясувалось пізніше, хоча відчувалося від самого початку. Просто одразу було зрозуміло, що десь там, високо над головою, є таки стеля. Та й якісь стіни прозирали вдалині, метрів за п’ятнадцять — двадцять, згущуючи напівморок до твердої консистенції.

Але все ж таки це вже не був тунель. Більше того, посеред простору, а точніше — в центрі освітленої його частини, повільно рухалась чиясь постать. Іван радісно покрокував у її бік.

Це була трохи згорблена стара жінка, невисока, швидше навіть маленька. Перемотана в попереку пуховою хусткою, убрана в благеньку сіру спідницю й безбарвну куфайчину без рукавів, вона час від часу схилялась над якимось пристроєм. Придивившись, Іван зрозумів, що це звичайна собі газова плитка, причому навіть не стаціонарна, бо поряд стояв закопчений червоний газовий балон із сірим алюмінієвим вентилем на вершечку. Плита мала тільки дві конфорки, вони обидві були ввімкнені, і на них стояла об’ємиста виварка, із якої валила пара з їдучим і не вельми приємним запахом. Стара час від часу піднімала кришку, відвертала обличчя й коротко помішувала вміст виварки дерев’яною кописткою. При цьому вона ще й щось мугикала собі під ніс. Прислухавшись, Іван навіть розібрав слова тієї чудернацької пісні:

Згори над старою звисала тьмянувата лампочка під металевим абажуром, і конус її світла стояв, наче вігвам, точно над виваркою, ледь відблискуючи на сірій кришці.

Підійшовши до старої майже впритул, Іван обережно кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Вона не здригнулась і не смикнулась — спокійно повернула до нього своє зморшкувате обличчя з різкими карими очима.

— Прийшов, соколику?

— Добрий вечір… — Іван спромігся привітатися не одразу, а десь так за півхвилини. Щось в образі цієї безневинної старушенції навівало… ні, не страх, лише якесь заціпеніння.

— Прийшов, прийшов… — знову повторила стара вже не питально, а ствердно. — І що ж я з тобою робити маю?

— Не знаю… — Іван далі намагався подолати заціпеніння. — А що зі мною робити? Скажіть мені краще, як звідси вибратися? Вийти як?

— Отож бо й воно! Вийти ви всі хочете! — Стара говорила якось загадково, хоч водночас і просто. — А зайти сюди вмів? То чого виходу питаєш?

— Там… Там за мною двері зачинилися…

— Усі ви так кажете! Двері за ним зачинилися! Але ж ти сперва ті двері відкрив, хіба не так?

— Ну-у-у… Так…

— То тепер нема чого й нарікати! — Стара заговорила різко й наказово. — Тепер слухай бабу парку та мовчи. І роби, як я казатиму, коли хочеш звідси вийти! Утямив?

— Так… — Процідив Іван. Йому не подобалось, що з ним розмовляють, як із хлопчаком. Та ситуація була надто незвичною. Баба, що кип’ятить білизну у виварці в цих підземеллях, під самим центром столиці!

Стара, тим часом знову відвернувши обличчя, помішала в каструлі на плиті. Дух, що ринув з-під кришки, був не тільки запахом розпареної тканини. До нього домішувалися ще якісь аромати — прокислого харчу, несвіжого людського тіла, підвального тліну… Чи, може, підвальний дух не з виварки? Адже й він із бабою зараз у підвалі. То чому б тут не мало тхнути підвалом?

— Що це ви варите? — запитав він, щоб якось підтримувати розмову.

— Тобі воно треба? — Стара й далі не хотіла бути приязною. — Що зварю, те і їстимете! Оно гляди, як балон коптить! Ще з тамтого тижня прошу їх газу мені підвезти, а вони все обіщають, обіщають. Тільки шофер їхній мені сказав так, будто по секрету, каже: «Зараз, бабушка, газ дорогий зробився!» Ніби мені є до того діло, скіки він у них там стoїть! Я їм не наймалася! Самі попросили!..

Стара сердито взялась руками в боки і, примруживши очі вузькими щілинками, подивилась Іванові прямо в обличчя пекучим і недобрим поглядом, аж на шиї він відчув неприємне посмикування.

— То що мені робити? — Іван зламався, він сам собі в такі миті страшенно не подобався, але вдіяти нічого не міг. Навкруги був якийсь неосяжний підвал, і баба, схоже, владарювала в ньому. Тож доводилося піддаватися.

— Ага, оце вже ліпше! — Баба, схоже, залишилася вдоволеною досягнутим ефектом. Вона витерла руки об спідницю, подивилася трохи умиротворенішим поглядом. — Будеш бабі помагати. Тоді відпущу тебе.