Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр. Страница 89

Я зараз ляжу спати. Спати потрібно, нічого з цим не поробиш. Сон дає сили, так само, як і споживання їжі. Це не задоволення — це необхідність. Тому і сон, і їжу треба обмежити до краю. Не наїдатись, а тамувати голод. Не висипатись, а боротися з сонливістю. І не більше. Тому нема чого гаяти часу. Нема чого. Нема…

Ігор дійшов до ліжка і роздягнувся вже сидячи. Ліг, підтягнув коліна до грудей, накрився ковдрою. Підіткнув жорстку подушку, щоб ріжки не давили у вухо. Заплющив очі. Якась темна глибина, безмежна і спокійна, постала, розгорнулася перед зором. Вона струменіла і летіла, обгортаючи, обгинаючи Ігоря з усіх боків. Зробилося трохи тепліше.

Уже крізь сон він ще встиг почути, як відчинилися вхідні двері й прийшла Ліда. Не розплющуючи очей, зауважив, як дружина скинула пальто і поклала на стіл загорнуту в газету лампочку. Навіть вольфрамову спіраль у лампочці, тонку і тремтячу, зміг побачити, та чомусь не здивувався й цьому.

Останнім, що він відчув, провалюючись у темну глибінь, був різкий кислуватий запах чужого чоловічого поту, який струмував від Ліди.

Ранок настав, як і щоразу, сірим прямокутником вікна. Сірість та робилась усе яскравішою, аж доки не стала брудно-білою. Ігор сів на ліжку, спустив ноги на холодну підлогу й розплющив очі. У шлунку пекло, в горлі дерло, проте не сильно. За давно не митим склом вікна висіла сіра дрібна мжичка.

Пішов до туалету. Ідучи, раптом зауважив, що досі не розплющив очей. Проте бачив усе в кімнаті досконало. Ранкове імлисте світло ще не досягло віддаленіших закутків, але й там, за шафою, і під диваном він бачив усе чітко й виразно. Вмить спіймав себе на думці, що може бачити довкола, не озираючись, а на підлозі й по кутках — не нахиляючись. Потер очі, розплющив їх понад силу — все повернулося на свої місця. Ранкові сутінки залягали по кімнаті, й ніякої зіжмаканої, зашкарублої старої шкарпетки в павутинні під шафою біля одвірка видно не було.

Узяв зі столу лампочку в газеті, розгорнув, вкрутив, клацнув вимикачем, та світла вистачало рівно настільки, аби розгледіти нечітко окреслену тінь власної голови над раковиною умивальника. Ігор сперся обома долонями на раковину і хвилинку постояв, отямлюючись. Жовте каламутне світло жевріло згори, гублячись десь дорогою донизу, від чого підлоги майже зовсім не було видно — якісь сірі плями від обривків газет, фарбована кахельна плитка, ребриста й неприємна на доторк, дрібне сміття, уламки сірників і волокна розтрушеного віника вгадувалися ступнями й пальцями ніг, та очима їх розрізнити було неможливо. Якщо не заплющуватись. А от якщо заплющитися… Та ні, не варто. Це щось з очима діється…

Шматок бурого мила підтікав на краю раковини вже засохлими жовтуватими патьоками. Зубний порошок у круглій картонній коробочці взявся кіркою й грудомахами від багаторазового вмочування в нього вологих щіточок. Рушники на гачках по стіні були одного невизначеного кольору з губкою, яка розкошлано руділа на бортику також рудуватої ванни. З недокрученого душу повільно і тягуче капала холодна вода.

Ігор зробив крок до унітаза, спустив штани і сів. Холодний овал знизу різко шмагнув тіло, та водночас і освіжив його. Прислухаючись до себе, ретельно випорожнився. Підтерся, застебнувся, смикнув ланцюжка.

Вода ринула вниз, клекочучи і підвиваючи, тягнучи у сліпе лоно каналізації плоди діяльності організму. Одразу ж у стіні загуркотіло, засичало й засвистіло — ніби цілий заводський цех увімкнувся й став до роботи в одну мить. Бачок під стелею трохи навіть заколивався своїми спітнілими облупленими боками. Потім кілька разів ядушно чмокнув, наповнюючись, і врешті заспокоєно затих.

Ігор знову сперся на раковину. Взяв мило у долоню й відкрутив кран тоненькою цівочкою. Вода від самого початку була крижаною. Намочив долоні й почав розмазувати мило по руках, обережно підставляючи під кран. Потім відклав бруска і долоня об долоню почав збивати піну. Додав ще трохи води, й, коли стиснув долоні, тоненький струмінець чвиркнув з-поміж них просто в обличчя. Рефлекторно заплющився, проте все ж запізніло: в лівому оці запекло. Міцно стуливши повіки, другим оком подивився на себе в сіро-сталевий квадрат дзеркала, що прилипло до стіни над умивальником. Обмив руки, набрав у долоню води, щоб промити ліве око. Сполоснув один раз, другий. Перед тим, як остаточно розплющитися, іще раз подивився на себе одним лише правим оком.

На лівій стуленій повіці вертикально розтягнутим овалом червоніла крихітна плямка, розміром десь у половину нігтя на мізинці.

Частина друга

Так, це йому не здалося. Двічі помацавши повіку (плямка ніяк не виділялась густиною, не пекла й не свербіла), розплющив ліве око і заплющив праве. На правій повіці була така сама плямка, маленька й ледь помітна. Витер долоні рушником, потім уже долонями — свіжими й прохолодними — ретельно протер обидва ока. Обдивився очі ще раз, почергово їх заплющуючи, ніби підморгуючи самому собі.

Плямки таки були. Подумалося, що мав би злякатися, та відчував не страх, а, швидше, подив. Заплющив очі — і зрозумів, що бачить. Бачить із заплющеними очима. Дзеркало на стіні немов проясніло й відбивало його обличчя, шию і плечі набагато яскравіше, ніж наяву. Було цікаво бачити себе із заплющеними очима. Спокій і рівновага читались у власному образі. Також у ту саму мить помітив, як позаду, у кімнаті, за зачиненими дверима, Ліда перевернулась у ліжку й накинула ковдру на голову.

Десь унизу схилився над унітазом сусід. А ще далі під ним, у підвалі, пробігло сірими теплими плямами кілька щурів.

Сперся руками на раковину й замислився. Страху все не було, та повернулось усвідомлення буденної реальності. На вулицю так уже не вийти. Та й Ліда невідомо як відреагує. Треба якось це приховати. Але як? Зараз-зараз. На поличці ліворуч від умивальника завжди панував безлад: порожні пляшечки з-під бозна-коли використаних одеколонів, надірваний пакет борної кислоти, вже давно засохлої, інші невідомі речовини у непідписаних пакетиках і сірникових коробках, зламані зубні щітки, зігнуті голки і скріпки, пласкі, вузенькі, до прозорого змилені обмилки, інший мотлох. У глибині того мотлоху, десь під третім чи четвертим його шаром, здавна валялася кругла коробочка іноземного виробництва — її подарував їм іще з нагоди одруження хтось із Лідиних знайомих. Це була пудра — справжня, іноземна. Ігор пригадав, що тоді, в перші роки сімейного життя, любив часом відкрити ту ємкість, ще повну густо спресованої рожевої субстанції, і вдихати її легкий, пряний запах. Пудра була прекрасною — ніжною на колір, приємною на доторк. Згори її, вже в коробочці, ще й укривав кружечок тонісінького целофану, теж рожевуватого, з якимись кучерявими візерунками. Одного разу йому навіть подумалося, що ця коробочка — єдина річ у їхній квартирі, зроблена за кордоном.

Ще під кришкою колись була губка — рожева, пориста і також запахуща. Потім вона потрохи зсохлася, просякла пудрою та виділеннями шкіри, до якої мусила весь час доторкатися; пізніше Ігор бачив, як дружина користається з рідкісної косметики, вбираючи її жмутиком ватки: губка десь поділася, зникла.

З часом, однак, Ліда використала всю пудру, й коробочка долучилась до мотлоху на поличці лише тому, що її шкода було викинути. Вона була прекрасною і порожньою. І зберігала свій колишній запах. Та Ігор дедалі рідше відкривав її, щоб вдихнути «перетертих трояндових пелюсток», як сам одного разу подумки визначив цей аромат. Маринка нею гратися чомусь не захотіла, віддаючи перевагу виструганим з дерева лялькам, одні з яких символізували робітниць, інші — трудівниць села. Тож коробочка собі темніла і старіла в темряві туалетної комірчини. І зараз відкриватися не поспішала — краями верхньої і нижньої частин зрослася міцно, та й постійна затхла волога вбиральні цьому теж посприяла. Ігор міцно вчепився у кружечок, похитав його-туди сюди, зміщуючи половинки в протилежні боки, шарпнув щосили, підважуючи нігтями, і в ніздрі вдарив призабутий трояндовий запах, щоправда вже дещо підсохлий та застояний.