Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр. Страница 98

Транспорт їхній виявляється таки не автобусом, а критою вантажівкою-фургоном. Дах цього фургона зовсім поряд — менше ніж півметра розділяють його з дашком, на якому ти зараз безгучно клякнеш. Тепер слід якомога тихіше перестрибнути на фургон, безгучно злізти з протилежного боку — і тікати! Куди, як — це все не важливо. Це ти обміркуєш уже на бігу. Зараз головне — перелізти з цього руберойдного дашка на слизький і мокрий залізний. Ого, як гримить під ногами його металеве порожнє нутро!.. Ті внизу почули, зрозуміли, заметушились, але ти вже на протилежному боці короба, сперся на його край рукою, аби зручніше зістрибнути, і ти стрибаєш, і летиш униз, цю коротку мить у повітрі, зараз ось-ось ти торкнешся ногами землі, скочиш на рівні й кинешся туди, у вологу й холодну темряву двору, поза сарайчики-комірчини, далеко у глибини міста, де ніхто не наздожене і не знайде тебе…

Отак! Зовнішньою стороною ступні правої ноги ти наштрикуєшся на щось хистке й гостре! Біль пронизує всю ногу до коліна. Металевий штир, що його вставили до каналізаційного люка, аби хоча б так означити відсутність кришки на ньому, пропорює твою гомілку від кісточки й майже під коліно, закручуючись усередину плоті! Біль б'є тебе під самі груди, і ти, задихаючись, валишся на бік, намагаючись висмикнути з ноги іржавий і мокрий шматок металу!.. А він ще й глибоко уп'явся і вилазити хоче не дуже, опираючись і чіпляючись за твою болісну й вражену плоть, прошуровуючи твою свіжу рану вздовж і в глибину, туди й сюди, бо ніяк одразу не вилізе, не вийде з тієї шпарки, яку зробив сам для себе, щойно увійшовши. Він застряг щільно і міцно, він тримається ребристими, нерівно-круглими краями за звужені краї твого м'яса, пробитого і пронизаного ним до самої кістки!

А ті, з-поза машини, — вони набігають усі разом і не хапають тебе одразу, не кидають у металевий куб, а починають методично й важко лупцювати. Б'ють по спині, по голові, по нирках, по боках, і ти вмить забуваєш про свою проштрикнуту гомілку, починаєш звиватися і викручуватися, намагаючись уникнути наступного удару, чи бодай полегшити його. Тим часом з рани по нозі тече слизьке й тепле, затікає в черевик, обліплює твою праву холошу, а ти лише змахуєш руками, то відсмикуючи їх після отриманого удару, то переміщуючи, аби прикрити голову, чи потилицю, чи спину, куди отримуєш наступний удар. Урешті ти тупієш, біль розливається всім тілом, від тімені до п'ят, він запановує над тобою, опановує тебе, він уже весь у тобі, у глибині, він сам стає тобою, суцільний і важкий, нестерпний і водночас уже стерпний, тихий, внутрішній, наскрізний, пульсуючий, ритмічний, заколисуючий, сонний, м'який, коливкий, протяжний, теплий, гарячий, нестерпно гарячий…

Ти кудись відпливаєш — і лише тоді тебе за ноги й попід руки піднімають і жбурляють на вологе, холодне й брудне ребристе залізо. Позад тебе брязкають важкі двері.

Ось і все…

Отож я лежу в металевому фургоні. Лежу на твердій і брудній підлозі, теж металевій, нерівній, подзьобаній і всипаній дрібними наростами. Нарости ці також металеві. Ніби такі собі прищі, ніби покрило нездоровою висипкою цю металеву площину — так, якби метал теж міг хворіти. Але ні, метал не хворіє. Він проживає своє життя, іржавіє і помирає. Іржа — смерть металу. Теж, можна сказати, хвороба. Але хвороба єдина, остання і невиліковна. Як і моя. Тепер уже можна не критися. Можна спокійно заплющити очі, що я й роблю. Одразу ж бачу навколо себе прозорий паралелепіпед, який летить кудись уперед крізь простір, а простір той такий темний, такий непривабливий, недобрий. Он удалині майнуло кілька темно-червоних веретен, поставлених вертикально. Чорноти в них більше, ніж червоного, чорнота струменить з них, волочиться за ними, наче хвости, наче тіні, наче скапує з них чорна рідина, позначаючи їхній шлях. Куди веде їхній шлях? Та вони залишились позаду, віддаляються, меншають, ідуть кожне своїм шляхом — і ось їх уже й нема. Вже їх не видно.

Угорі, понад дахом фургона, я бачу небо. Воно світле, широке й округле. Воно глибоке, аж безмежне, це небо. З нього вниз повільно й мерехтливо опускається безліч променів — прямовисних і вигнутих, є навіть дуже криві, хвилясті, є закручені у спіралі, ширші й вужчі. Вони пливуть понад землею, де-не-де впиваючись у неї своїми короткими, сліпучими відгалуженнями, струменять, немов кровоносні судини, пульсують і мерехтять, розгортаючись безкінечним плетивом понад нами, переплітаючись неосяжним світляним шатром. Вони там, понад нами, і з землею перетинаються рідко, не на кожному кроці. Трапляються суцільно темні місця, де й близько не видно світлого волоконця згори, ніде, до самого обрію. Ось таким темним, безнадійним місцем і їдемо ми зараз.

Десь поруч хтось стогне. Здається, це Семен Маркович. Значить, я тут не один. І мене це не дивує. Але в мене руки скручені за спиною, я лежу на боці, підігнувши ноги. Нога болить, і ще болить в обох боках — може, навіть ребра зламані. Дихати глибоко — боляче. Доводиться дихати часто й потроху. Важливо не давати легеням розпросторитися на повну, щоб не завдавати самому собі зайвого болю, зайвого страждання. Обережно пробую перевернутись, але мені вдається лише лягти на спину і, спершись у підлогу зігнутими в колінах ногами, втримувати рівновагу під час цієї хитавиці. Головне зараз — не дати своєму тілу скотитися кудись на край фургона, до стіни. Бо далі почне тобою качати й метляти по всьому чотирикутному простору. А це боляче.

Та все ж нам пощастило. Мені пощастило. І Семенові Марковичу також. Хоч він і хотів… Не знати, що вже він хотів. Та ми попали в облаву державної служби. Ми потрапили до фургона державної служби. Тепер нас не уб'ють. Принаймні не одразу. Державна служба збирає по місту епідеміків і відвозить їх на Острів. Там, кажуть, є спеціальний табір, де їх усіх — нас усіх! — збирають. І що потім? Лікують? Ставлять досліди? Знищують? Зрештою, що б там не робилося, воно робиться іменем держави. Іменем Держави.

Державо! О Державо! Дякую тобі, Державо, що ти є! Колись, десь у незапам'ятні часи люди вимислили тебе, придумали і продумали, а потім багато століть поліпшували і вдосконалювали. Берегли тебе. Оспівували і плекали. Парторг недарма завжди, коли його хтось заганяв на слизьке своїми запитаннями, апелював до інтересів Держави. Держава зробить, Держава прийме рішення, Держава розв'яже цю проблему. Держава надасть. Держава забезпечить. Держава гарантує. Держава захистить. Держава покарає. Держава винагородить. Держава не забуде. Держава пригадає. Держава… Держава, Держава, Держава…

Дякую тобі, Державо, за те, що не вб'єш мене прямо зараз, у цю мить. Дякую тобі, Державо, що не даси вбити мене своїм рядовим громадянам. Дякую, що цю місію, це завдання, цей гріх, цю насолоду ти цілковито забрала собі. Ти існуєш завдяки мені і задля мене. Ти створена такими, як я, і для таких, як я. Ти живишся нашою працею, нашою плоттю, нашими мріями й помислами, Державо! Дякую тобі, Державо, що ти є і що ти є такою, якою ти є!

Хоча той самий Парторг і казав якось, що у майбутньому держава відімре, та в його словах у той момент не було певності. Він казав це тому, що його навчили так казати. А насправді він не вірив у те, що казав, і не бажав, щоб так воно сталося. Держава потрібна йому і багатьом таким, як він. Держава потрібна майже всім. Навіть тим, котрі вважають її непотрібною, а себе — вільними від неї. Та все ж вона, Держава, розлита у повітрі. Вона, ніби мікроб, ніби вірус хвороботворний, вражає кожного, пронизуючи його тіло, впиваючись у нутрощі, всотуючись у кров. Без неї немає життя.

Ось тепер мені нарешті вдалося сісти, підтягнувши коліна до підборіддя. Якби ще було на що спертися, тоді б я розслабив ноги. Але для цього треба підповзти чи підкотитися до стіни. Біля стіни лежить ще декілька людей, вони стогнуть і крекчуть. Їм теж боляче. Краще лишатися тут, де я лежу зараз. Біля стіни мене битиме об стіну, штовхатиме на інші тіла. Тож краще знову лягти горілиць. Тільки ногами підтримувати рівновагу, щоб не покотитися на повороті.