Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр. Страница 11

Ігор ще трохи постояв оторопіло, потім сягнув до кишені по сигарету й почав обдивлятись у пошуках вигідного місця для перекуру. Вантажівка, яка їх привезла, зупинилась просто біля краю довжелезної і глибокої траншеї, в кінці якої чахкав і тремтів невеликий колісний тракторець-екскаватор із задертим догори ковшем. Викопана земля нерівномірно громадилась переривистим бар'єром на скрайку траншеї. Десяток лопат лежали і стояли, застромлені у викопалину. З кузова вже зістрибнули всі, хто приїхав. Ігор пошукав очима Віктора і Семена Марковича. Вони стояли неподалік, трохи збоку від інших чоловіків, а крім акторів сюди виїхали також електрики, монтувальники сцени й навіть вахтер, досить літній уже, сивий чоловік, за віком або ровесник Марковича, а чи, може, й трохи старший.

Ігор повільно побрів до Віктора, і той мовчки простягнув йому коробку сірників. Семен Маркович також роззирався довкола, продовжуючи говорити Вікторові якесь попередньо почате речення:

— Це зараз собаки всі такі різні й водночас однакові. Бо всі бродячі. А раніше вони були інакші. Були породисті. Люди вдома тримали собак. Були породи службові, були ще мисливські, декоративні. Гарні такі… Люди з ними на вулицю виходили, на таких повідках їх водили, з нашийниками, — старий актор пальцем показав кільце навколо шиї. — Зараз уже цього давно нема…

— А ще ж якісь були теж звірі приручені… — Віктор ніяк не міг пригадати назви. — Ко… ко-о-о…

— Коти? — перепитав Семен Маркович і весь немов здригнувся внутрішньо. — О-о-о-о! Коти! Коти — це зовсім інші тварини. Їх давно вже звели зі світу, ще, здається, до вашого народження… — В голосі його пролунали якісь нотки чи то жалю, чи глибокої неприязні, такої глибокої, що аж на межі з ненавистю. — І кому, кому вони заважали?..

Старий актор замовк і почухав своє усе ще вимащене зеленкою чоло під стареньким картузом. З-під картуза далі виглядала пов'язка, вже сіро-бруднувата, давно не міняна. Проте вона все ж була дбайливо підгорнута краєм усередину, до волосся.

— А які вони, ті коти, були? — Віктор затягнувся сигаретою й, випустивши дим носом, із цікавістю підвів обличчя до старого. — Такі ж, як і собаки?

Семен Маркович задумливо пожував губами:

— Що? Ні! Ні-і-і-і! — До нього, здавалося, повільно доходив сенс запитання. — Коти… Коти були зовсім інакшими. Меншими. Десь от такими. — Він розвів перед собою руки приблизно на ширину ліктя. — Звісно, й серед них траплялися великі екземпляри. Але загалом вони таки були невеличкими. Всі мали довгі хвости. Були серед них пухнасті, а були й з коротким хутром… Та головне в котах не це.

Ні Віктор, ні Ігор не запитали: «А що?» Вони мовчки дивились на старого актора, затиснувши в губах сигарети. Маркович знову почухав собі чоло і продовжив:

— Собаки, хоч серед них є й кобелі, і сучки, та все одно собаки, усі без винятку, вони ніби чоловіки. А коти були наче жінки, розумієте?

Віктор різко реготнув, поперхнувся димом, закашлявся:

— Ото вже ви скажете, Марковичу!

Семен Маркович знову поворушив губами, кашлянув і продовжив:

— Кіт, він був цілком непотрібною твариною. Ну, мишей він ловив. Але миші — це ж не таке щось страшне. Кіт був просто красою. Такою чистою, ні на що не придатною красою. Лежить ото, було, тварюка, на вікні, вилизується. Очі мружить. Знає, що люблять його… — Старому аж голос перехопило. Він іще раз кашлянув і знову замовк.

— У вас що, був кіт? — Ігор тільки тепер збагнув, що Маркович і справді пам'ятає щось таке, що йому недоступне, незнане. Пригадав, як у старій дитячій книжці, ще у школі, до того, як бібліотеки було остаточно очищено від архаїчної літератури, він побачив на поличці яскраву, хоч уже й вицвілу, книжечку в м'якій палітурці із загнутими, пожмаканими краями. Розгорнув її — і на першій сторінці побачив зображення якогось дивного, проте симпатичного звірятка з невеликими вухами, кирпатим носом на круглій мордочці й тілом, укритим сірими та білими пасмами. Повільно почав читати віршика під малюнком — і нічогісінько не зрозумів. Щось там було про кота чи, точніше, про «котика», про молочко і сметанку, і якісь дивні дієслова: «нявчить», «муркоче»…

— Був у мене кіт. — Це Маркович опанував себе і продовжив розповідь.

— Справжній? Живий? — Тепер і Віктора охопило здивування.

— Ну, а який же? — Семен Маркович усміхнувся. — Не іграшка ж плюшева… Гарний був, зараза. Великий, рудий. Звався Василь. Васька… Потім я мусив приспати його, коли почалася кампанія за економію продуктів… Шкода було мені його… до розпачу шкода…

Віктор не дав йому продовжити — смачно сплюнув на недопалка, притоптав його й голосно втрутився:

— Ходімте! Нас оно кличуть!

І справді, там, куди відійшла Лариса, збоку, біля вантажівки, вже збилися у тісненький гурт усі, хто приїхав: і бухгалтерки, і білетерки, і чоловіки з театру. На приступець авта виліз Парторг — він приїхав разом з усіма, але сидів не в кузові, а біля водія в кабіні.

Ігор ще до виїзду замислився: хто ж поїде з ними від керівництва? Метелецький таких заходів завжди відверто уникав. Профорг також, скаржачись на слабке здоров'я. А Парторг уже кілька місяців був відсутній — його кабінет, поряд з кабінетом Метелецького, стояв замкнений. Казали, що його викликали до столиці на курси підвищення кваліфікації. Очевидно, він щойно повернувся й одразу ж занурився у вир діяльності трудового колективу, який мав щастя очолювати разом з Метелецьким. Проте особливої радості від повернення до рідного колективу в зовнішності Парторга помітно не було. Та це й не дивно: кілька місяців у столиці, в доброму готелі, на повному державному забезпеченні…

Зараз Парторг повільно поводив очима згори вниз на жінок і чоловіків у робочому одязі, які, підходячи, потрохи замовкали і зосереджували свої спокійно-байдужі погляди на його постаті.

Якось Віктор запитав Парторга під час чергового обов'язкового політзаняття, чому єдина в країні партія називається «об'єднана». Парторг строго зиркнув у відповідь, поправив поли піджака і прорік:

— Розумієте, Вікторе, все у світі прагне до об'єднання. Тому колись, у майбутньому, в світі не буде країн і народів. Усі житимуть в одній державі. Та й поняття держави зрештою само відімре. І на той час усі партії у світі теж об'єднаються. Буде одна велика партія. І вона буде так само зватись «об'єднана».

І ось зараз Парторг зосереджено й серйозно вдивлявся в їхні обличчя і постаті. Було видно, що він стужився за своєю нелегкою, але потрібною роботою: розповідати й виховувати, закликати і вести за собою. Тож, дочекавшись, коли всі зібрались перед кабіною вантажівки не зовсім правильним колом, Парторг витяг руки з кишень, підняв правицю на рівні грудей і, повільно вимахуючи нею в такт словам, почав свою промову:

— Отож, шановні! Ми з вами сьогодні приїхали сюди абсолютно свідомо й добровільно! Правда ж?

Йому ніхто не відповів, та Парторг, схоже, й не потребував відповіді. Він продовжив говорити так само впевнено й монотонно, проте чітко і виразно:

— Зараз наша країна переживає нелегкий період у своєму становленні. Багато чого у нас не вистачає. Ми, керівні органи, це визнаємо і робимо все можливе, щоб якнайшвидше виправити цю ситуацію. І зараз ми з вами будемо надавати посильну допомогу міському комунальному господарству у важливій справі — очищенні нашого міста від бродячих тварин…

— Так я й думав! — це знову русявий робітник сцени, який любив посперечатись, утрутився в мову Парторга різко й зухвало. — Собачі трупи закопувати? А доплата нам буде за це?

— Правильно! — раптом підтримав його Віктор, який стояв збоку й трохи позаду від Ігоря. — Ми ж таки не якісь там різноробочі! Ми актори! Ми творчі особистості, працівники культури! Чого ми маємо це робити за просто так?

— Це питання ми вирішимо! — Парторг, як виявилось, був готовий і до такого повороту подій. — Усі, хто бере участь у сьогоднішньому виїзді, отримають по три додаткових дні до літньої відпустки! Керівництвом театру буде видано спеціальний наказ.