Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр. Страница 21

Нарешті режисер прийняв подумки якесь певне рішення, відклав папери з текстом і дмухнув у мікрофон. З динаміків, розташованих під стелею, розляглося шипіння, що перейшло у високий свист. Деякі акторки, серед яких Ігор зауважив і Ларису, прикрили вуха долонями. За кілька секунд свист припинився, Метелецький коротко реготнув і віддалив мікрофона від обличчя.

Ігор зайняв місце майже у самому центрі сцени — тут йому належало відтискатися від підлоги, доки Тіресій, поклавши руку на плече Ларисі-Іокасті, або у цьому випадку хлопчикові-поводиреві, не вийде повільно з-за лаштунків праворуч. Присівши на дошки, він лише зараз відчув, як холодно у залі — промозкле й затхле повітря ніби пронизувало тіло звідусюди, і навіть теплий одяг не рятував від його тремкого всепроникного доторку.

Метелецький знову ніби заглибився в читання. Він поворушив губами, й мікрофон розніс та посилив першу фразу, яку вимовив режисер:

Усі присутні на сцені повернулись у бік Метелецького. Він підвів очі на сцену, потім знов опустив їх до паперів і неголосно пробурмотів, ніби сам до себе, та з мікрофона все надалі лунало гучно, хоча й з певним неприємним присвистом:

— Гм… Молитесь… Не піде. Ну добре, тоді так…

Знову скинув поглядом на акторів, що рівномірно розподілилися по сцені, не знаючи, що їм далі робити.

Режисер Метелецький знову перервався й іншим голосом, хоча теж через мікрофон, скомандував:

— Станьте всі у коло! Бо якщо тут буде говоритися «радитесь», то ви маєте зображати, ніби ви справді радитеся.

Актори нехотя посунули до середини й скупчились, ніби радячись. Та творчий процес у голові Метелецького тривав по наростаючій.

— Або ні… Можна спробувати так, — долинули його слова з динаміків, — ви бавитесь? Що ж, бавтесь, і одержите… Так буде краще! Давайте, бавтеся! Зображайте, ніби бавитеся! Давайте, давайте! У квача, як його, в цурика, в салочки? Бавтеся, рухайтеся, бігайте сценою! Ні, Семене Марковичу, ви в цих забавах участі не берете! Ще бракувало, щоб пророк, чи той, як його, оракул, з усіма стрибав! Несерйозно це виглядатиме!

Семен Маркович, щоправда, у цей час і не брав участі в загальній метушні — він лише вийшов з-за лаштунків, де доти стояв з Ларисою, і просто придивлявся до когось на сцені. Підвівши очі на старого, Ігор зрозумів: Маркович придивляється до нього. Заплющив очі — й побачив…

Побачив щось таке, чому не міг дати ні назви, ні визначення. Чорно-синя безодня, чи навіть дві безодні, з яких нібито мусило литися світло, та насправді струменіла лише важка, об'ємна оксамитова пітьма. Та пітьма не була ні страшною, ні небезпечною. Вона манила, кликала до себе, заспокоювала і присипляла. Вона була безмежною у глибину, і найбільше, найперше, що хотілося зробити, — впасти у неї вперед, углиб і падати, падати, падати…

Ігор розплющив очі. Семен Маркович стояв біля куліси, поклавши руку Ларисі на плече, в туніці й у тій самій своїй незмінній пов'язці.

— А ви, як вас… Ігоре! Ви не сидіть так ото просто! Ви відтискайтеся, відтискайтеся! Ми ж з вами, здається, домовлялися! — голос Метелецького, збагачений присвистами мікрофона, звучав навіть ніби трохи роздратовано.

Ігор слухняно ліг на живіт і вперся долонями у дошки сцени. Під сценою, в запавутинених шпаринах дощок, прозирали якісь дрібні папірці, кілька недопалків, дрібна монетка зі стертим гербом на реверсі. Покрутивши головою, Ігор збагнув, що бачить це тим новим своїм зором. При цьому предмети практично не відрізнялись від того, як виглядали в реальності, хіба що контури їхні були чіткіші і водночас якось непевно мерехтіли. Спершись на кулаки, він почав відтискатися, водночас заплющеними очима вдивляючись у глибину. Попід папірцями й недопалками, глибше в землі, кістьми величезного ящера лежали бетонні плити фундаменту. За ними, ще глибше, тьмяно й монотонно світила непроглядна сіра маса, в'язка і пориста на вигляд.

Метелецький далі собі читав текст у мікрофон, та Ігор майже не вслухався у ті дивні розмірені рядки. Навколо тупцялися колеги, їхні запилюжені черевики проходжувались перед самим його обличчям, а він лише повільно й розмірено піднімав та опускав своє тіло над підлогою, подумки рахуючи: чотири-п'ять-шість-сім-вісім…

«Що ж це зі мною коїться? Що робити? Як урятуватися? Як перетривати? Чекай, подумай про все спокійно… Якщо це справді хвороба, то крім плямок на повіках мали б бути ще якісь ознаки. Ну звісно, коли людина захворює, вона робиться слабкою, має підвищену температуру. Їй хочеться лежати й спати, спати… Ось ти зараз уже двадцять другий раз відтискаєшся від підлоги. Слабкості ти не відчуваєш. Спати тобі не хочеться. Температура в тебе нормальна. То коли ж почнеться хвороба?»

До нього ніби з-за стіни знову долинули слова, що їх монотонно бубонів у мікрофона режисер:

На цих словах режисер Метелецький раптом закашлявся, відвів мікрофона від обличчя, потім взагалі відклав його й підвівся. З кишені брюк витяг носовичка, розгорнув його, дбайливо приклав до носа і протяжно висякався. Актори на сцені припинили рух і обернулися до свого керівника.

— Та-ак! — протягнув він, відірвавши обличчя від хустинки. — Перерва! Я маю попрацювати з текстом. Ви ж самі розумієте, там треба дещо поправити. Бо ж бачите, там знову є оте «молитися», потім, як воно там?.. «у поміч богові». З цим потрібно ще попрацювати. Поки що всі вільні!..

Актори потяглися за лаштунки. Ігор сів, поворушив з боку на бік передпліччями, розганяючи втому після відтискань. Одразу ж відчув, як насправді холодно в театрі. Промозклий і водночас затхлий дух струменів і з-під сцени, і з усіх кутків зали для репетицій.

«Треба щось придумати, якось і далі приховати ці плямки. А потім видно буде. Страх потрібно тамувати. Найкраще не думати про нього. Не думати, і все. Але ж кожної секунди пудра на повіках може стертись, і тоді… Накинуться всі разом, не відіб'єшся. Свої ж, друзі, колеги, співробітники, розірвуть, потопчуть, знищать. Який жах…»

Зігнувся наперед, кілька разів дістав долонями носаків черевиків. Хитнувся назад, зробив місток, потім, крекнувши, звівся на рівні. Все це — щоб зігрітися.

«Стоп! А хіба не жах — лежати на холодній підлозі й відтискатися від неї, доки режисер бубонить у мікрофон ті незрозумілі рядки? Він, звісно, керівник, йому видніше… А хіба не жах — це місто, пронизане брудними трамвайними коліями, переповнене півкруглими, критими руберойдом дахами ангарів і цехів, безликими будинками з сірого бетону й викришеної коричневої цегли? Ці люди на трамвайних зупинках, сторожкі й напружені, готові кожної миті кинутись на першого зустрічного, щойно зауважать у нього на очах маленькі червоні… О-о-о, знову згадалося! Треба щось робити… Потрібно щось придумати!..»

Схаменувся, що вже йде коридором у бік своєї гримерки, приплющивши очі, — так було краще видно. Всі зайві деталі кудись поділися, бачив лише стіни і підлогу, та й то не детально, а як перпендикулярні суцільні площини з вузькими провалами дверей у вертикальних. Дійшов до гримерки, розплющив очі. Зір змінився. Розстебнув куртку, знайшов у кишені ключика, відімкнув двері й, зробивши крок, сів на рипучий стілець. Перед собою у потрісканому трюмо побачив стомлене бліде обличчя з повною відсутністю будь-якого виразу на ньому. З кишені видобув сигарету, припалив і струсив попіл у закрутку від пляшки «Горіхової», що лежала на гримерному столику. Поруч поклав згорілого сірника. Заплющив очі — і не побачив нічого… І не здивувався.