Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр. Страница 7

— Їсти будеш?

— Якщо є…

— Я позичилась у сусідки, то трохи купила. Яєць, хліба, картоплі.

— Добре зробила. Тепер можна й борг віддати.

— То вже, мабуть, завтра. Бо, кажуть, як стемніє, то грошей віддавати не можна.

— Які ми забобонні. Але я й мав на увазі — завтра.

Ігор раптом упіймав себе на думці, що сприймає розмову з дружиною цілком відсторонено, немов радіопостановку, котра звучить собі пласким і монотонним дзижчанням із радіоточки на стіні. Він неспішно роздягнувся і пройшов до кухні.

Ліда зайшла за ним, почала гриміти посудом. За вікном було темно і бридко, брудні сірі краплі сповзали вниз по склу. Тьмяна лампочка під стелею раптом на мить спалахнула яскраво і згасла. Не промовивши й слова, дружина вийняла з настінної шафки свічку, запалила її, поставила на край столу.

— Це, електрику вимкнули чи лампочка перегоріла?

— Може, й одне, й друге заразом. Не знаю…

Помовчали. Ігор дивився, як у кухонному присмерку рухається постать дружини, ріжучи хліб, розігріваючи на плиті картопляний суп, переливаючи його до глибокої тарілки. На мить привиділось, ніби десь там, у глибинах її халата, клубочиться темно-брунатна безформна п'явка, здіймаючись догори, трохи не просуваючи своєї голови крізь щілину-запах над грудьми. Чи, може, в сутінку це так метушилась тінь від свічки на столі? Голова трохи гула якимсь дрібним електричним дзижчанням, згадка про побачене на зупинці саднила в глибині пам'яті. У напівтемряві перед очима все мерехтіли якісь сіро-райдужні кола й овали.

Один з таких овалів якось зовсім непомітно трансформувався в обід глибокої тарілки, у якій парувала жовтувата, трішки каламутна рідина з терпкуватим, не вельми свіжим запахом. Ігор занурив ложку, трохи побовтав і почав сьорбати, майже не відчуваючи смаку страви. Черствуватий сірий хліб теж кутулявся у роті, як вата.

«Чому з віком усе в житті так втрачає смак?»

Думка знову прийшла різко, ословеснено. Не відчуття, а саме думка, чітка і стисла, як конспект. Ігор стрепенувся, усвідомивши це — думку про думку чи, ще сказати б, усвідомлення думки. Так уже з ним бувало, але давно, років у одинадцять-дванадцять, на межі дитинства й ранньої юності, коли починаєш замислюватись над собою: хто я, що я, чим я відрізняюся від інших. У ті роки Ігореві подобалось думати про те, як саме він думає. Інколи такі роздуми наринали на нього просто в школі під час уроків. Тоді він цілковито губив нитку оповіді вчителя й отямлювався під регіт однокласників — викладач, запримітивши його відстороненість, звертав на це увагу й називав його на ім'я, на прізвище двічі, тричі. Тоді Ігор шарівся, ніяковів, і разом з ніяковістю в серце приходила образа — на вчителя, на учнів у класі, на батьків, на всіх, хто не був у ту мить ним, не розумів, що діється у нього всередині. Шкіру обсипало дрібним, неприємним приском, він щулився, підвівшися з-за парти, впирався поглядом у носаки черевиків і так само, як зараз, чітко, словесно думав: «Я не такий! Я інакший! Вони не розуміють!»

За кілька років, ближче до закінчення школи, він вже навчився опановувати себе в такі моменти. Приск по шкірі ніде не подівся, проте Ігор уже звик до цього відчуття і майже не щулився, — тільки поза коміром, там, де шия переходить у хребет, неймовірно чухалося, свербіло. Він зводив докупи лопатки, через що випростувався, розгортав плечі, смикав догори підборіддям, і співрозмовникам інколи видавалося, що юнак поводиться зверхньо.

В дорослому житті ці відчуття заглухли — тільки інколи, в миті прикрих побутових незручностей, доводилося, не змінюючи виразу обличчя, з усієї сили підтискати пальці на ногах. Це здебільшого допомагало — вся енергія напруги конденсувалась там, де ніхто не міг її зауважити. Тільки робити це було зручніше не стоячи, а сидячи за столом у кабінеті начальства чи за столиком у буфеті. Чи на лавці в парку або на госпдворі.

Але зараз, удома, на кухні, перед Лідою соромитися не було чого. Та, власне, він і не соромився — пригадав Ігор, з чого розпочався ланцюжок його асоціацій, — просто чіткість думки раптом вразила тією вже призабутою яскравістю раннього підліткового віку.

Ложка шкрябнула по дну тарілки. Звук був не різким, проте неприємним: тертя металу об кераміку. Ігор відклав ложку.

Ліда мовчки постелила. Вони роздяглися, задмухнули свічку й лягли. У темряві Ігор намацав плече дружини, ковзнув рукою на груди. Почав їх гладити — так само без жодного слова, тамуючи дихання. Невдовзі її смочки ствердли й завібрували під пальцями. Хвилини близькості були швидкими й механічними. Коли все було скінчено, Ігор перевернувся обличчям до стелі й глибоко відітхнув. Хотілося курити, проте вставати з ліжка було ліньки. Ліда ж, повернувшись обличчям до стіни, тихо-тихо прошепотіла: «Дякую. Добраніч». За кілька хвилин її дихання стало рівномірним і спокійним. Ігор заснув, слухаючи віддих дружини. Рожеві кола концентрично розійшлися перед очима, широко, ще ширше, і він провалився у їхню конусоподібно-спіральну глибінь з чіткою, намальованою на темному тлі світлими літерами думкою: «Чому все у житті з часом так втрачає смак?»

Прокинувся він від усвідомлення, що вже давно лежить з розплющеними очима й дивиться у стелю. Годинник показував шосту з хвилинами. Встав тихо, навшпиньках пробрався в кухню й заварив собі чаю. Посьорбав його з окрайцем хліба, віддмухуючи на край кухля тверді стеблинки заварки. Повернувся до кімнати, знайшов свій одяг на стільці в кутку. З дому вийшов теж нечутно: Ліда ще спала. Ранкове місто неквапно копошилося слабо організованим мурашником, люди в темних куртках і пальтах сунули по вулицях у напрямку автобусних і трамвайних зупинок — хто повільніше, хто швидше. Сіявся дрібний колючий сніжок. За ніч ґрунт підмерз, проте було помітно, що удень все мусить відтанути й перетворитися на щоденне брудне місиво, яке вже кілька місяців чвакало під ногами й колесами.

«А до весни ще далеко…» — подумалося, і знову чітко, реально, словесно.

Трамвай підповз повільно, задрижав, роззявив до половини роздовбані двері. Ігор увійшов, за звичкою пробрався у хвіст вагона. Салоном, розпихаючи пасажирів, рухалася жіноча постать, але це була не кондукторка. Стара сива жінка в чорній хустці, чорній куфайчині й чорній спідниці (взуття її Ігор не бачив), рівномірно похитуючись усім тілом з боку в бік, закотивши очі під лоба, мандрувала в його бік, рипучим голосом примовляючи:

— А ще у Книзі було сказано, що перед кінцем світу з'являться нові болісті у світі і числом їх буде сім. То вже з'явився СПІД, з'явилася болість Ебола, з'явився Альценгеймер, а тепер ось і п'ятнишки на очах появляються! І не буде вам нікому прощення, і нікому раю не побачити, якщо не покаєтеся й не увіруєте, якщо від гріхів своїх не відмовитесь! Горе грішникам! Горе нечестивим! Покриються струпом тіла їхні, і очі їм вигниють, і сліпі блудитимуть у темряві й гинутимуть цілими містами! Покайтеся, нечестивці!

Ігор повернувся обличчям до заднього скла, втупився в сто разів бачений краєвид: брудні вантажівки, які, розбризкуючи грязюку, перетинають трамвайні колії і в'їжджають до розкритих воріт якихось баз, цементних заводів, сталеливарних майстерень та інших важливих підприємств, на яких щодня виробляли продукцію і здобували хліб насущний трударі його міста.

Тим часом баба у чорному вже стояла просто в нього за спиною. Ігор озирнувся, ковзнув по ній поглядом (хустка, голова, обличчя) — і тільки й зауважив, що кілька довгих сивих волосин на гострому поморщеному підборідді. Трамвай зупинився. «Завод упаковочної тари!» — оголосив водій. Стара востаннє вигукнула своє «покайтеся!» і несподівано спритно, майже граціозно збігла сходами у вологий, промерзлий простір зупинки. Коли трамвай рушив, Ігор встиг побачити, як баба, піднявши майже до очей чорного коміра й заховавши долоні до кишень куфайки, всією скоцюрбленою постаттю різко пірнула у відхилену іржаву браму заводу.

При вході до театру вахтерка, зауваживши Ігоря, сердито кивнула йому і, не вимовивши ні слова, вказала одночасно головою, очима й пальцем на дошку оголошень. Там, посеред графіків репетицій, занять з пластики та щотижневих профспілкових зборів, нині висів новий аркуш, на якому було надруковано (у два кольори, бо лише таку, чорно-червону, стрічку цього разу вдалося дістати секретарці) оголошення, стисле за змістом і чітке за формою: