Дивовижна історія Мері Стенз - Уэйд Роберт. Страница 19

Дарк не зводив з неї похмурого погляду, немовби всотуючи ті слова. На свій превеликий подив і всупереч здоровому глуздові, він нараз відчув спалах незрозумілого роздратування, що дуже скидалося на ревнощі. Сама думка про те, що Мері живе з якимось мужчиною, збурювала темну хвилю в його спокійній, поміркованій душі. “Мабуть, це тому, що ми так часто бували разом, — подумав він, силкуючись знайти розумне пояснення. — Людям взагалі властиво створювати собі ідолів, а потім вважати, ніби це їхня власність”.

— Це неправда, — рішуче заперечив він. — Я скажу вам, як воно є, коли хочете. Мері причетна до одної таємної справи, пов’язаної з рекламою нового косметичного виробу. Про це якимось чином пронюхала преса, і фірма “Черіл” вжила застережних заходів. Мабуть, вони її десь переховують, аби знати напевне, що газети не розживуться на докладніші відомості.

— Он як, — ухильно мовила Пенелопа.

— І ще пораджу вам от що, — твердо провадив він далі. — Я думаю, вам слід робити так, як вони кажуть. Не розмовляйте з репортерами і взагалі ні з ким. Інакше Мері можуть загрожувати великі прикрощі.

— І з вами теж не розмовляти?

— Зі мною можете розмовляти, коли хочете. Я друг Мері.

Вона всміхнулася, і в очах її несподівано сяйнув розум.

— Знаю, містере Бейкер, коли ви й справді Бейкер. Я здогадалася про це з виразу вашого обличчя, коли сказала про старого товстуна. — Вона перейшла до низенького столика і взяла з нього чорну сумочку. — Я дам вам номер машини.

Порившись у сумочці, вона подала Даркові клаптик паперу. Він швидко глянув на нього і сховав у портфелик.

— Дякую, Пенелопо. А тепер знаєте що? Накиньте на себе якусь одіж, і ми з вами підемо трохи вип’ємо.

— У мене є інша ідея, — сказала вона, несміливо позирнувши на нього. — Ви сходіть і принесіть пляшечку, а я краще скину одіж.

Дарк осміхнувся.

— Навряд чи це сподобається Мері, — відказав він. — Ідіть одягайтеся.

Пенелопа знизала плечима й рушила до спальні.

Раптом біля дверей пролунав дзвінок.

Дарк підійшов до вікна і вихилився надвір, але того, хто дзвонив, затуляла арка під’їзду. З сусідньої кімнати озвався Пенелопин голос:

— Містере Бейкер, подивіться, будь ласка, хто там. Я сьогодні нікого не чекаю.

— Гаразд, — сказав Дарк.

Він спустився сходами до надвірніх дверей.

У тьмяному світлі прибулий виглядав ставним, молодим і гарним з виду. На плечі в нього висіла репортерська фотокамера в брунатному шкіряному футлярі. Його обличчя здалося Даркові знайомим, але він не міг пригадати, де й коли бачив його.

— Добривечір, — ґречно привітався молодик. — Міс Стенз дома?

— Ні, — коротко відказав Дарк. — А хто ви такий?

— Джефкот, репортер “Івнінг Діспетч”. Я зустрів міс Стенз сьогодні вранці й пообіцяв, що зайду… — Він нараз затнувся і втупив очі в Даркове обличчя. — Стривайте… — мовив здивовано. — Б’юсь об заклад… ви Пол Дарк із “Очевидця”!

— Привіт, Джефкоте, — похмуро озвався Дарк. — Світ тісний — ніде розминутися.

— Либонь, уже років п’ять спливло відтоді, як ви працювали в “Діспетчі”…

— Еге ж. П’ять років. Даруйте, може, це негостинно, але в мене побачення. Що вам треба?

— Просто міс Стенз.

— Її немає і більше тут не буде.

Джефкот осміхнувся, не зводячи з Дарка підозрілого погляду.

— Я так і знав, що за цим ховається якась історія, — мовив він, — і коли вже нею цікавиться “Очевидець”, то, певне, неабияка. В чому тут штука, Поле? Шепніть колезі хоч слівце.

— Для вас тут немає ніякої історії, — сказав, наче відрубав, Дарк.

— Натрапили на золоту жилу?

— На що я натрапив, вас не обходить. Дайте спокій міс Стенз. Це не знахідка.

— Гарна жінка завжди знахідка, а я, признатися, ніколи ще не бачив такої красуні. До того ж, вона зв’язана з “Черіл”, а ті затялися, мов чорти, і ні пари з уст. Чим тут пахне, Поле?

— Нічим.

— Ну що ж, полишаю вам бути першим на місці злочину, — невдоволено, проте не без поваги, мовив Джефкот. — Принаймні тепер я знаю, що тут є за чим полювати. Ми маємо свої методи.

— Помагай боже, — буркнув Дарк.

Він уже збирався зачинити двері, коли почув позад себе голос Пенелопи:

— Хто це, містере Бейкер?

Дарк швидко озирнувся і побачив, як вона спускається сходами, у короткій зеленій сукні, схожа на ляльку з розмальованим обличчям та пишно збитим золотавим волоссям.

— Та так, пусте, — обізвався він. — Якийсь страховий агент.

Джефкот звів брови й тихенько присвиснув.

— На добраніч, містере Бейкер, — мовив він з образливою чемністю.

Тоді обернувся й пішов геть.

Дарк почекав, доки Пенелопа зійде до нього. Дівчина взяла його під руку і грайливо усміхнулась,

— Ну, ходімо вже вип’ємо, — пробелькотала вона. — Мені це корисно.

— Мені теж, — цілком щиро признався Дарк. І вони рушили до найближчої пивнички.

Розділ тринадцятий

Наступного ранку Пол Дарк запросив до свого кабінету Бренду Мейсон. Вона зайшла, як завжди, твердою ходою, випромінюючи навколо себе невичерпну енергію, і рівно сіла навпроти, допитливо дивлячись на Дарка крізь рогові окуляри. Той за звичкою подав сигарету, і вона закурила.

— Щось ти кислий, Поле. З похмілля?

— Не зовсім. Річ у тім, що ми загубили свою райську пташку.

— Це ти про Мері Стенз?

— Атож. Ділки з “Черіл” поквапилися сховати її від сторонніх очей.

— Навіщо?

— Напала на слід “Івнінг Діспетч”, а може, й інші газети. Міс Стенз більше не живе дома.

— А де ж вона?

— Оцього я не знаю, але хочу дізнатися. Я мушу розшукати її з чисто корисливих міркувань — щоб поставити крапку в цій історії. Мені потрібні фотографії.

Міс Мейсон замислилась, раз у раз пахкаючи сигаретою.

— Гадаю, це викрадення з сералю влаштувала фірма “Черіл”.

— Майже напевне.

— Що ж вони могли вдіяти? Ти кажеш, дівчина дуже гарна, отже, вона має привертати до себе увагу. В той же час їй, очевидно, й досі потрібно щодня їздити на фабрику в Стенмор… можливо, в автомобілі. Вона може жити або десь у готелі, або в когось із службовців фірми.

— Скажімо, в тієї ж таки Аманди Белл, — висловив припущення Дарк.

— Або й у самого Еміля Фасберже, — цинічно докинула міс Мейсон.

Дарк спохмурнів.

— Ну що ж, так чи інак, а це дає нам якийсь ключ. Послухай, Брендо, скажи отому своєму Роджерсону, нехай пошукає по лондонських готелях особу на ім’я Мері Стенз, або ж Лора Смайт. Якщо ла кінець дня не буде чогось позитивного, то, може, я сам під’їду в Стенмор і проведу невеличке приватне розслідування.

— Гаразд, — мовила вона. — І не забувай, тобі ще потрібне фото доктора Раффа.

— Плюс інтерв’ю — додав Дарк. — Але це ми залишимо на кінець. А тим часом треба зробити ще одну річ. — Він дістав портфелика, вийняв звідти згорнутий клаптик паперу і подав його міс Мейсон. — Це номер машини. Я хочу знати, кому вона належить. Можливо, Роджерсонові вдасться з’ясувати й це, коли він перевірятиме готелі.

— Я все влаштую, — сказала міс Мейсон.

Коли вона вийшла з кабінету, Дарк ще хвилину нерухомо сидів за столом, поринувши в роздуми. Потім глибоко зітхнув, протер очі й узявся до роботи.

На четверту годину Роджерсонові не вдалося роздобути потрібних відомостей. У записах жодного великого готелю не значилось особи на ім’я Лори Смайт чи Мері Стенз. Скидалося на те, що її записано під іншим ім’ям, якщо вона й справді жила в готелі. Що ж до номера автомашини, то поліція пішла назустріч, але це потребувало часу. Урядовець, який мав дати дозвіл, саме кудись виїхав, проте відомості можна було одержати вже другого дня.

Не маючи іншого вибору, Дарк вирішив діяти на власний розсуд. Він вийшов з редакції, сів у машину і з максимальною швидкістю помчав у Стенмор. На початку шостої Дарк був біля фабрики “Черіл”. Він зупинив машину в зручному для спостереження місці й став чекати, закурюючи одну сигарету за одною.