Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович. Страница 18

— А коли мого горобця просто спіймають та й дременуть звідси?

— Замість живого горобця можна покласти опудало або… або пацюка, наприклад.

— М-м-м… Ця пропозиція здається мені привабливою. Одначе, який індикатор треба мати, щоб він вказав на ту мізерну кількість вашого препарату, яка лишиться на пальцях злодія?

— Жодного. Це помітите не тільки ви, а кожен. Навіть більше: не помітити — важко.

— Його можна випробувати на собі?

— Не варто! — наморщив носа Лаптєв. — Вам досить буде поговорити протягом кількох днів одну хвилину з кожним мешканцем вашого палацу.

— І що ж це за препарат?

— Е, хай і в мене буде хоч одна таємниця! Якщо ви погодитесь послати гінця з моєю запискою до Навабганджа, ви зможете розпочати експеримент негайно,

— Пишіть! — Сатіапал попрямував до столу і витяг конверт та чистий аркуш паперу.

Лаптєв написав лише кілька слів і одразу ж зібрався йти.

— Зачекайте, — спинив його Сатіапал. — Якщо ми вже стали так би мовити на діловий грунт, то й я хотів би запропонувати вам одну угоду.

Андрій насторожився. За жартівливим тоном професора чулося занепокоєння й збентеженість. Здавалося, йому важко почати розмову.

— Скажіть… скажіть… Вам подобається моя дочка?

— Не знаю, — холодно відповів Лаптєв. — На це питання часто-густо не може відповісти навіть закоханий. Вона — мила.

— От-от, — підхопив Сатіапал. — Мені неприємно говорити, але… Справа в тому, що моя дочка, як мені здається… зацікавилась хворим Бертоном. Як ви знаєте, він англієць. Мені було б дуже прикро, коли б її почуття цікавості переросло б у щось серйозніше. Втручання батьків у такі справи призводить до протилежного результату. Чи не можете ви, як людина статечна, що здобула довіру молодої дівчини, стати їй за порадника, за брата, коли хочете?

Сатіапал замовк. Видно було, що він лютує на самого себе і ледве стримує свій сором. Андрій дивився на нього мовчки, насуплено. Його допекло до серця, коли він почув отой епітет: “статечний”.

Статечними людьми звуть тих, хто розвіяв запал юності і здатний се в світі зважувати на аптекарських терезах. Ні, він ще не дожив до цього! В ньому самому ще вирують сили, і дуже часто хочеться від надміру почуттів встругнути щось несподіване, хлоп’яче… Та чи й послухає його Майя? Кохання — як пожежа: воно поширюється від подувів холодного вітру.

— Навіщо це вам потрібно, пане Сатіапал? — запитав, зітхнувши, Лаптєв. — Хворий одужає, поїде геть…

— Він лишиться тут, — наче аж з досадою сказав Сатіапал. — На це є дуже важливі причини.

— Тоді не знаю, що вам відповісти. Мені прикро образити вас відмовою, але я не вважаю себе здатним виконати доручення і не маю права втручатися в інтимні справи інших.

— Гаразд… гаразд… — Сатіапал потер скроні й гукнув: — Майю, прошу, пан доцент звільнився.

Коли Лаптєв і Майя вийшли на ґанок палацу, в отвір поміж звихрених сивих хмар прозирнуло сонце. Його проміння, — ще золотаворожеве, як завжди вранці, — пофарбувало дівчині волосся в життєрадісні веселі кольори.

— Правда, красиво? — захоплено сказала дівчина, позираючи на важке громаддя хмар, яке дерлося вгору фантастичними скуйовдженими потворами.

— Дуже красиво! — відповів Лаптєв.

Але він дивився не на хмари, а на пасмо золотого волосся, яке грайливо лоскотало ніжне рожеве вухо дівчини.

Розділ X

ЛЮДИ Й СОБАКА

Служник завів хворого до напівтемної кімнати і, вклонившись, вийшов.

— Доброго ранку, міс Майя! — весело вигукнув Бертон і офіційно до Лаптєва: — Добридень, містер.

Цей англієць не знав, хто його оперував. Взагалі кажучи, Лаптєва він бачив уперше і позирав на нього з нахабною цікавістю.

“Красивий! — з деякою заздрістю зауважив Андрій, — Самовпевнений і, мабуть, егоїстичний”.

— Як ви себе почуваєте, містер Бертон?

— Нівроку, — недбало відповів англієць і одразу ж повернувся до Майї: — Ну, моя люба рятівнице, я з нетерпінням чекаю тої хвилини, коли зможу глянути на вас обома очима. Зніміть геть к бісу оці бридкі бинти!

Мабуть, це був звичайний тон розмов Бертона з дочкою Сатіапала, але зараз він прозвучав так нетактовно, що Майя поморщилась і холодно запитала:

— Ви так певні в успіху операції?

— Не маю жодного сумніву в цьому! — Бертон витяг з кишені пачку сигарет і, не припускаючи думки про негативну відповідь, запитав, чиркаючи сірника. — Дозволите палити?

Майя промовчала, а Лаптєв з несподіваною різкістю сказав:

— Ні. В лабораторії не палять.

— Пробачте! — Бертон позирнув на нього з глузливою вищістю і шпурнув сигарету в куток. — Ви, певне, управитель маєтку?

— Це той, хто робив вам операцію! — суворо сказала Майя.

— Перепрошую! — Бертон враз утратив зухвалість і навіть з відтінком запобігливості запитав: — Пане лікарю, як ви гадаєте, чи не час перевірити наслідки операції?

— Ми покликали вас саме для цього. Сідайте, прошу.

Бертон сів на стілець спиною до вікна, запнутого сірою завісою. Майя впевненими обережними рухами зняла бинти і відійшла вбік. Лаптєв обережно зняв з ока хворого тампон і наказав:

— Одкрийте очі!

Бічним зором він побачив, як напружилася і потяглася сюди Майя. Хворий повільно розплющував повіки, і на його обличчі проступав вираз дитячого здивування і щастя:

— Сто чортів, бачу!.. Бачу, пане лікарю! — він закліпав повіками, закриваючи то одне око, то друге. — Бачу!

— Досить! — Лаптєв узяв з рук Майї новий тампон і бинт і наклав на око хворого пов’язку. — Можете йти. Слід сподіватись, що операція пройшла вдало.

Він згадав при цьому, як важко було йому, нефахівцеві з очної хірургії, зшивати незліченні нерви, кровоносні судини, м’язи. Назвати операцію цілком вдалою, звичайно, не можна. Чи то м’язи пришито не так, як слід, чи ще хворий не оволодів ними достатньою мірою, але око було косим, незвичайним, схожим на протез. Це враження посилювалося ще й його чорним кольором, який не пасував до випещених класичних рис білявого англосакса.

Того разу Сатіапал не прийшов на допомогу, навіть коли Андрій Лаптєв по-справжньому заплутався і, кусаючи губи, кілька хвилин стояв у роздумі над хворим. Може, це й було правильно: майстерності хірурга не вивчишся, відчуваючи над собою чуже око. Як невправний плавець, потрапивши в скруту, напружує свої сили до краю і переборює страх перед водою, так і лікар має зробити не одну операцію самотужки, несучи повну відповідальність за життя і здоров’я хворого.

— Ну, от і все, Майю, — просто сказав Лаптєв. — Що накажете робити далі?

Дівчина посміхнулась у відповідь:

— Наказувати повинні ви. Я — тільки студент.

— Справді? Я досі навіть не знаю, де ви вчитесь.

— Отут, — Майя обвела круг себе рукою. — Я жодного дня не вчилась у звичайній школі і дуже шкодую про це. Моїми єдиними вчителями були батько та мати. На їхнє щастя, я — старанна учениця, та й вони доклали всіх зусиль, щоб я набула найгрунтовніших знань. Але, пане Лаптєв, я таки шкодую, що не потрапила до звичайного коледжу. Я занадто рано стала старою, так?

Вона ніби міркувала вголос, може намагаючись знайти відповідь на питання, яке її турбувало.

— Певне, так! — погодився Лаптєв. — Мені було б дуже важко без друзів… і навіть без недругів… Справді, справді! — додав він, перехопивши здивований погляд дівчини. — Бездіяльна зброя іржавіє, м’язи нероби втрачають силу, а людина, яка виросла, мов квітка в теплій оранжереї, буває кволою і нежиттєздатною.

Він помітив, як Майя уважним поглядом обвела його широкі плечі і всю, може й незграбну, але повну сили постать. Йому був приємний цей погляд.

— Я сприймаю ваш комплімент, пане Лаптєв. Говорячи про кволих та нежиттєздатних, ви, мабуть, мали на увазі мене… Скажіть, а коли оранжерейну рослину пересадити на звичайний грунт, щоб її пекло сонцем, хльоскало дощами та вітром — чи дасть вона запашні життєздатні плоди?

— Дасть. Якщо, звичайно, не згине від різкої зміни умов.