Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович. Страница 25

— Давайте адресу! — рвучко сказав Калинніков. — Я піду сам і приведу пана Сатіапала, хоч це, може, й дорого мені обійдеться.

Як “головний лікар” Калинніков користався деяким довір’ям охоронців карантину. Але навіть вони не могли випустити жодної людини за межі табору без спеціального дозволу санітарного нагляду. Довелося скористатися з проходу в дротяній загорожі, — з тієї лазівки, яку про всяк випадок приготував професор-самозванець і якої не хотів поки що виявляти.

Пізньої ночі Калинніков вислизнув з табору і манівцями подався до Стамбула. Розшукати потрібну людину вночі, в незнайомому місті було б дуже важко, проте академік так детально описав маршрут, що Калиннікову навіть не довелось розпитувати шлях.

Він довго стукав у віконце невеликої глинобитної халупки на вулиці Бахріє в одному з найбідніших закутків міста. В Стамбулі на той час бешкетували грабіжники, тому всякі нічні гості були небажаними. Ніхто не озивався на стук. Але як тільки Калинніков шепнув, що він від академіка Федоровського, двері перед ним одразу ж відчинилися. Йому кинулися назустріч мужчина й жінка і навперейми почали розпитувати про долю старого.

Часу для розмов не було, тому Калинніков тільки передав записку академіка і додав:

— Поспішайте, пане Сатіапал. Ніч коротка. Не виключена можливість, що вам навіть доведеться заночувати в тифозному бараці.

— Нічого, — відповів високий ставний мужчина, — я вже перехворів на тиф.

Він попрощався з дружиною, поцілував у чоло хлопчика, який розметався на ганчір’ї в кутку кімнати, і сказав:

— Ходімте.

Обійшлося без пригод. Перед світанком Калинніков і приват-доцент Сатіапал зайшли до кімнати барака, де лежав хворий академік.

Певне, тільки надлюдським напруженням той тримав себе в такому стані, коли ще можна говорити й мислити Проте голос його вже згасав, як згасає багаття, коли в ньому догорають дрова.

— Ти прийшов, Іване? — зашепотів він радісно. — А як Марійка?.. Як онук?

— Все гаразд, тату! — Сатіапал сів на ліжко і взяв хворого за руку. — Ми чекаємо тільки на вас. Вже вдалося виклопотати візу на в’їзд до Індії.

— Ні! Ні! — захвилювався хворий. — До Росії! Тільки до Росії! Вдома краще. Хай там що!.. Але слухай: я вже туди не повернусь. Мені судилося померти на чужині, і моє найбільше бажання — щоб мене поховали отут не як пса, а як людину… Тепер слухайте ви, пане професоре!.. Йдіть сюди, ближче!.. Тут немає нотаря, нема духівника, я не встиг скласти заповіт, та він і не може бути юридично оформлений. Ви, пане професоре, як росіянин, як людина, якій я довіряю, будете за свідка… Все, що я маю, я заповідаю тій країні, де я народився і якій зобов’язаний усім. Це дуже коштовний подарунок… — академік хапливо розстебнув сорочку і з силою смикнув щось з-під пахви. Почувся тріск матерії, і в руках хворого опинилась полотняна торбинка, схожа на торбинки сільських школярів.

— Розкрийте, пане професоре! — академік простягнув торбинку Калиннікову. — Це тільки папери. Описи експериментів. Формули. Хімічні реакції. Але коли ці реакції будуть здійснені на потужних заводах, людство позбудеться найстрашнішого, що йому загрожує, — голоду!.. Сорок років я працював над тим, щоб навчитися перетворювати на їжу такі продукти, яких не їдять навіть найневибагливіші тварини. Ніхто не знав про ці досліди, навіть мій зять, пан Сатіапал. Я майже завершив дослідження. Ось тут, у ваших руках, наукова праця, яка дасть можливість кожному більш-менш визначному біохімікові розробити технологічний процес для заводів штучного білка. На жаль, мені не вдалося створити такий смачний білок, щоб ним могли харчуватися люди. Але тварини їдять його залюбки і відгодовуються якнайкраще… Розкрийте, пане професоре, і полічіть: тут повинно бути двісті дванадцять сторінок.

Калинніков розпоров шов торбинки й витяг звідти загорнутий у прозору клейонку стос складених удвоє аркушів цигаркового паперу.

Гортаючи сторінки, Калинніков пожадливо хапав очима формули, намагаючись хоча б з уривчастих фраз дізнатися, про що йде мова. Але написане було для нього справжньою китайською грамотою. Він навіть не міг збагнути, що до чого.

— Так, пане Федоровський, тут двісті дванадцять сторінок.

— Прошу, передайте рукопис панові Сатіапалу. Виконувачем моєї волі я призначаю свого зятя, приват-доцента Петербурзького університету Івана Андрійовича Сатіапала. йому доручається передати моє відкриття законному урядові Росії не пізніше аніж через три роки з цього дня. Всі матеріальні вигоди, які виникнуть від реалізації мого відкриття, я заповідаю моєму зятеві та моїй дочці Марії Сатіапал. В разі, коли прибутки перевищать двадцять тисяч золотих карбованців, я заповідаю сплатити професорові Калиннікову десять процентів від цієї суми. Все!

Запала мовчанка. Хворий, який витратив і без того багато сил, лежав, заплющивши повіки, і дихав уривчасто. Лише після довгої паузи він прошепотів:

— Іване, заприсягнись, що ти виконаєш мою останню волю!

Сатіапал, який сидів увесь час мовчки, похмуро втупившись в одну точку, підвів голову:

— Тату, а коли в Росії переможуть більшовики?

— Все одно… — тихо відповів старий. — Це — теж люди. Я, син колишнього кріпака, народився й виріс у Росії. Я бачив, як голодують люди. І я не можу позбавити свою країну того, що їй належить по праву. Заприсягнись, Іване, що ти віддаси моє відкриття Росії!

— Присягаюсь! — глухо сказав Сатіапал.

— Тепер я спокійний. Залиште мене, я засну. Академік Федоровський прожив ще один день, а надвечір сьомого травня його не стало.

Для Калиннікова загробного життя не існувало. Він твердо знав, що для мертвого цілком байдуже, де і як лежати. Але бажання академіка бути похованим “по-людському” стало для Михайла священним. З поваги до старого вченого він вирішив не звертати уваги на небезпеку і винести труп з карантину.

Удвох з Сатіапалом вони це й зробили. Справа ледве не скінчилася трагічно: варта помітила їх і почала стрілянину. Одна з куль влучила в мертвого академіка, а друга дряпнула Калиннікова по спині. Однак темрява дала можливість втікачам зникнути і благополучно дістатися до будинку на вулиці Бахріє.

Наступного дня академік Федоровський був похований.

А ще через два дні приват-доцент Сатіапал втік із Стамбула, — підло втік, не лишивши навіть записки і пославши Михайла Калиннікова домовлятися з контрабандистами про перехід турецько-російського кордону.

Розділ XIV

КРИСТАЛ САМОЗАБУТТЯ

— Отже, спадкоємець прибув одержати свою частку спадщини? — професор Сатіапал наморщив носа і показав рукою на крісло. — Сідайте, пане професоре! Мушу вас засмутити: відкриття академіка Федоровського не реалізоване, і я не тільки не одержав двадцяти тисяч карбованців золотом, а навіть вклав у досліди все, що мав

Андрій Лаптєв здивовано поглядав то на Калиннікова, то на Сатіапала. Коли він і припускався думки про можливість знайомства цих двох людей, то у всякому разі не на грунті поділу якоїсь сумнівної спадщини.

— Я не ображаюсь на жарти, пане Сатіапал! — спокійно відповів Калинніков, сідаючи в крісло. — Мушу додати також, що не цікавлюся прибутками з капіталу. Я приїхав до вас, як випадковий душоприкажчик небіжчика і представник справжнього спадкоємця — Радянського Союзу.

— А коли я відповім, що рукопис академіка Федоровського втрачено назавжди?

— Мені лишиться не повірити цьому і, коли будуть опубліковані хоч більш-менш значні наукові праці професора Сатіапала, оголосити в пресі правду про їхнє походження:

У відповідь Сатіапал зареготав:

— Любий професоре, чхати я хотів на всякі оголошення в пресі! А ви, бачу, продовжуєте свою політику шантажу! Дивуюсь, чому ви не назвалися цього разу академіком?

— А, це ви про ту нашу “наукову бесіду” в Стамбулі?.. Так, я зробив тоді велику помилку. Між іншим, в ті часи звання професора надали мені ті хворі, яких я, кочегар, рятував не так знаннями, як турботами. Можу додати, що саме стамбульський карантин і допоміг мені обрати професію, коли я по-справжньому взявся за навчання… Але ми відхилилися від теми, пане Сатіапал!