Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович. Страница 32

Але всі бачили, всі розуміли, що коїться з Андрієм Лаптєвим… і мовчали. Коли людина в такому стані, її краще не чіпати. Настане час, і вона сама заговорить, почне ділитися радістю чи горем, попросить поради. А зараз хай в ній перекиплять почуття, випарується зайвина енергії, і майбутнє перетвориться з розпливчастого марева на чітке просторове зображення справжнього життя.

Слід сказати прямо: Майю в експедиції зустріли стримано. Коли б вона була звичайною індійською дівчиною з якогось селища, до неї поставилися б як до хорошого друга, як до учня, здатного ввібрати в себе найкраще, що може дати радянська людина. Однак вона з’явилась як дочка раджі, як представник чужого світу, тому до неї придивлялися пильно, оцінюючи за найсуворішими критеріями, і до часу відгороджувалися підкресленою ввічливістю.

А вона нічого того й не помічала. П’яна від щастя, вперше по-справжньому юна, вона летіла десь у високості на крилах, які міцніли з кожним її рухом. Де там було їй розрізняти нюанси в ставленні до неї кожного з росіян, коли один з них — найкращий! — любив її. їй хотілося відповісти на цю любов чимось дуже хорошим, показати себе гідною його, мужньою, витривалою. Дівчині здавалось, що ось-ось має трапитись щось надзвичайне, коли доведеться напружити всі сили і показати Андрієві, на що вона здатна.

Але нічого видатного не трапилось. Майї не довелося навіть зіткнутися з чумою. Страшна хвороба того року обминула Бенгалію, — вірніше, з допомогою новітніх засобів удалося запобігти епідеміям ще до їхнього виникнення. Експедиція, головним чином, провадила роботу дуже прозову, хоч і важливу.

Чума в Індії — страшне лихо. Вона не згасає ніколи, жевріючи, як вуглина під попелом, скрізь, де панують злидні та бруд, і може в першу-ліпшу мить спричинитися до страшної пожежі. Саме через це навіть англійці сяк-так боролися проти чуми та ще й запрошували лікарів усього світу допомогти їм в цьому. Росія відгукнулась на цей заклик першою. З 1897 року, коли до Індії було послано протичумну експедицію, в складі якої був славнозвісний український вчений Заболотний, ця допомога перетворилася майже на обов’язок.

Але в Індії лікарям доводиться стикатися не тільки з чумою. Коли б якомусь з учених заманулося зібрати збудників усіх хвороб, починаючи з древньої, як світ, прокази й кінчаючи найсучаснішими вірусами, він би знайшов їх тут дуже легко. Однак ця перспектива навряд чи припала б до смаку хоч будь-кому, не кажучи вже про членів радянської епідеміологічної експедиції, яким довелося стати універсальними фахівцями з усіх галузей медицини.

Минув той час, коли на радянських лікарів дивилися майже як на провісників лиха. Нема де правди діти, — Сатіапал таки допоміг експедиції, розвіявши навколо неї атмосферу недовір’я. Та навіть коли б не це, крига скресла б все одно. Досить було провести дві-три вдалі операції, вилікувати кількох тяжкохворих — і вже доводилося подеколи навіть обмежувати прийом, бо невистачало ні лікарів, ні ліків.

Поки що лікувалися тільки мужчини. Вперше подолавши острах, вони почали звертатися до радянських лікарів охоче. А жінки вперто відмовлялися від медичної допомоги і, навіть вмираючи, тяглися до невігласів-жерців.

На жаль, у складі експедиції не було жодної жінки. Професор Калинніков з дня на день чекав приїзду своєї дружини-терапевта та її подруги-хірурга, справедливо вважаючи, що жінкам легше знайти шлях до сердець затурканих, темних істот. Проте приїзд жінок відкладався через ряд обставин, тому Калинніков зрадів, коли з’явилась дочка Сатіапала. йому здавалося, що Майя допоможе перемогти недовіру жіночої частини населення.

Кілька перших спроб нічого не дали. Хворі індійки не припускали, що молода дівчина може зарадити лихові, врятувати їх від хвороб.

Та ось до табору прийшов старик-мусульманин, якого незадовго перед тим було вилікувано від тропічної малярії. Старий благав урятувати його дружину або хоч допомогти їй спокійно вмерти. Він поставив лише єдину умову: щоб його дружину лікували в нього вдома, потай, і щоб лікарем була жінка.

З розповіді старого можна було гадати, що у хворої гостре запалення апендициту, а може й щось гірше.

Калинніков на мить завагався. Од результату першої операції залежить дуже багато. Чи має ж він право доручити її незнайомій, по суті, дівчині?.. Професор викликав Лаптєва і поділився з ним своїми сумнівами.

Що міг відповісти Андрій?.. Він вірив Майї не тільки як любимій людині, а й як хірургові. Він бачив ЇЇ “а операціях і переконався, що, незважаючи на свою молодість, вона вже має неабиякий досвід. Але тут не було місця для суб’єктивності. Нещасливий випадок, одне з численних несподіваних ускладнень — і смерть пацієнтки впаде на всю експедицію. До того ж, оперувати доведеться в найважчих, майже неможливих умовах. Та все одно зважитися треба.

— Можна! — сказав Андрій і притиснув кулаком стіл, ніби придушуючи рештки сумніву.

— Гаразд, — відповів Калинніков. — Підете з нею. Може, ви станете їй в пригоді хоча б порадою.

І ось вони удвох з Майєю йдуть в абсолютній темряві слідом за стариком-мусульманином. Навіть не йдуть, а скрадаються, бо старий на кожний необережний крок відповідає благальним зойком. Він хоче обдурити не тільки Аллаха, а й своїх односельчан, сподіваючись і жінку врятувати, і осуду не стягти на себе.

Подорож важка і неприємна — старий навмисне накидає гаку, вибираючи найглухіші стежки.

В руках у Андрія скринька з хірургічними інструментами, на спині — важкий акумулятор і велика переносна лампа. Повні руки і в Майї: адже невідомо, які будуть потрібні ліки та прилади. Про всяк випадок доводиться нести з собою стільки, що вистачило б на обладнання невеликої амбулаторії.

Темна ніч. Виття шакалів. Таємничий шерех вітру в гущавині. Легеньке шарудіння кроків по сухій траві…

Є невимовна, неповторна краса отакої подорожі вночі поруч коханої людини. Може, й добре, що старик-мусульманин заважає промовити бодай слово. Отак іти мовчки, відчувати лікоть хорошого, сильного, який може захистити в разі потреби, — хіба це не найкраще в світі?!

Ні, Майя не хвилюється, — ні от стілечки! Хай апендицит, хай навіть що-небудь далеко складніше, — вона впорається з завданням і проведе операцію так, що їй ніхто нічого не закине. Вона чудово розуміє, як хвилюватиметься за неї Андрій, та й професор Калинніков, цей суворий зовні, але насправді милий і лагідний чоловік, не спатиме, аж доки дістане звістку, що все гаразд… Вона мусить виправдати його довір’я і виправдає!

І ось Майя лишилася одна в хатині мусульманина. Старий дозволив Лаптєву тільки встановити акумулятор та лампу, а потім попросив його геть. Дівчина неуважно озирала майже порожню кімнату, — одне з тих приміщень, які цілком виразно свідчать про скромні достатки хазяїнів, — і прислухалась до стогону та уривчастого шепотіння, що долинали з сусідньої кімнати.

— Баб, я хочу бачити хвору! — голосно промовила дівчина, втрачаючи терпець.

— Зараз, мем-сагіб, зараз! — почувся голос старика, а слідом за тим — глухий ляпас і приглушений зойк.

На порозі з’явився мусульманин. Він тягнув за руку молоду дівчину, навіть дівчинку. Обличчя в неї було перекривлене від болю, чорні очі сповнилися смертельною тоскнотою.

— Іди, іди! — старий ще раз смикнув дружину за руку і підштовхнув ззаду кулаком. — Мем-сагіб тобі допоможе!

— Роздягайся, кхокі, — співчутливо сказала Майя. Вона назвала цю молоду жінку пестливо, але та й справді скидалась на дитину, на маленьку дівчинку — “кхокі”. Ох, не виконувався закон, що дівчина не може вийти заміж раніше як у чотирнадцять років! Та їй і зараз, певне, ще немає й дванадцяти!

— Не бійся, кхокі, я тобі допоможу!

Старанний огляд хворої ствердив, що в неї апендицит.

— Треба робити операцію, — неголосно сказала Майя. — Баб, негайно розпаліть вогонь і закип’ятіть відро води.

Старий похнюпився й вийшов. Здавалось, збігла ціла вічність, доки він повернувся, несучи кип’яток.

Майя якнайстаранніше вимила руки, приготувала хвору і вигнала старого геть. Тепер вона лишилася наодинці з хворою, наодинці з хворобою, яку треба подолати за всяку ціну.