Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович. Страница 8

За шерехом дощу шпигун чув лише уривки фраз. Ішлося про цукор, бензин та інші господарські речі. Говорив тільки один, а його співбесідник обмежувався короткими “так” або “ні”. Але ось прозвучало знайоме прізвище: “Бертон”.

— Дурниця, — відповів басовий голос. — Вважай, що ти жодної листівки не бачив.

— А коли англійці дізнаються?

— Вони не дізнаються. За тиждень Бертон одужає цілком і забереться звідси під три чорти.

Кроки почулися зовсім поруч, і Хінчінбрук через щілину побачив Сатіапала й літнього худорлявого індійця. Якщо зважати на зміст розмови, то мав бути хтось із близьких помічників професора, — можливо, управитель маєтку.

— Собак випускати? — запитав індієць після невеликої паузи.

— Не треба, — відповів Сатіапал. — Може, панові Лаптєву заманеться оглянути маєток, коли вщухне злива. Покажеш йому все.

— І корпуси?

— Ні. Скажи, що то зерносховища. Позамикай двері й користуйся з тунелю.

— А рудий?

— Переведи до Бертона.

Рипнули двері на горішньому поверсі. Голоси замовкли.

Хінчінбрук перечекав ще хвилини зо дві, потім замкнув вихід з горища і подався назад вже знайомим шляхом. Він був цілком задоволений з результату першої розвідки: кілька підслуханих фраз дали йому більше, аніж могли б дати багатогодинне нишпорення по всьому маєтку.

Насамперед стало ясно, що Сатіапал не підозрює своїх “гостей” ні в чому лихому, бо на віру сприйняв листівку з оголошенням про розшук “злочинців” Хінчінбрука й Бертона. Потім дещо з’ясувалися стосунки Сатіапала з Лаптєвим. А найголовніше з почутого — згадування про “корпуси”… Навіщо знадобилося переводити Хінчінбрука? Чи не тому, що оті облямовані залізом двері в напівзруйнованому крилі палацу ведуть саме до тунелю?

Останнє припущення було цілком вірогідним. У шпигуна аж руки свербіли перевірити його негайно. Але вія хоч-не-хоч мав укластися спати, чекаючи на переселення, і таки одразу ж заснув, як людина з найчистішим сумлінням.

Його збудив помічник Сатіапала.

— Га?.. Що?.. — Хінчінбрук схопився, вдаючи з себе переполоханого. Він ніколи, навіть уві сні, не втрачав контролю над собою і тепер послідовно грав роль переслідуваного втікача.

— Ходімо, — коротко кинув індієць.

— Куди?

— Ваш начальник почуває себе краще. Будете його доглядати.

— От добре, от добре!.. Дякую!.. А то я так непокоївся, так непокоївся…

Одверто кажучи, Майкл Хінчінбрук ніколи не цікавився особистою долею підлеглих. Чарлі Бертон був для нього пішаком, якого, зважаючи на обставини, можна без жалю віддати на знищення, запхнути довіку в глухий кут або, навпаки, захищати й просувати вперед. Нині цей пішак допоміг пролізти до маєтку Сатіапала. Чарлі вижив при цьому, — що ж, гаразд! В сурми сурмити нема чого, але про чуже око слід виявити гарячу радість.

— Мій начальник дуже звик до мене… Адже він такий молодий, недосвідчений… Щойно з Англії… Де вже там йому знати Індію!

Хінчінбрук патякав, аби не мовчати. Йдучи за індійцем, він навіть не запам’ятовував шлях, бо вже давно вистежив, куди влаштовано Чарлі Бертона, і при бажанні міг би коли завгодно побачитись з ним. Але така потреб і у шпигуна ще не виникала, а окремий будиночок осторонь палацу його не цікавив.

Наближаючись до кімнати Бертона, Хінчінбрук замовк. Він зовсім не хотів збудити Чарлі, якщо той спить. Хто знає, як зустріне підлеглий свого шефа після довгої розлуки. У всякому разі, свідки при такому побаченні зайві.

Чарлі спав. Він лежав горілиць, розкинувши руки. Голова в нього була забинтована і зараз, у напівтемряві, нагадувала велику сніжнобілу капустину.

— Бож-же милий! — тихенько зойкнув Хінчінбрук, молитовно схиляючись перед ліжком. — Отакого наробити, га?! Скалічили людину, — яку людину!

Індієць торкнув його за плече:

— Ваша кімната — поруч. Не турбуйте хворого, йому потрібний повний спокій. Якщо йому чогось заманеться — викличте мене. Кнопка дзвоника — ось.

Індієць показав Хінчінбрукові призначене йому приміщення, коротко проінструктував, як доглядати хворого, і вийшов. Коли затихли його кроки, шпигун замкнув зовнішні двері й пішов до Бертона.

— Чарлі!.. Чарлі!..

Той поворухнувся, простогнав і розплющив око.

— Це я, хлопчику, не лякайся…

— Майкл?! Ти тут?.. — Бертон підвівся й перепитав погрозливо: — Тут?.. Чого ти сюди прийшов?

— Заспокойся, хлопчику. Тобі шкідливо хвилюватися. Пан Сатіапал доручив мені подбати про твоє здоров’я.

Бертон у відповідь зареготав, та так, що Хінчінбрук аж пересмикнув плечима:

— Цить, дурню! Тебе можуть почути. Це зовсім небажано.

— Хай чують!.. Ха-ха-ха!.. Лікар Хінчінбрук — чи бачили?! Лікар!.. Поверни мені око, старий мерзотнику, чуєш?!

Бинти глушили істеричний крик Бертона, та й будиночок стояв далеко від палацу, тому Хінчінбрук спокійнісінько вмостився на стільці і схрестив руки на грудях:

— Отже — слухаю. Цікавий номер сьогоднішньої програми. Можна голосніше — крик для малят корисний. Розвиваються легені. Ну?

Чарлі замовк. Проти насмішки не вистоять ні лайка, ні прокльони. На них можна відповісти або ударом ножа, або презирливою мовчанкою. Хінчінбрук лишається паном становища; він може зробити що завгодно, і у хворого невистачить сили опиратися.

— Ну?

— Я вб’ю тебе, Майкл! — гаряче видихнув Бертон і одвернувся до стіни.

— Не слід погрожувати, дитинко!.. До того ж, маючи одне-однісіньке око… Знаєш — дуже легко осліпнути зовсім… А кому потрібний сліпий шпигун?

Хінчінбрук присунувся ближче і взяв Бертона за руку:

— Повернись сюди!.. Запам’ятай: твої нарікання — даремні. Я не винен, що ти втратив око. Навпаки, ти повинен дякувати мені, що ти не втратив життя… Згадай, як все було: ми лягли спочивати надвечір. До маєтку Сатіапала лишалося щось із двадцять кілометрів. Ми почували себе в повній безпеці. О дванадцятій ночі ти збудив мене…

— Облиш! — з одчаєм простогнав Бертон. Він ледве стримував себе, слухаючи безсоромне базікання, брехню, якій не можна навіть знайти жодного пробачення.

— Так, так! — спокійно провадив далі Хінчінбрук. — Коли б збудив тебе я — було б не дивно. Але трапилось навпаки. Пам’ятаєш — ти поліз до моєї сумки?.. Ти сподівався знайти щось їстівне, мій любий, а схопив такого стусана в живіт, що аж кавкнув, мов кошеня… Ну, то тепер пам’ятаєш? Чи, може, тобі зовсім памороки забило?

Чарлі міг би заприсягнутися, що з ним не трапилось нічого схожого. Він добре пам’ятав, як, знесилений, упав у затінку край галявини, одразу заснув і прокинувся аж отут, — від нестерпного болю. Немає сумніву, що увесь оцей час він лишався непритомним, неспроможним на жоден осмислений рух… Але Хінчінбрук розповідає так переконливо, наводить такі яскраві деталі, що мимохіть починаєш вірити в правдивість його розповіді.

…Вони вийшли на шосе. Години зо дві рухалися без жодних пригод. Сіли спочити біля річки. Задрімали, схилившись одне до одного. Раптом з-за повороту вискочила автомашина. Пролунала кулеметна черга. Хінчінбрук і Бертон кинулися навтіки. Осліплений промінням фар, Чарлі наткнувся на сучок і вибив собі око. Хінчінбрук, який постраждав далеко менше, дотягнув свого друга до маєтку Сатіапала. Оце й усе.

Чарлі слухав розповідь, і йому уявлялося оте вкрите м’якою порохнявою шосе, перед очима поставав напівзруйнований міст, в вухах лунали постріли і навіть аж чувся сухий тріск, з яким гілка дерева вп’ялася йому з живе тіло…

Отакою буває сила людського слова: навіяне, нав’язане чужою волею часом стає реальнішим за дійсність. Чарлі Бертон поступово переконувався, що втратив око не з лихого наміру Майкла Хінчінбрука, а через власну необережність. Ще б трохи — і він повірив би в це зовсім. Та велеречивий Хінчінбрук передав куті меду:

— Не сумуй, хлопчику! Я дізнався, що раджа Сатіапал вміє вставляти нові очі. Треба тільки…

Бертон нашорошив вуха:

— Коли ти дізнався про це?

— Ат, чи не все одно! — жартівливо махнув рукою Хінчінбрук. — У таких, як ми, не питають “коли” та “де”.