Атлантида - Бенуа Пьер. Страница 20

Я глянув на Моранжа. Він був безмежно здивований. Берберський префікс «ті» його буквально приголомшив.

— Чи мали ви нагоду перевірити цю хитромудру гіпотезу, мосьє? — запитав він оговтавшись.

— Вам варто лише подивитись на ці кілька книжок, — зневажливо промовив Ле Меж.

Він відкрив одну за одною п’ять, десять, двадцять стінних шаф. Перед нашими очима постала предивна бібліотека.

— Усе, усе, тут є усе, — пробурмотів Моранж з жахом і захопленням.

— Принаймні все те, що варте уваги, — сказав Ле Меж. — Усі великі твори, загибель яких оплакує сучасний вчений світ.

— І як вони опинилися тут?

— Любий пане, як ви засмучуєте мене. Я покладався на вашу обізнаність. Отже, ви забули те місце, де Пліній Старший пише про Карфагенську бібліотеку й нагромаджені там скарби. Коли 146 року місто впало під ударами цього пройдисвіта Сціпіона, те збіговисько неймовірних невігласів під назвою римський Сенат виявило до цих багатств свою глибоку зневагу. Сталося так, що цю чудову спадщину зібрав Мастанабал і передав її своїм синам та онукам: Хімпсалу, Юбі І, Юбі II, чоловікові прекрасної Клеопатри Селени, дочці великої Клеопатри і Марка Антонія. У Клеопатри Селени народилася донька, яка вийшла заміж за короля атлантів. Отже, Антінея, дочка Нептуна, має серед своїх пращурів безсмертну царицю Єгипту. Таким чином, завдяки її правам на спадщину, рештки Карфагенської бібліотеки, збагачені творами бібліотеки Александрійської, — перед вами.

Наука втікає від людини. І коли остання споруджувала ті потворні псевдонаукові Вавілонські башти — Берлін, Лондон, Париж, наука віддалилася у цей пустельний край Хоггар. Вони можуть вигадувати там свої гіпотези, що грунтуються на думці про загибель таємничих античних творів, але ці твори не загинули. Вони тут. Тут книжки іудейські, халдейські, ассірійські. Тут чудові єгипетські легенди, які надихали Солона, Геродота й Платона. Тут грецькі міфи, твори африканських магів, індуських мрійників, одне слово, всі скарби, відсутність яких перетворює сучасні дисертації на нікчемну писанину. Повірте мені, він добре помстився, цей скромний, непомітний університетський викладач, якого мали за божевільного, зневажали. Я жив, живу, житиму, регочучи з їхньої фальшивої, неповноцінної ерудиції. І коли помру, помилка, викликана осторогою Нептуна, підказаною ревнощами, який відгородив свою кохану Кліто від усього світу, ця помилка, повторюю, пануватиме як повновладна володарка над їхніми жалюгідними писаннями.

— Мосьє, -сказав Моранж розважливо, — ви твердите про вплив Єгипту на місцеву цивілізацію. З причин, які, можливо, колись принагідно поясню, хотів би отримати докази такого зв’язку.

— Хай вас це не турбує, — відповів Ле Меж. Тоді настала моя черга.

— Лише два слова, мосьє, — сказав я різко. — Не буду приховувати від вас того, що ці історичні дискусії здаються мені абсолютно несвоєчасними. Не моя вина, що у вас були неприємності в університеті і ви сьогодні не в Колеж де Франс чи ще десь. У даний момент мене цікавить лише одна річ: знати, що ми тут робимо, що роблю тут я. Значно більше, ніж грецька чи берберська етимологія її імені, мене турбує, чого від мене хоче ця дама, Антінея. Мій товариш бажає довідатися про її зв’язки з Стародавнім Єгиптом, це чудово. Щодо мене, я дуже хочу знати про її стосунки з алжірським урядом і арабськими установами.

Ле Меж проникливо засміявся.

— Я дам відповідь, яка задовольнить вас обох, — сказав він.

І додав:

— Ідіть за мною. Настав час, аби ви знали все.

РОЗДІЛ X

ЗАЛА З ЧЕРВОНОГО МАРМУРУ

Ми йшли за Ле Межем, знову проминаючи нескінченні коридори й сходи.

— У цьому лабіринті втрачаєш усяку орієнтацію, — прошепотів я Моранжеві.

— Передусім втрачаєш здоровий глузд, — тихо відповів мій супутник. — Цей старий безумець, звичайно, великий учений. Але тільки Бог знає, до чого він веде. Втім, він пообіцяв, що ми дізнаємося про все.

Ле Меж зупинився перед важкими темними дверима, суцільно інкрустованими дивними знаками. Упоравшись із замком, він відчинив їх.

— Панове, заходьте, будь ласка, — сказав він.

Холодне повітря вдарило нам в обличчя. В залі, до якої ми увійшли, була температура, наче в печері.

Темрява не давала змоги визначити її розміри. Освітлення було навмисне обмежене, його випромінювали дванадцять величезних мідних ламп у вигляді колон, що стояли на підлозі, виблискуючи червоним полум’ям. Коли ми увійшли, протяг з коридора заколихав це полум’я, і хвилину довкола нас кружляли наші збільшені й химерно деформовані тіла. Потім вітер ущух і полум’я, вирівнявшись, знову пронизало пітьму нерухомими червоними язиками.

Ці дванадцять велетенських світильників (кожен приблизно три метри заввишки) утворювали щось подібне до корони, діаметром принаймні п’ятдесят футів. Посередині цієї корони я побачив темний пагорок, помережаний мерехтливими червоними відблисками. Наблизившись, розгледів іскристе джерело. Його холодна вода підтримувала згадувану температуру.

У тій самій центральній скелі, звідки струменіло й дзюрчало темне джерело, були витесані великі сидіння, заставлені шовковими подушками. Дванадцять кадильниць посеред корони з червоних світильників утворювали другий вінець вдвічі меншого діаметра. У темряві не було видно диму, що здіймався до склепіння, але породжена’ ним млість, свіжість і шум води пробуджували у душі єдине бажання — залишитися тут назавжди.

Ле Меж посадив нас у центрі зали, в ці циклопічні крісла. Сам умостився між нами.

— Через кілька хвилин ваші очі звикнуть до темряви, — сказав він.

Я зауважив, що він говорив тихо, наче в храмі.

Справді, наші очі поволі призвичаїлися до того червоного світла. Лише внутрішня частина величезної зали була освітлена.

Усе склепіння потопало в темряві, й висоту його важко було уявити. Я невиразно побачив над нашими головами велику золоту люстру, що, як і все довкола, мінилася темно-червоними полисками. Але ніщо не давало змоги визначити довжину ланцюга, що звисав з темної стелі.

Мармурова підлога мала таку фактуру і була так відполірована, що високі лампи віддзеркалювалися в ній.

Ця зала, повторюю, була круглою, являла собою правильне коло, у центрі якого містився фонтан. Ми сиділи, повернувшися до нього спинами.

Отже, перед нами були заокруглені внутрішні стіни. Невдовзі ми прикипіли до них очима. Особливими робила їх ціла низка темних ніш, котрі зливалися в чорну смугу, що обривалася перед нами дверима, крізь які ми увійшли, а позаду нас сягала інших дверей, чорної діри, як мені здалося в темряві, коли я обернувся. Я налічив між першими і другими дверима шістдесят ніш, отже, загалом сто двадцять. Кожна з них мала три метри заввишки і метр завширшки. В кожній стояло щось подібне до футляра, звуженого донизу і закритого лише в спідній частині. Мені здалося, що в кожному з цих футлярів, крім двох, навпроти мене, я розпізнаю блискучу постать, безперечно постать людини, наче статуї з дуже ясної бронзи. У вигині кола, що був переді мною, я налічив тридцять таких дивних статуй.

Що то були за статуї? Я хотів подивитися й підвівся.

Рука Ле Межа лягла мені на плече.

— Зараз, — пробурмотів він тихо. — Зараз.

Професор утупив погляд у двері, крізь які ми увійшлидо зали і за котрими почулися кроки, що наближалися. Двері тихо відчинилися, пропустивши трьох білих туарегів. Двоє з них несли на плечах якийсь довгий пакунок, третій, здавалося, був їхнім начальником. За його наказом вони поклали пакунок на підлогу й вийняли з однієї з ніш згадуваний мною довгастий футляр, такий. само, які були в інших нішах.

— Можете наблизитися, панове, — сказав Ле Меж.

Жестом він звелів трьом туарегам відступити на кілька кроків.

— Ви щойно просили мене, — заговорив Ле Меж, звертаючись до Моранжа, — дати вам доказ єгипетських впливів на цю країну. Але спочатку що ви думаєте про цю скриню?

Промовивши це, він вказав на футляр, витягнутий слугами з ніші і покладений на підлогу.