Атлантида - Бенуа Пьер. Страница 25

Однак моє становище зовсім інше. Якщо б я підкорився найбезглуздішим примхам цієї дами, ніщо не завадило б мені бути незабаром вміщеним до каталога у залі з червоного мармуру за номером 54 або 55, якщо вона спочатку віддасть перевагу вам. За цих обставин…

— Тобто?

— За цих обставин було б глупством погодитись.

— Що ж ви думаєте робити?

— Що думаю робити?

Моранж сперся потилицею на спинку крісла і, усміхнувшись, пустив угору клуб диму.

— Нічого, — сказав він. — От і все. Розумієте, у цих ділах чоловік має над жінкою безумовну перевагу. Завдяки своїй будові він може вчинити опір. Жінці це не судилося.

І докинув, поглядаючи з іронією:

— Присилуваний лише той, хто цього бажає.

Я понурив голову.

— Під час розмови з Антінеєю, — провадив він далі, — я зужив всі скарби красномовства, але марно. «Дозвольте, — сказав я, вичерпавши всі аргументи, — чому ж не мосьє Ле Меж?» Вона засміялася. «А чому не пастор Спардек? — запитала вона. — Мосьє Ле Меж і Спардек — учені, яких я поважаю. Але

Прокляття вічне мрійникові тому,

Хто з глупоти своєї хтів би розв’язать

Питань питання в світі цьому -

Любов і цноту разом поєднать [38].

Опріч того, — додала вона з чарівною усмішкою, — ти, мабуть, ні до першого, ні до другого добре не придивився». А тоді зробила кілька компліментів мені особисто, на що я не спромігся відповісти, настільки ці чотири рядки з Бодлера спантеличили мене.

Вона зробила ласку пояснити мені: «Пан Ле Меж потрібний мені як учений. Він володіє іспанською та італійською мовами, упорядковує мої папери й намагається систематизувати мою божественну генеалогію. Преподобний Спардек знає англійську й німецьку. Граф Біловський досконало володіє слов’янськими мовами; крім того, я люблю його, як батька. Він знає мене змалку, з тих часів, коли я ще й гадки не мала про відомі тобі дурниці. Ці двоє допомагають мені підтримувати стосунки з моїми гостями різних національностей, хоч я й сама починаю опановувати потрібні мені мови. Але ж годі балачок. Це я вперше пояснюю свою поведінку. Твій друг не такий цікавий». Потім вона спровадила мене. Справді, чудернацька жінка. Наче розважлива, але більше знається в пристрастях, ніж панує над ними.

— Панове, — сказав, раптом з’явившись, Ле Меж, — чого ви спізнюєтесь? Вас чекають за обіднім столом.

Маленький професор був сьогодні в особливо доброму настрої. Він почепив нову фіалкову орденську стрічку,

— Ну що? — запитав нас весело. — Ви бачили її?

Ні Моранж, ні я не відповіли.

Коли ми увійшли, преподобний Спардек і гетьман Житомирський вже обідали. Призахідне сонце кидало на кремові килими малинові відблиски.

— Сідайте, панове, — голосно промовив Ле Меж. — Лейтенанте де Сент-Аві, вчора ввечері ви не були серед нас. Сьогодні вперше скуштуєте страви нашого бамбарського кухаря Куку. І скажете, чи вони вам до смаку.

Слуга-негр поставив передІ мною чудову триглу [39], яка плавала у соусі з перцем, червоному, наче томатний.

Я вже казав, що вмирав з голоду. Страва виявилася дуже смачною. Соус викликав спрагу.

— Хоггар білий, 1879 року, — підказав мені гетьман Житомирський, наповнюючи мій келих делікатесним топазовим лікером. — Це я дбаю про нього. Він не впливає на голову, лише на ноги.

Одним духом я перехилив келих. Товариство почало здаватися мені чарівним.

— Гей, капітане Моранж! — загорлав Ле Меж, звертаючись до мого супутника, який спокійно їв свою рибу. — Що ви скажете про цю колючоперу рибу? Її сьогодні виловили в озері оазису. Чи не починаєте ви погоджуватися з гіпотезою про Сахарське море?

— Ця риба — аргумент, — сказав мій супутник.

І раптом замовк. Відчинилися двері, й увійшов білий таргієць. Запала тиша.

Чоловік з затуленим обличчям повільно підійшов да Моранжа й торкнувся його правиці.

— Гаразд, — сказав Моранж.

Він підвівся й рушив за посланцем.

Глечик з Хоггаром 1879 стояв між мною і графом Біловським. Я налив собі келих, котрий містив майже півлітра, і нервово перехилив його.

Гетьман глянув на мене з симпатією.

— Хе, хе, — вимовив Ле Меж, підштовхнувши мене ліктем, — Антінея поважає ієрархічний порядок.

Преподобний Спардек соромливо всміхнувся.

— Хе, хе, — повторив Ле Меж.

Мій келих був порожній. І враз мене охопило бажання жбурнути його в голову доцентові історії. Але стримався! Я наповнив його знову й випив до дна.

— Мосьє Моранж не скуштує цієї чудової баранячої смаженини, — сказав професор, стаючи все грайливішим і накладаючи собі чималий шмат м’яса.

— Йому нічого шкодувати, — роздратовано мовив гетьман. — Це не смаженина, а баранячі роги. Слово честі, Куку починає знущатися з нас.

— Звинувачуйте преподобного, — різко кинув Ле Меж. — Я досить часто нагадував йому, щоб кого іншого навертав у свою віру.

— Пане професоре! — спинив його з гідністю Спардек.

— Можу повторити сказане, — закричав Ле Меж. І мені здалося, що він напідпитку.

— Будете свідком, мосьє, — провадив він, обернувшись до мене. — Мосьє новоприбулий. Мосьє безсторонній. Тому й звертаюся до нього. Чи має хтось право псувати бамбарського кухаря, щодня задурюючи йому голо* ву теологічними дискусіями, до яких він аж ніяк не схильний?

— На жаль, — сумно відповів пастор, — ви помиляєтеся. Навпаки, в нього природний потяг.

— Куку — ледар, який ладен бути гугенотом, аби тільки нічого не робити, і нехай горять наші ескалопи, — подав голос гетьман. — Хай живе папа римський, — проревів він, по вінця наповнюючи келихи.

— Запевняю вас, що цей бамбарець непокоїть мене, — вів далі з підкресленою гідністю Спардек.

— Знаєте, де він зараз? Заперечує реальність існування. Він за два кроки від помилок Цвінгля і Еколампада. Куку заперечує реальність існування.

— Мосьє, — збуджено сказав Ле Меж, — людей, зайнятих приготуванням їжі, не треба чіпати. Так вчив Ісус, який, гадаю, був таким само добрим теологом, як і ви, і котрому ніколи не спадало на думку відволікати Марфу від її плити, щоб верзти дурниці.

— Чудово! — погодився гетьман. Він тримав між колінами глек, намагаючись відкоркувати його. — Підсмажений баранячий бік, підсмажений бік, — сказав засапано, впоравшися з цим. — Наповнимо келихи!

— Куку заперечує реальність існування, — вів далі пастор, зажурено випивши свою чарку.

— Е! — прошепотів мені на вухо гетьман Житомирський. — Нехай говорить. Хіба не бачите, що всі вони геть сп’яніли.

У нього самого заплітався язик, і він насилу спромігся наповнити мій келих майже по вінця.

Мене охопило бажання відштовхнути чарку. Та раптом майнула думка: «Цієї миті Моранж… Що б він не казав… Вона така гарна!»

Схопивши келих, я знову спорожнив його.

Ле Меж і пастор заблукали в дивовижній релігійній дискусії, приголомшуючи один одного цитатами з Book of commun Prayer [40], Декларації прав людини, Bulla Unigenitus [41]. Поволі гетьман почав брати над ними гору, як світська людина, котра, навіть п’яна як дим, має переваги, забезпечені не стільки освітою, скільки вихованням.

Граф Біловський випив уп’ятеро більше за професора і пастора. Але він удесятеро менше п’янів від вина.

— Залишмо тут оцих п’яничок, — сказав він гидливо. — Ходімо, любий друже. Партнери чекають нас у залі для гри.

— Дами й панове, — мовив гетьман, входячи до зали, — дозвольте мені представити вам нового партнера, мого друга, лейтенанта де Сент-Аві.

— Не зважайте на них, — прошепотів він мені на вухо. — Це слуги оселі… Але, розумієш, я створюю собі ілюзію.

Він справді дуже сп’янів.

Зала для гри була вузькою і довгою. Головне умеблювання — широкий стіл врівень з підлогою, оточений подушками, на яких лежало з десять тубільців. На стіні висіли дві гравюри, що свідчили про очевидний еклектизм: святий Йоанн-Батіст Вінчі й «Могила» Альфонса де Невілля.

вернуться

38

Переклад О. І. Жупанського.

вернуться

39

Риба.

вернуться

40

Молитовник (англ.).

вернуться

41

Булла Унігенітусбулла римського папи Климента X, видана 1713 року, яка засуджувала книгу священика-янсеніста Кенеля.