Атлантида - Бенуа Пьер. Страница 29

Я бачив, Клементіна вже все вирішила, але хотіла виявити до мене чуйність.

— А ти, ти? — простогнала вона. — Покинути тебе так, нізащо!

— Дитино моя, будь розважливою, — сказав я лагідно. — Ти, мабуть, не знаєш, що я збанкрутував. Так, так, цілковито. Я навіть не знаю, чим заплачу завтра за твоє живильне молочко.

— Ах! — зітхнула вона. Потім додала:

— А… дитина?

— Яка дитина?

— Наша… наша з тобою.

— Ага! Але ти віднесеш її до прибутків і витрат. Я навіть певен> шейх Ахмед вважатиме, що вона на нього схожа.

— Ти завжди жартуєш, — сказала вона, сміючись крізь сльози.

Наступного дня о тій самій порі експрес з Марселя повіз п’ятеро туарегів і Клементіну. Молода жінка сяяла, спираючись на руку шейха Ахмеда, який не тямив себе від щастя.

— У нашій столиці багато магазинів? — спитала вона млосно у свого нареченого.

А він, голосно засміявшись під своїм покривалом, відповів:

— Безеф, безеф [47]. Боно руміс, боно.

Коли настала мить від’їзду, Клементіну затопила хвиля почуттів.

— Казимире, послухай, ти завжди був добрий до мене. Я стану царицею. Якщо в тебе виникнуть прикрощі, обіцяй мені, присягнися…

Шейх зрозумів. Він зняв зі свого пальця перстень і надів мені.

— Сіді Казимир, товариш, — енергійно промовив він. — Ти прийти нас побачити. Взяти перстень Ахмеда й показати його. Всі у Хоггарі товариш. Боно, Хоггар, боно.

Коли я вийшов з Ліонського вокзалу, то почував себе так, ніби утнув дотепний жарт.

Гетьман Житомирський остаточно сп’янів. Я ледве зрозумів кінець його історії, бо він раз у раз приплітав до неї куплети, запозичені з репертуару Жака Оффенбаха,

Хлопець лісом прямував,

Свіжий і вродливий,

В руці яблуко тримав,

Видно на картині.

Хто зазнав краху внаслідок Седана [48]? Казимир, маленький Казимир. До 5 вересня треба сплатити п’ять тисяч луїдорів, а я не мав жодного су, жодного су. Беру капелюха, мобілізую всю свою мужність і вирушаю до Тюїльрі. Імператора вже не застав, хай йому біс! Але імператриця зустріла мене так люб’язно! Вона лишилася сама (о! Всі мерщій драпають за обставин, що склалися), сама з сенатором, паном Меріме, єдиним з письменників, котрий, я знав це, був до того ж світською людиною. «Мадам, — сказав він їй, — немає жодної надії. Мосьє Тьєр, якого я зустрів на Королівському мосту, нічого ш бажає слухати».

— Мадам, — промовив я у свою чергу. — Тепер Ваша величність знатиме, хто її щирі друзі. — І поцілував їй руку.

Овва, богині

Мають кумедні способи

Зваблювати, зваблювати, зваблювати

Хло-о-о-пців.

Повертаюся додому, на вулицю Ліль. Перетинаю канал, який тягнеться від законодавчого корпусу до ратуші. Я вже прийняв рішення.

— Мадам, — кажу своїй дружині, — мої пістолети.

— Що сталося? — запитала вона з жахом.

— Усе пропало. Лишається врятувати честь. Я загину на барикадах.

— Ах! Казимире, — схлипує вона, падаючи мені в обійми, — я погано знала вас. Ви пробачите мені?

— Пробачаю, Ауреліє, — сказав я розчулено й з гідністю, — бо й сам багато в чому завинив.

Я припинив цю сумну сцену. Була шоста година. На вулиці Бак зупинив фіакр.

— Двадцять франків чайових, — пообіцяв я візникові, — якщо привезеш мене на Ліонський вокзал до марсельського поїзда, що вирушає о шостій тридцять сім.

Гетьман Житомирський більше не міг вимовити й слова. Впавши на подушки, він заснув як убитий.

Заточуючись, я підійшов до великого вікна.

За яскраво-синіми горами сходило блідо-жовте сонце.

РОЗДІЛ XIV

ГОДИНИ ЧЕКАННЯ

Саме ночами Сент-Аві любив докладно розповідати мені свою дивовижну історію. Він викладав її короткими фрагментами у хронологічній послідовності, не визначаючи наперед епізодів драми, трагічний фінал якої був мені відомий. Звичайно, робив це не для того, щоб приберегти ефект, — я відчував, він був такий далекий від подібних розрахунків! Єдина причина полягала в надмірному збудженні, яке викликали ці спогади.

Того вечора з валкою прибула пошта з Франції. Листи, що їх передав нам Шатлен, лежали на маленькому столику не розпечатані. Тьмяне світло лампи посеред безмежної чорної пустелі давало змогу прочитати адреси на конвертах. О, як переможно всміхнувся де Сент-Аві, коли я, відкинувши листи, сказав схвильовано:

— Продовжуй.

Його не треба було ще раз просити.

— Тобі важко уявити те несамовите нервове збудження, що мордувало мене, відколи гетьман Житомирський розповів мені свою недолугу історію і доки я знову зустрівся з Антінеєю. Найдивніше те, що причиною цього збудження було не усвідомлення того, що я приречений на смерть, а, навпаки, бажання прискорити подію, що означала б мою загибель, — запрошення Антінеї. Але вона не поспішала. І саме тому моє нервове напруження дедалі зростало.

Чи випадали мені в ті часи хоча б короткі хвилини, коли перемагав здоровий глузд? Мабуть, ні. Не пригадую, щоб я бодай раз сказав собі: «Невже тобі не соромно? Жертва сліпих обставин, ти не тільки нічого не робиш, аби визволитися, а й благословляєш своє рабство й прагнеш власної загибелі». Бажання залишитися там і чекати продовження цієї пригоди так заволоділо мною, що я навіть не підшукував виправдання своїй пасивності, яким могла б бути неприйнятність втечі без Моранжа. Якщо його відсутність бентежила мене, то не тому, що я не знав, чи він живий і здоровий.

Втім, я знаю, що він живий і здоровий. Білі туареги, звичайно, тримали язик за зубами. Жінки були теж не балакучі. Проте від Сідії та Агіди я довідався, що мій супутник дуже любить гранати й не зносить бананів. Та як тільки мова заходила про інше, вони, злякані, втікали довгими коридорами. Таніт-Зерга поводилася інакше. Здавалося, в моїй присутності дівчині було гидко згадувати подробиці, що стосувалися Антінеї. Однак я знав про її собачу відданість своїй господині. Коли я вимовляв імена Антінеї і Моранжа, вона вперто мовчала.

Білих туарегів, цих похмурих привидів, я не волів розпитувати. Втім, вони всі троє були мало схильні до таких розмов. Гетьман Житомирський дедалі більше впивався алкоголем. Скидалося на те, що його розум вичерпався того вечора, коли він розповів мені про свої юні літа. Вряди-годи я подибував його в коридорах, що ставали для нього чимраз вужчими. Хрипким голосом він мугикав куплети з модної колись опери «Королева Ортанс»:

Стань негайно чоловіком

Ізабеллі, моїй дочці,

Бо вона найкраща в світі,

Найхоробріший із хлопців.

Пасторові Спардеку, цьому скнарі, я б охоче відважив ляпаса. Що ж до бридкого дідка, увінчаного лаврами, незворушного редактора етикеток у залі з червоного мармуру, то при зустрічі з ним я ледве стримувався, щоб не кинути йому в обличчя: «Послухайте, пане професоре, який цікавий випадок апокопи: «А????????? — скасування альфи, тау і лямбди! Можу запропонувати вам ще один кумедний випадок: ???????????. Клементіна — апокопа каппи, лямбди, епсилона і мю. Якби Моранж був серед нас, він сказав би щодо цього багато вчених слів. Але, на жаль! Моранж не ощасливлює нас своєю присутністю. Його більше не видно».

Моєму прагненню щось з’ясувати менший опір чинила Розїта, стара манікюрниця. Ніколи в житті я так часто не полірував нігті, як у ті дні, сповнені непевності. Через шість років, у цей. само час вона мала померти. Не зневажу її пам’ять, якщо зауважу, що вона любила хильнути. Бідолаха не мала сил противитись, коли я пропонував їй келих і з чемності випивав свій до дна.

На відміну від інших рабів, завезених купцями з Півдня до Туреччини, вона народилася в Константинополі й опинилася в Африці через свого господаря, котрий став каїмакамом [49] Радамеса… Але я не маю наміру переказувати історію старої манікюрниці, хоч та історія сповнена пригод і мінливостей долі.