Атлантида - Бенуа Пьер. Страница 40

— Ах! — тяжко зітхнув я. — Якби не моє плече, я поніс би бурдюк.

— Воно таке, як є, — сказала Таніт-Зерга.

— Ти візьмеш карабін і дві бляшанки з консервами. Я понесу решту бляшанок і ту, що з водою. Якщо хочемо подолати тридцять кілометрів, треба вирушити за годину. Адже ти знаєш, коли підійметься сонце, скелі так нагріваються, що йти буде неможливо.

Не важко уявити, в якій понурій тиші минула ця голина, па початку якої ми так вірили, що все закінчиться добре. Якби не дівчина, я, мабуть, сів би на камінь і там залишився. Одна Гале розкошувала.

— Не давай їй багато їсти, — сказала Таніт-Зерга, — бо вона не зможе йти з нами. До того ж завтра їй доведеться попрацювати. Якщо зловить ще одного варана, це буде для нас.

Ти подорожував пустелею і знаєш, що найгірші перші години ночі. Коли сходить місяць — величезний, жовтий, — здіймається їдкий пил і здається, що осідає задушливою парою. Машинально ворушиш щелепами, щоб проковтнути цей пил, який потрапляє до горла й пече. Поволі звикаєш, розслаблюєшся і починаєш куняти. Бредеш бездумно, забувши про все. Приходиш до тями, коли спіткнешся. А спотикаєшся часто. Та, зрештою, це не є нестерпним. «Ніч скінчиться, — заспокоюєш себе, — а разом з нею і перехід. Взагалі ж я тепер не такий втомлений, як спочатку». Минає ніч, проте настає найстрашніша пора. Гинеш від спраги й тремтиш від холоду. Знову навалюється втома. Зрадливий вітерець, передвісник зорі, не приносить полегшення, а навпаки. На кожному хибному кроці повторюєш собі: «Наступний буде останнім».

Отак почуваються і кажуть собі люди, які, одначе, знають, що за кілька годин на них чекає приємний спочинок з питвом і їжею.

Я жорстоко страждав. Кожен поштовх озивався в моєму зболеному плечі. Настала мить, коли був ладен зупинитися і сісти. Глянув тоді на Таніт-Зергу. Вона йшла з заплющеними очима. На її обличчі змішалися невимовне страждання і завзяття. Я також заплющив очі й ішов далі.

Таким був перший етап. На світанку ми зупинилися в невеличкій ущелині у скелі. Але невдовзі спека спонукала нас підвестися й шукати глибшу схованку. Таніт-Зерга не їла. Замість того одним духом випила половину своєї пайки води. Весь день вона сиділа, поринувши в дрімоту. Гале бігала навколо скелі з жалібним криком.

Не розповідатиму про другий етап. Він перевершив усе жахливе, що тільки можна собі уявити. Я вистраждав усе, що здатна вистраждати людина в пустелі. Але завважив: на превеликий жаль, снага моєї маленької супутниці почала поступатись моїй чоловічій силі. Бідна дитина йшла мовчки, жуючи кінець свого гаїку, який вкривав обличчя. Гале бігла за нею.

Криницю, до якої ми прямували, Сегеїр-бен-Шейх позначив словом «Тіссарірін», яке є двоїною слова «Тессарірт», що означає «два окремих дерева».

Зайнялася зоря, коли я нарешті побачив два дерева, це були камедні дерева. До них залишалося не більше одного льє, і я закричав від радості:

— Таніт-Зерга, бадьоріше, ось криниця!

Вона відкинула покривало, і я побачив нещасне злякане обличчя.

— Тим краще, — видихнула вона. — Тим краще, бо інакше…

Їй не вистачило сили договорити.

Останній кілометр ми подолали майже бігцем. Було вже видно отвір, жерло криниці.

Нарешті ми дісталися до неї.

Вона була порожня.

Дивне відчуття, коли помираєш від спраги. Спочатку жахливі страждання. Потім вони вгамовуються. Ви втрачаєте чутливість. Перед очима постають химерні, незначні подробиці вашого життя, вони рояться, наче комашня, довкола вас. Я взявся згадувати свій твір з історії для вступу до Сен-Сіра, про битву під Маренго. Вперто повторював собі: «Я казав, що батарея, демаскована Мармоном, в мить пострілу, здійсненого Келлерманом, мала вісімнадцять гармат. А тепер пригадую, що їх було лише дванадцять. Я певен цього, дванадцять».

Я ще раз повторив:

«Дванадцять».

І провалився в коматозний стан.

Отямився, відчувши на чолі дотик гарячого металу. Розплющив очі. Наді мною схилилася Таніт-Зерга. Це її рука так пекла мене.

— Уставай! — сказала вона. — Ходімо!

— Як, Таніт-Зерго! Пустеля палає, сонце в зеніті. Зараз полудень.

— Ходімо! — повторила вона. Я зрозумів, що дівчина марить.

Вона стояла переді мною, її гаїк упав на землю. Маленька Гале спала на ньому, згорнувшись клубочком.

Простоволоса, незважаючи на спекотне сонце, вона повторювала:

— Ходімо!

Я оговтався.

— Накрий голову, Таніт-Зерго. Накрий голову!

— Ходімо, — повторювала вона, — ходімо. Гао тут близько, відчуваю це, дуже близько. Хочу знову побачити Гао!

Я змусив її сісти поряд зі мною, в тіні скелі. Відчув, що сили залишили її. Страшенний жаль охопив мене, й повернувся розум.

— Гао там, зовсім близько, так? — сказала вона, її сяючі очі благально дивилися на мене.

— Так, маленька, люба дівчино. Гао там. Але, Бога ради, ляж. Страшенно пече сонце.

— Ах! Гао, Гао! Я знала, — повторювала вона. — Знала, що знову побачу його.

Сидячи, вона випросталася, стиснувши своїми гарячими, наче вогонь, рученятами мої руки.

— Слухай, я хочу тобі сказати, пояснити, чому я знала, що знову побачу Гао.

— Таніт-Зерго, моя маленька, заспокойся, заспокойся!

— Ні, хочу тобі сказати. Це сталося давно, на березі повноводої ріки, там, у Гао, де правив мій батько… Так от, одного дня, це було на свято, з далеких країв прийшов до нас старий чаклун, одягнений у шкури й пір’я. Був у масці та шпилястому ковпаку, мав кастаньєти і дві кобри в мішку. Він танцював буссаділлу на майдані, де всі наші утворили коло. Я стояла в першому ряді. Побачивши на моїй шиї намисто з рожевих турмалинів, він зрозумів, що я дочка вождя, і заходився розповідати мені історію могутності великої імперії манденгів, де правили мої предки, розповідати про наших ворогів, жорстоких кунтів. А потім сказав…

— Заспокойся, маленька, — перебив я.

— Потім він мені сказав: «Не бійся, якщо для тебе настануть тяжкі часи. Бо одного дня ти побачиш на обрії блискуче Гао, не пригноблене, нікчемне негритянське містечко, а розкішне Гао, яким воно було раніше, велику столицю країни чорношкірих, відроджене Гао із мечеттю з сімома вежами й чотирнадцятьма мінаретами, з будинками, оточеними прохолодними подвір’ями з фонтанами й садами, де повно великих червоних і білих квітів… Це стане для тебе миттю визволення і раювання».

Таніт-Зерга випросталася. Над нашими головами повсюди довкола нас скаженіло сонце, розпікаючи пустелю до білого жару.

Раптом вона простягла руки й голосно закричала:

— Гао! Он Гао! Я подивився.

— Гао! — повторила вона. — Ах! Я знала. Ось дерева й фонтани, мінарети й вежі, пальми й великі червоні та білі квіти. Гао!

Справді, на палаючому обрії мріло фантастичне місто, здіймаючи свої чудові райдужні споруди. Перед нашими здивованими очима жорстокий міраж множив свої гарячкові примари.

— Гао! — скрикнув я. — Гао!

І майже водночас з моїх грудей вихопився зойк болю й жаху. Відчув, як тендітна рука Таніт-Зерги в’яне в моїй долоні. Я ледве встиг підхопити дитину й почув її шепіт, немов зітхання:

— І це стане для тебе миттю визволення, миттю визволення і раювання.

Через кілька годин я за допомогою ножа, яким Таніт-Зерга два дні тому патрала газель, рив у піску біля підніжжя скелі, де вона упокоїлася, могилу для її вічного спочину. Коли все було готове, мені захотілося знову побачити дороге маленьке обличчя. Ненадовго відчув спад сил… Відтак накрив смагляве личко гаїком і поклав дитяче тіло в могилу.

Я не врахував Гале.

Доки виконував свій сумний обов’язок, мангуста не спускала з мене очей, а зачувши перший шурхіт піску, що падав на гаїк, пронизливо завищала. Я подивився на неї і по її червоних очах побачив, що вона ладна кинутися на мене.

— Гале! — благав я.

Хотів погладити її, але вона вкусила мене за руку. Потім, вистрибнувши на могилу, почала оскаженіло розгрібати пісок.

Я тричі намагався віддалити її, але відчув, що зусилля мої марні. Зрозумів, якби вона залишилася на могилі, то вирила б тіло.