Техану - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 6

— Все гаразд.

Терру весь цей час ішла за ними назирці. Тенар підійшла до дівчинки, погладила її по голові і щось тихо сказала. Тоді повернулася до Оґіона і пояснила:

— Зараз мала принесе ковдру.

— Мені не холодно.

— Зате я змерзла, — посміхаючись, заперечила Тенар.

За мить прибігла дівчинка, несучи під пахвою складену вовняну ковдру. Вона щось пошепки сказала Тенар і подалася геть.

— Колючка дозволила їй подоїти козу. Заодно й подбає про дівчинку, — сказала Тенар Оґіонові. — Тож я можу залишитися тут, із тобою.

— Ти завжди маєш якийсь клопіт і повсякчас піклуєшся про інших, — сказав Оґіон хрипким шепотом — говорити інакше він уже не міг.

— І чомусь завше доводилося давати собі раду зі щонайменше двома гризотами заразом, — погодилась Тенар. — Але тепер я лише тут, а не деінде.

Оґіон кивнув.

Він довго сидів мовчки, спираючись спиною на дерево і заплющивши очі. Дивлячись на його обличчя, Тенар бачила, як воно гасне — так само повільно, як осяяний призахідним сонцем обрій.

Потім Оґіон розплющив очі, вдивляючись у високе небо. Здавалося, він бачить, як там, у залитих золотавим сяйвом, неозорих просторах, відбувається щось надзвичайне. А відтак старий невпевнено, ніби вагаючись, прошепотів:

— Дракон?..

Сонце сховалося за обрій, вітер вщух. Оґіон поглянув на Тенар.

— Все! — збуджено промовив чаклун. — Тепер усе змінилося!.. Все інакше, Тенар! Ти чекай... Чекай тут, бо... — Старий зненацька дрібно затремтів, як гілка дерева на дужому вітрі. Він дивився кудись у далечінь над головою Тенар. Він узяв її за руку; вона нахилилася до нього, і чаклун назвав їй своє Істинне ім'я, щоби після смерті залишитися в пам'яті людей самим собою.

Потім Оґіон стиснув руку Тенар і, заплющивши очі, почав виснажливий двобій зі смертю, намагаючись вдихнути бодай ковток повітря. Невдовзі він затих назавжди і, лежачи на землі, став схожим на один із коренів могутнього бука. В небі зажевріли перші зорі, і їхнє світло сіялося крізь листя і гілля дерев.

Тенар сиділа біля небіжчика, і її зусібіч оточувала густа пітьма. Раптом на галявині тьмяно блиснуло світло ліхтаря. Вона накрила теплою ковдрою й себе, і мерця, але її рука, що міцно стискала його руку, геть задубіла, так ніби вона тримала у ній крижинку. Тенар іще раз торкнулася чолом Оґіонової долоні і важко підвелася на ноги. У неї паморочилася голова, а тіло заніміло і здавалося чужим. Вона рушила назустріч тому, хто йшов через галявину з ліхтарем у руці.

А відтак Оґіонові сусіди до самого ранку сиділи біля небіжчика, і тепер він уже не міг прогнати їх геть від себе.

* * *

Маєток володаря Ре-Альбі височів на голій скелі просто над Перепадиною. Рано-вранці, ще вдосвіта, чарівник, котрий служив у тутешнього шляхтича, зійшов по дорозі, що вела від маєтку через село до будинку Оґіона. Незабаром прибув і ще один чаклун, який дістався сюди з Порт-Ґонта, потемки спинаючись угору крутою стежиною. Ніхто не знав, як вони довідалися про смерть Оґіона, — чи то до них дійшов поголос, чи то чаклуни отримали цю сумну звістку завдяки своїй магічній силі.

У Ре-Альбі не було свого чаклуна чи ворожбита — адже поряд жив сам Оґіон, а ще людям допомагала місцева знахарка, тітонька Слань: вона могла відшукати загублену річ, вилікувати від хвороби, вправити вивихнутий суглоб — словом, займалася дріб'язком, задля якого ніхто не став би турбувати старого мага. Тітонька Слань мала вельми сувору вдачу, жила самотньо, навіть не думаючи про заміжжя, а ще, схоже, ніколи не милася. Її сиве волосся було заплетене у безліч кумедних кісок та вузликів-оберегів, а повіки почервоніли від диму чарівного зілля, яке вона постійно палила у своїй господі. Це вона першою прийшла тоді з ліхтарем через галявину, а потому разом із Тенар та іншими селянами цілу ніч просиділа біля тіла покійного Оґіона. Саме вона запалила воскову свічечку під скляним ковпаком і розігріла запашну олію на глиняному тарелі; крім того, вона промовила всі ті слова, які належить говорити у подібних випадках, і взагалі зробила все, що слід було зробити. Перед тим, як обмити тіло, вона лише швидко глипнула на Тенар, немов питаючи в неї дозволу, й одразу взялася до справи, яка вже давно стала для неї звичною. Адже сільські відьми зазвичай не лише готують небіжчиків до похорону, а й нерідко самі їх ховають.

Коли ж до лісу прийшов чаклун із маєтку володаря Ре-Альбі — високий молодий чоловік із сосновою патерицею, оздобленою срібним навершям, а потім до нього приєднався другий маг, із Порт-Ґонта (то був огрядний чолов'яга середнього віку із короткою тисовою патерицею), то тітонька Слань навіть не підвела своїх налитих кров'ю очей і надалі продовжувала щось зосереджено нашіптувати, дотримуючись старовинних жалобних звичаїв.

Коли ж вона нарешті поклала тіло так, як йому належить лежати в могилі — на лівому боці, підібгавши коліна, — то насамкінець поклала у його розкриту ліву долоню крихітний оберіг, ретельно загорнутий у клапоть м'якої козячої шкури і перев'язаний барвистою шворочкою. Але чаклун із Ре-Альбі кінчиком своєї патериці недбало відкинув вузлик убік.

— Могилу вже викопали? — запитав чарівник із Ґонту.

— Так, — відповів йому чаклун із Ре-Альбі. — Його поховають на родинному цвинтарі мого повелителя, — і він показав у бік маєтку.

— Зрозуміло, — сказав гість із Ґонту. — А я сподівався, що Великого Мага з усіма почестями поховають у центрі нашого міста, яке він колись врятував від землетрусу.

— Мій господар вважає, що саме йому повинна належати честь подбати про похорон великого Оґіона, — твердо відповів чаклун із Ре-Альбі.

— Але тоді виходить... — почав було огрядний маг і замовк, не бажаючи сперечатися, але й не сприймаючи загонистого тону молодого чаклуна. Потім поглянув на небіжчика. — Доведеться поховати його безіменним, — сказав він із гіркотою і жалем. — Я йшов усю ніч, і все-таки спізнився. А відтак наша непоправна втрата стала ще тяжчою!

Молодий чаклун мовчав.

— Його Істинне ім'я — Айґаль, — озвалася Тенар. — І він хотів, щоб його поховали саме тут, де зараз лежить тіло.

Обидва чаклуни одностайно витріщилися на неї. Молодик, уздрівши перед собою нічим непримітну літню селянку, мовчки відвернувся. Натомість той, що прийшов з порту, довго не зводив з неї очей, а тоді спитав:

— Хто ти?

— Мене кличуть Ґоєю, я вдова Кременя, що жив у Дубівцях, — відповіла вона. — Але, гадаю, ви й самі мали б здогадатися, хто я насправді. Мені зовсім не конче сповідатися перед вами.

Почувши це, чаклун із Ре-Альбі кинув на неї погордливий погляд.

— Агов, жінко, припни-но язика! Як ти смієш пащекувати до людей, котрі володіють магічною силою?

— Стривай, стривай, — спробував угамувати його запал другий чаклун, який і досі пильно дивився на Тенар. — Ти ж була... Здається, ти колись була його ученицею?

— І другом, — відрубала Тенар. Сказавши це, вона рвучко відвернулася і замовкла: вимовляючи слово "друг", вона раптом почула гнів у власному голосі. Відтак вона поглянула на свого старого друга, що лежав на землі, готовий упокоїтися в ній назавжди, бездиханний і непорушний. А ці люди стовбичили навколо, живі, сповнені сил, і вони не випромінювали ані крихти дружнього співчуття — лише заздрість, зловтіху і зневагу до суперника.

— Пробачте мені, — сказала вона. — Надто довго тягнеться ніч. Я була біля нього, коли він умирав.

— Але це ще не... — почав було молодий чаклун, однак його зненацька перебила тітонька Слань, завзято кинувшись на захист Тенар:

— Так, була! Була! Нікого не було, крім неї. Він сам послав за нею. Молодий Скороход, який вівцями торгує, переказав їй, щоб вона прийшла. А старий все чекав на неї, не хотів умирати, доки її не побачить. Саме вона була з ним поруч, а тому їй і вирішувати, де його належить поховати! Ось так!

— І він... — сказав старший чаклун, — і він назвав тобі...

— Назвав своє Істинне ім'я, — Тенар поглянула на них: обличчя старшого чоловіка випромінювало недовіру, а молодикові, здається, було до всього байдужісінько. Розмова з чаклунами раптом знову почала її дратувати. — Я вже один раз промовила це ім'я вголос. Хіба я мушу його повторювати?