Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 11

Мовчали онімілі трибуни, сонце неспішно рухалося небосхилом від зеніту до заходу, росли наші тіні на землі – а ми все стояли, і лише коли шпиль над храмом злегка здригнувся й похитнувся, я дозволив птахові Чену переможно сплеснути крильми й стати на обидві ноги.

Після чого на мене напала дворучна блискавка.

Ухиляючись від першого зіткнення й розриваючи дистанцію до відносно безпечної, я вже розумів, що Но-дачі діятиме дуже рішуче. Програвши змагання на непорушність і пам’ятаючи про розрізані ремінці сандалій, він не дозволить собі нічого суперечливого, нічого зайвого, нічого…

Що ж, я був радий за нього. За нього й за себе.

Отже, настав час для того, що було родинним умінням прямих мечів Дан Ґ’єнів. Час для того, за що я й вирізняв рід Анкорів Вейських, віддаючи перевагу їм перед будь-якими іншими Придатками.

Придаток Но-дачі стрімко стрибнув уперед, сам Но-дачі зметнувся над його правим плечем – і на мить зупинився, не розуміючи, що відбувається.

Придаток Чен сміявся. Він сміявся радісно й щиро, а тоді простягнув порожню ліву руку перед себе й узявся обмацувати повітря, немов намагався знайти щось невидиме нікому, крім нього.

І намацав.

…Но-дачі не рухався з місця, і кінчик його клинка посмикувався у сторожкому нетерпінні.

Пальці Придатка Чена побарабанили по знову ж таки невидимій полиці й зімкнулися, утворюючи розірване кільце – немовби в них опинилася круглобока філіжанка.

…Босі ноги Придатка Но-дачі нетерпляче переступили на місці, підминаючи хрустку траву, але сам Но-дачі не змінив своєї позиції.

Я опустився до землі в геть розслабленій позиції, мало не впираючись вістрям у камінчик, який казна-чому тут опинився.

…І Но-дачі, не витримавши, ударив.

Він ударив прудко, наче кобра, що нападає, він був упевнений в успіхові і, демонструючи найвищу для дворучника Майстерність Контролю, зупинився точнісінько впритул до голови Придатка Чена, який усе ще сміявся.

Вірніше, впритул до того місця, де щойно була голова Придатка Чена. Бо Придаток Чен одночасно з ударом підніс безтілесну філіжанку до губ і відхилився назад, вливаючи в себе її вміст. Так, що голова його відсунулася якраз на чверть довжини клинка Но-дачі, і цього цілком вистачило.

У той же час Придаток Чен ніяково махнув правою рукою, утримуючи рівновагу – а в цій правій руці зовсім випадково був я. І мій клинок легко вперся в пахвову западину Придатка Но-дачі.

У Бесідах Звитяжців, особливо у турнірному фіналі, судді не потрібні. Тому Но-дачі зрозумів усе, що повинен був зрозуміти. Зрозумів – і вдарив на всю довжину клинка, скорочуючи дистанцію до безвихідної й тримаючись і далі на рівні голови мого Придатка. І мені навіть здалося, що цього разу Но-дачі міг би й не встигнути зупинитися – хоча, звичайно, таке могло лише приверзтися.

Та вміст невидимої філіжанки вдарив у голову Придатка Чена швидше, ніж розсерджений невдачею дворучний меч.

І Придаток Чен упав на коліна. П’яні Придатки погано тримаються на ногах – ото він і не втримався. А я недбало полоскотав живіт Придатка Но-дачі і втомлено ліг на плече Придатка Чена.

Здивований Но-дачі повів свого Придатка назад, намагаючись розібратися в тому, що відбувається, але Придаток Чен хрипло закричав, протестуючи – і кинувся вслід, збираючись продовжити.

Знову вдарила з неба в землю слабко вигнута блискавка Но-дачі – і знову марно.

Придаток Чен не зумів довести перекид до кінця, незграбно завалившись на землю ще в середині перекату, і Но-дачі встромився в землю на півклинка лівіше.

Я по дорозі зачепив босу п’яту Придатка Но-дачі – і раптом зупинився, вражений несподіваним здогадом.

Но-дачі встромився в землю. Але він не міг цього зробити! Не міг! Він же припускав, що в цьому місці виявиться Придаток Чен… І, отже, мусив зупинитися вище, над тілом, а не в ньому!

Не можна думати під час Бесід. Не можна…

– Вибач, – свиснув Но-дачі, різко опускаючись майже впритул до вершечка мого руків’я. – Мені справді жаль…

І я відчув, що пальці, які стискали мене, вмирають.

Ні.

Уже мертві.

А поруч упирався в багряну траву обрубком правої руки Придаток Чен, і німе питання билося в його тверезих очах.

– Ти ж… ти ж не Тьмяний?! – це було все, що міг прошептати я, непритомніючи від мертвої хватки закляклих пальців.

– Вибач…

– Скоріше, Но! Не барися!.. – пролунав зовсім поруч дивно знайомий скрипливий голос, і я ще встиг побачити трійцю однаковісіньких Звитяжців, коротких і схожих на тризубець без ратища; і всі троє розміщалися за поясом худого незграбного Придатка… вони звали Но-дачі, кваплячи його, не даючи мені договорити, довідатися, зрозуміти – чому?!

А потім я перестав їх бачити – і дворучного Но-дачі, і кинджали-тризубці з однаковими голосами, і сонце, тьмяне й гаряче, як…

Бо прийшла темрява.

Постскриптум

…А трибуни спочатку нічого не зрозуміли.

Коли веселий Чен Анкор, наслідний ван Мейланя, починає, як зазвичай, вдавати п’яного, і легкий прямий меч у його руці снує проворніше від голки в пальцях найкращої вишивальниці Кабіра, глядачі на трибунах завмирають від захвату, і хто може встежити за непередбачуваністю рухів усмішливого Чена, зрозуміти справжню причину, повірити в небувале?!

А тих, хто зміг устежити, хто зумів зрозуміти, хто готовий був повірити – на жаль, не виявилося їх у перших рядах юрби, яка врешті кинулася на поле… захльоснула їх рокітливою хвилею, зім’яла й розметала врізнобіч. Тим і страшна юрба, що тонеш у ній, розчиняєшся, і не прорватися тобі, не встигнути, навіть якщо й бачиш ти більше від інших, і пекучий гнів клекоче у твоїх грудях, як розлютований вогонь у ковальському горні!..

Десь у гущі людського виру оглушливо свистів над головами гігантський еспадон у потужній руці Фальґрима Білявого, лорда Лоулезького, і зичне ревіння жителя півночі ледь не перекривало багатоголосся юрби:

– Пустіть! Пустіть мене до нього! Та пустіть же!..

І не було зрозуміло, до кого саме рветься шалений Фальґрим – до мимовільної жертви чи слідом за катом, що втікає.

Мчав від східних майданчиків неосідланий буланий трьохліток, на якому, наче безвусий хлопчина-пастух, пригнувся до кінської шиї сам емір Кабіра Дауд Абу-Салім, і кривий ятаган при його боці безжально бив тварину по крупу, кваплячи, підстьобуючи, женучи…

Вужем прослизала між здавленими тілами біла туніка Діомеда з Кімени, і серповидний клинок-махайра невідступно стежив за смаглявим і гнучким Діомедом, уписуючись у ледь помітні просвіти, розсовуючи людей, що штовхаються, допомагаючи кіменцеві протиснутися хоч на крок… хоч на півкроку…

І стояла аж угорі на західних трибунах біля центрального входу геть заскочена дівчина в чорному костюмі для верхової їзди. А поруч із нею, ледь нахилившись до киплячого турнірного поля, що нагадувало зверху кратер розбудженого вулкана, стояла висока піка з безліччю зазубрених гілочок на ратищі.

Шляхетна пані Ак-Нінчі з роду Чибетів і Вовча Мітла встигли повернутися з гірського плато Малого Хакасу якраз до кінця турніру – і мало про що промовляло їм побачене юрбище.

Але першими до Чена Анкора, що стікав кров’ю поруч зі спадковим мечем і шматком власної плоті, встигли двоє. Суворий дворецький Анкорів на ім’я Кос ан-Танья, на перев’язі якого схвильовано розгойдувався вузький есток із крученою ґардою; і один з наближених еміра Дауда – чи блазень, чи радник, чи одне й інше відразу, – якого всі знали як Друдла Муздрого.

Дворецький Кос ан-Танья спішно перетягав покалічену Ченову руку біля ліктя шнуром від чиїхось піхов, а приосадкуватий блазень-радник Друдл усе дивився крізь біснувату юрбу, доки не опустив у безсилому розпачі маленький, гострий, як бритва, ятаган і гранований тупий клинок із самотньою пелюсткою товстої ґарди.

І цього разу нікому й на думку не спало засміятися.

А коли божевільний океан юрби почав поступово дробитися на краплі окремих особистостей, усі зрозуміли, отямлюючись і роззираючись, – пізно. Пізно виправдуватися, пізно шукати винуватих і карати зловмисників, бо всі винуваті й нікого карати.