Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 24
Але тут було щось інше, невідоме, тут був Придаток, який уміє вести Бесіду без Звитяжця.
На долю секунди я відволікся, забувшись від здивування – і ось уже Придаток Чен лежить на підлозі, скорчившись від болю, а Дитячий Учитель роду Абу-Салімів у лиховісному мовчанні вилітає із-за пояса свого дивного Придатка, описуючи коротку дугу, яка загрожує закінчитися біля горла Придатка Чена.
Ні. Біля горла ця дуга не закінчилася б. Вона пройшла б далі.
– Рубай! – істерично розреготався Дзютте Уламок. – Рубай, Наставнику!..
Якби я в цю мить був у руці Придатка Чена!.. ой, якби я був там… і нехай усі блазні, всі Дитячі Вчителі Кабіра, всі Тьмяні Емірату спробували б зупинити скаженого Єдинорога!..
– Руку! – не тямлячись, закричав я, забувши, хто із нас Звитяжець, а хто – Придаток. – Руку, Чене!
І рука відгукнулася. Ні, я й далі валявся на підлозі, але на мить мені примарилося, що незвично холодні й тверді пальці стискають руків’я, що вони тягнуться до мене крізь простір, що нас розділяє, і я знову веду Придатка Чена в стрімкому танці Бесіди…
А ще мені запраглося тепла. Тепла плоті Придатків, яка розступається під напором мого клинка.
– Руку!..
Я хотів цю руку, немов це справді була не частина Придатка, а відірвана частина мене самого; я хотів обіймів цих пальців, як не хотів ніколи нічого подібного; подумки я вже свистів у задушливому повітрі кімнати, плетучи павутину Бесіди навколо негідника, який казна-як став Дитячим Учителем…
І Дитячий Учитель промахнувся. Раз за разом він пролітав мимо, наче в руці Придатка Чена і справді був я, Єдиноріг; і навколо мого усміхненого Придатка метався розлютований маленький ятаган, смугуючи порожнечу, доки я не дотягнувся до жаданої руки, або ж рука дотяглася до мене, або ж ми обоє… – і холодні пальці вміло й дбайливо зімкнулися на руків’ї.
Це був найкращий випад у моєму житті. Найкращий ще й тому, що я, Мейланьський Єдиноріг, закричавши від захвату, в останню мить устиг отямитися. Так, я скеровував руку, але й рука скеровувала мене, і дивом я встиг викрутитися, минаючи випнуте око чужого Придатка й утикаючись у щільну тканину тюбетейки, а потім – у дерево одвірка.
Так, це був найкращий випад у моєму житті. Я не вчинив непоправне. Але клянуся розпеченим горном-утробою Нюринґи, я був занадто близький до цього…
– Заради клинків Муніру! – десь далеко внизу прошелестів голос, який міг бути голосом тільки Дзютте Уламка. – Наставнику, ми зробили це!.. ти чуєш, Наставнику, ми…
А потім їхній Придаток упав, придавивши собою обох Звитяжців.
…Двері відчинилися. Падаючи, Придаток Дзютте й Дитячого Вчителя зачепив внутрішній засув, скидаючи його з гаків, і поштовх розчинив двері навстіж. Я побачив тих, хто юрбився в коридорі, і зрозумів усе, коротким рухом вивільняючись із дерев’яної лиштви.
Зрозумів.
Усе.
Там була Вовча Мітла, жива й неушкоджена, там був есток Заррахід і шпичастий Ґердан – господар кузні, і хвилястий Малий Крис-підмайстер зі зміїною головою на руків’ї; там були гігант-еспадон Ґвеніль і Махайра Паллантид – словом, усі комедіанти, які грали за вікном веселу виставу, фарс про нещасну розгалужену піку й жахливих Тьмяних, фарс для одного-єдиного глядача, для дурня Дан Ґ’єна, який відмовився змінити зіпсованого Придатка й повірив у неможливе…
Вони встигли. Встигли вчасно зачинити двері, одразу після того, як величезний Ґвенілів Придаток потужним ривком висмикнув із кімнати непритомного Придатка Дзютте й Дитячого Вчителя, разом із обома Звитяжцями – і знову брязнув засув, цього разу зовнішній.
О, вони встигли – певно, Небесні Молоти ще не відбили їм усього, цим хитромудрим Звитяжцям і їхнім Придаткам – але я встиг відчути їхній жах, коли Мейланьський Єдиноріг, Придаток Чен Анкор і його рука…
Коли ми рушили на них.
І моє вістря вперлося в замкнені двері, а двері в цьому домі були зроблені на совість.
Лише тоді до мене дійшло, що Придаток Чен тримає мене в правій руці.
І коли я здригнувся від запізнілого розуміння, сталеві пальці почали повільно розгинатися один за одним, знову стаючи тим, чим і були.
Мертвим металом. Латною рукавицею.
2
Ось так воно й було.
…Зараз я витягнувся на всю довжину на матовій поверхні столу, Придаток Чен сидить поруч, опустивши на груди обважнілу голову, а сталева рука його лежить всією своєю вагою на моєму руків’ї.
Просто лежить.
І ніч за вікном поступово йде в небуття, туди, куди рано чи пізно йдуть усі наші дні й ночі.
Про що цієї ночі думав я?
Спершу… о, спершу думки мої спалахували й розліталися довкруж, як іскри від клинка, що народжується під молотом! Я вже думав про те, що зроблю із друзями, які обдурили мене, і зрадником дворецьким; я уявляв собі Вовчу Мітлу, яка благає про прощення; у моїх гарячкових видіннях чомусь поставав палаючий Кабір, і гнідий жеребець ніс мене повз руїни… а руку в латній рукавичці проймав слабкий трепет, коли щось тепле, із солодким запахом, стікало по моєму клинку…
Оце відчуття й повернуло мені ясність думок. Бо ніколи кров Придатків не струменіла по Єдинорогу.
Ніколи.
Не міг я цього пам’ятати.
Зате пам’ятала сталева рукавичка, яка торкалася мене. Ні, у ній не було життя, і коли металеві пальці все ж змогли стиснути моє руків’я, це не можна було назвати самостійним життям. Я навіть не знав, чи можу змусити ці пальці повторити те, що сталося зовсім недавно.
Це було не життя.
Це була пам’ять.
Пам’ять латної рукавички про тепло й міць руки, яка колись заповнювала її; пам’ять про шорстке обтягання руків’я того Звитяжця, чиє тіло немов виростало з лускатого кулака; пам’ять…
Просто я дуже хотів, щоб це сталося. А вона – вона згадала, як це траплялося раніше. І коли я потягнувся до неї крізь час і відстань – моє життя на мить уросло в її пам’ять, оживляючи неживе.
Диво, якого я чекав і яке звалилося на мене раптово, наче літня гроза – зараз я вже не знав, чи хочу я його, цього дива, і якщо ні, то чи зумію відмовитися.
Бо я пам’ятав лють, яка спалахнула в мені; лють і спрагу, темну теплу спрагу, і жах Звитяжців потойбіч порога.
Бо я краєм душі доторкнувся чужої пам’яті, пам’яті нової руки Придатка Чена; пам’ять старої латної рукавиці, частини того одіяння, яке колись називалося збруєю…
Бо я зрозумів – як це траплялося раніше.
Забути? Відмовитися від підступного подарунка долі?..
А як же небо над турнірним полем? Небо, яке падає на мене, і півмісяць Но-дачі в ньому?!
А Тьмяні? Тьмяні – і вбиті Звитяжці, й Шешез Абу-Салім, який чекає, і розпачливий Пояс Пустелі, Маскін Сьомий з Харзи?..
А моя, моя власна пам’ять про те, що трапилося?
Ні. Я не в змозі відмовитися від цієї руки. Я не буду від неї відмовлятися.
…Обережно, ледь чутно я потягнувся до сталевої руки-рукавиці – і крізь неї далі, крізь сонні шари її пам’яті, обминаючи їх, не тривожачи чуйний спокій, немов я підкликав Придатка, ще не знаючи, навіщо, ще роздумуючи, сумніваючись…
І незабаром відчув, як щось тягнеться мені назустріч.
Що це? Хто це?
«Хто ти?» – тихо запитав я, зупиняючись.
«Хто ти?» – луною почулося відтіля.
«Я – Вищий Мейланя…»
«Я – Вищий Мейланя…»
Тиша.
І – стрімким обопільним випадом:
– Я – прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг! А ти – ти мій…
– Я – Чен Анкор Вейський! А ти – ти мій…
Я так і не зміг сказати: «Ти – мій Придаток!»
А він? Що не зміг сказати він?!
Ти – мій… Я – його?!.
…Латна рукавиця, у якій спить пам’ять про забутий час, хиткий міст між двома світами, що поєднує їх в одне ціле… і здригнулися неживі пальці, а кольчужні кільця немов уросли в тіло, коли ми ввійшли один ув одного: Звитяжець і його Придаток, Людина і його Меч; увійшли, але не так, як клинок входить у тіло, а так, як увійшли ми, стаючи злитим, єдиним… яким, напевно, і були, не розуміючи цього…
Ні, ми не нишпорили в спогадах один одного, як злодій у чужих скринях (цей образ був незрозумілий мені, але Чен чітко уявив його, і…), і знання наші не злилися в один нерозривний моноліт, як зварюються смуги різного металу в майбутній клинок (не-Звитяжцеві важко було повною мірою відчути це, але…); просто…