Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 28

За столом Придатків пролунав вибух реготу, а в збройовому кутку Дзютте блискуче зобразив мішанця коцюби й Шешеза Абу-Саліма, від чого захоплені глядачі весело пискнули – не переходячи, втім, меж. Що дозволено блазневі… те дозволено блазневі, а сміятися дозволено всім.

«Дивно, – думав я, чемно блиснувши усмішкою, – світ так великий, а я ніколи не заходав навіть у думках своїх за межі Кабірського емірату й земель, що межують із ним, бодай того ж Лоулеза! А наживо я тим паче майже нічого не бачив, крім Мейланя та Кабіра! Що відбувається там, далеко, не в нас? – а там же напевно щось відбувається! Звідки приїхав у свій час у Кабір есток Заррахід? Та хіба лише він… Як там – так само, як у нас, чи інакше? Може, те, що для мене – пам’ять латної рукавиці, для них – реальність нинішнього дня?!»

Щоб відволіктися від невеселих міркувань, я уважніше глянув на Придатків за столом і побачив, як мій Чен ніяково перекинув повний кубок, за звичкою тицьнувши в нього правою рукою.

«Цікаво, а чи зможе він, Чен Анкор, узагалі взяти що-небудь цією рукою – що-небудь, крім Звитяжця? Кубок, очеретяний калам для писання, повід? Ану спробуємо з іншого боку…»

Я розслабився, обвиснув на гаку, подумки дотягнуся до рукавиці, дістався крізь неї до Чена – і він відчув, він підняв металеву руку й з упертістю, що здивувала навіть мене, знову потягнувся до перекинутого кубка, під яким розпливалася по скатертині багряна пляма.

Так, молодець, правильно, а тепер забудь про кубок… уяви собі, що береш мене… згадай рельєф мого руків’я… гаразд, спробуємо разом…

Сталеві пальці непевно здригнулися, потім слабко заворушилися, немов і справді пригадуючи щось – і щільно охопили кубок. Чен спершу з подивом дивився на це, але подив швидко минав, і йому на зміну з’явилися розуміння й радість. Тиха, спокійна радість. Отже – можу… тобто можемо. Можемо. Кубок, калам, повід, що завгодно. Ось лише чому я такий щасливий від цієї події? Адже скажи комусь із Звитяжців про такі стосунки з Придатком – не повірять. Вирішать, що збожеволів Єдиноріг. Від страждань. І нехай. Просто вони ще не знають про те розпуття, на якому сходяться Шлях Меча й Шлях Придатка; а далі, можливо, веде всього один Шлях.

Просто – Шлях.

Один під небом.

І мені раптом захотілося озвучити питання, які мучили мене, – бодай дещицю їх! – але не для Дзютте Уламка чи того ж Дитячого Вчителя, а запитати й вислухати відповіді Придатків.

Як?

А ось так…

Чен уже стояв поруч зі мною. І за мить, коли я опинився в нього на поясі, а залізна рука торкнулася мого руків’я, підсилюючи почуття цілісності – за мить ми, не змовляючись, ступнули один в одного на крок далі, на крок глибше, ніж раніше.

Тепер ми були не просто разом, не просто Чен і Я – ні, ця істота радше мусила б називатися Чен-Я або Я-Чен, залежно від того, чий порив у тому або іншому вчинку виявлявся першим.

Так воно й трапилося, легко й природно, і настільки швидко, що не залишилося часу ні зрадіти, ні пошкодувати.

Тому Я-Чен не жалів і не радів.

2

Чен-Я трохи постояв, осмикнув халат і повернувся до столу.

Я-Чен мигцем відзначив, що, схоже, нікого не стурбувала короткочасна відсутність Чена Анкора. Та й повернення з Єдинорогом на поясі теж нікого особливо не здивувало. Мало що…

Хіба трохи уважніше глянув на Чена-Мене Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів – самі Придатки звали його Друдлом.

Друдл Муздрий, блазень їхньої величності еміра Кабірського, Дауда Абу-Саліма.

Дзютте Уламок, блазень царственого ятагана Шешеза Абу-Саліма фарр-ла-Кабіра.

І нехай після цього хто-небудь спробує переконати мене, що ми не схожі один на одного! Ми, Звитяжці й Придатки; ми… Нехай це знаю поки що тільки я, нехай тільки я…

Один під небом.

А поки що я непомітно відійшов на другий план, перетворюючись із Мене-Чена на Чена-Мене, і сам не помітив, як Придатки за столом набули імен і перестали бути Придатками.

Стали людьми.

Чен-Я усміхнувся присутнім, підсунув високий м’який пуф, якого привіз дворецький, і сів поруч із Фальґримом, який захоплено жував. І відзначив мимохідь, що навіть у Коблановому домі міцно вкоренилася західна мода їсти за столом – а старий звичай сидіти на подушках за дастарханом якщо де й зберігся, то вже напевно не в Кабірі.

…До речі, за столом Мене-Чена чекав приємна несподіванка. Виявляється, Чен – просто Чен, іще до перекинутого кубка – уже встиг запитати коваля Коблана про клинки Муніра.

Відповідь чекала на нас.

Якщо, звичайно, те, що Чен-Я зараз почую, можна буде вважати відповіддю…

– Жили колись, – дочекавшись Чена, урозспів почав Коблан, – два великі майстри-зброярі, і звали їх Масуд і Мунір. Дехто схильний вважати їх Богами Небесного Горна або демонами підземної кузні Нюринґи, але ж я краще знаю, що кожен коваль у чомусь бог і в чомусь демон, і не вірю я дозвільним вимислам. Людьми вони були, Масуд і Мунір, якщо були взагалі… А ось у те, що був Масуд Муніровим учнем й від нього одержав свого часу іменне клеймо майстра – у це вірю. І не було зброярів кращих, ніж вони. Але засперечалися вони одного разу – чий меч кращий? – і вирішили з’ясувати це в давньому випробуванні. Пішли Масуд і Мунір, – кожен із трьома свідками, молотобійцями з діда-прадіда, і трьома свідками із людей меча, – пішли в Білі гори Сафед-Кух…

Коваль важко підвівся, пройшов до маленького різьбленого столика на гнутих ніжках і взяв піалу з остиглим зеленим чаєм. Він тримав її легко, дбайливо, і було незрозуміло, як грубі, обпалені пальці Залізнолапого, подібні до кореня вікової чинари, умудряються не розчавити й навіть не забруднити найтоншу білизну порцелянових стінок.

– І встромили обидва майстри по найкращому клинку своєї роботи в дно осіннього струмка, води якого тихо несли осіннє листя. І будь-який листок, який наткнувся на Масудів меч, миттєво розсікався на половинки – така велика була спрага вбивства, закладена в лезі. А листя, що підпливало до Мунірового клинка, злякано обминало його й неушкодженими плило далі за течією.

Коблан помовчав, голосно присьорбуючи чай.

– Кажуть, – нарешті продовжив він, – вдарила тоді в струмок синя блискавка з ясного неба, розділивши його на два потоки. І був перший потік, де стояв мудрий меч майстра Муніра, жовтим від неушкодженого осіннього листя. І був другий потік, де стояв гордий меч майстра Масуда, червоним – ніби кров раптом потекла замість води. І розділилися з тієї миті шляхи ковалів. Мунір із дванадцятьма свідками пішов від струмка, а Масуд прокричав їм у спину, що настане день – і в нього теж буде дюжина свідків, які не бояться дивитись на червоний колір. Страшною клятвою заприсягнувся Масуд, і тоді вдарила з неба друга блискавка, тьмяно-багряна… Обернувся Мунір – і не побачив учня свого, Масуда-зброяра, і меча його теж не побачив. А два гірські струмки тихо несли у водах своїх осіннє листя…

І ще помовчав коваль Коблан, немов важко було йому говорити, але – треба.

– Ось відтоді й називають себе ковалі Кабіра, Мейланя, Хакаса й багатьох інших земель Муніровими нащадками. Тому й просимо ми благословення старого майстра на кожен клинок, який виходить із наших кузень. І семихвостий бунчук Кабірського емірату жовтий – кольору полуденного сонця, кольору теплого коржа, кольору осіннього листя, що безбоязно пливе у гірському струмку…

– А Масуд? – тихо запитала Ак-Нінчі. – Він так і не з’явився?

– Пропав Масуд. Казали тільки, що він, згідно з клятвою, викував у таємній кузні дванадцять клинків, і тринадцятим був клинок зі струмка випробування. Тьмяною народжувалася сталь цих мечів, і тішить їх червоний колір крові людської. І коли ламається меч із Тьмяної Дюжини й Одного, знову загоряється горн у таємних кузнях, і проклятий Масуд-зброяр або один із його послідовників – а знайшлися й такі – бере важкий молот і йде до ковадла. Глухо гуркоче полум’я в горні, стогне залізо під безжальними ударами, і темного Масудового благословення просять на одержимий меч. Або й іще гірше – не новий клинок кує коваль, а перековує старий, який був раніше світлий, чистий і…