Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 52

– Мені казали, що я знатний, – чітко продзвенів я, згідно з етикетом, описуючи вісімку, – але перед стародавністю роду Емейських шпиць Мейлань-го блідне стародавність будь-яких родів (це була неправда, але хто візьметься перевіряти правдивість лестощів?)! Я вчився вишуканих манер і шляхетного вміння Бесіди, гідних справжнього Звитяжця, але перед вашою витонченістю й гостротою розуму, о володарко помислів, тьмяніють будь-які чесноти – якщо, звичайно, вони не належать вам! Чи можу я вважати себе пробаченим за першу незручність?

Права шпиця погралася зі шнуром марлотти й, опустившись униз, зупинилася біля руків’я Дзютте.

– А це, гадаю, особистий радник царственого ятагана Шешеза фарр-ла-Кабіра, Дзютте… е-е-е…

– Гадаю, – доволі неввічливо перервав її Дзю. – Дзютте Уламок, з вашого дозволу! Але я не радник. Я – блазень. Не вірите? Хочете, пожартую? Можу навіть цілком пристойно…

– Шкода, – розчаровано мовила ліва шпиця.

– Що – шкода? – негайно зацікавився Уламок. – Що можу жартувати цілком пристойно? Тоді, знову ж із вашого дозволу, можу й цілком непристойно…

– Ні, не це, – хором відповіли Емейські шпиці. – Шкода, що ви не радник. Інакше б ви порадили Мейланьському Єдинорогові не виголошувати нам надмірних компліментів. Це ми чуємо щодня, і для цього не треба їхати з Мейланя в Кабір, щоб через сотню років повернутися назад.

– Зате я виголошую компліменти доволі рідко, – втрутився я. – А останнім часом, бачте, взагалі обходився без цього. Так воно вже в мене останнім часом складалося.

– Отож бо, – усміхнулася права шпиця. – Тепер ви більше пасуєте для тієї ролі, яку вам приписують у всьому еміраті.

– Ролі? Якої роль?!

– Ролі героя. Суворого Звитяжця давнини, який дивом потрапив у наш тихий і спокійний час.

Я ледве стримався. У наш тихий і спокійний час… ото Дитячий Учитель посміявся б, якби почув. Утім, він і за життя був стриманий, а щоб він сміявся – цього я не бачив узагалі ніколи.

– Ви сказали – у наш тихий і спокійний час, – я опустився в піхви й говорив тепер тихо й невиразно. – А я перед тим сказав: «Останнім часом». Я не годжуся в герої давнини, я не певен, чи були в давнину герої; я навіть не певен, чи були в давнину Звитяжці, які усвідомлювали, що вони – Звитяжці; я кажу банальні компліменти, але все це тому, що я боюся.

– Боїтеся? – подиву шпиць не було меж. – Чого? Чи – кого?

– Я боюся, що наші слова зіллються, і доведеться говорити: у наш тихий і спокійний останній час. Ось цього я й боюся.

– Мене звуть Аун, – після довгої задуми сказала права шпиця.

– А мене – Аунух, – додала ліва, і я раптом знову гостро відчув усю потугу їхньої чарівності.

Чен стиснув на моєму руків’ї залізні пальці.

– Нас чекає свято, – чи запитав, чи ствердно заявив він. – Ще одне свято. А мені казали, що це буде прийом. До того ж, офіційний.

– Так, свято, – думаючи про щось своє, недбало відповіла Юньер. – Це добре, що свято; добре, що воно нас чекає; і добре, що ви такий, який ви є, Вищий Чене – незалежно від моїх уявлень про вас і незалежно від личини героя давнини.

Я не розчув, що казали в цю мить Емейські шпиці, які моторно снували в її пальцях, але напевно вони казали щось схоже.

– А чому це добре? – здивовано запитав Чен-Я.

Те, що відповіла Юньер Мейланьська й Емейські шпиці Мейлань-го, збіглося повністю.

– Тому що так мені (нам) буде простіше оголосити про наші заручини, – сказали вони.

2

Коли вони вийшли віддати якісь заключні розпорядження, Дзю звернувся до мене з доволі-таки дивним проханням.

– Слухай, Однороже, – заявив він, – маю до тебе прохання… Чи не міг би ти попросити свого Чена, щоб він описав мені цю… Юньер. Тільки обов’язково вголос, а ти перекладеш для мене. Добре?

– Добре, – здивовано дзенкнув я, отямлюючись від несподіваної заяви шпиць та Юньер, і повідомив Ченові про Уламкове прохання.

Чен знизав плечима, але погодився.

І він, і я розуміли, що тут щось нечисто. Припустити, що Уламок вирішив задовольнити свою дозвільну цікавість, не розчувши останніх слів шпиць, або просто не надавши їм значення – оце вже ні, хто завгодно, тільки не Дзю…

– Що ж, – почав Чен, – невисока така, на півголови нижча від мене… трохи повніша, ніж заведено в Кабірі, руки округлі й м’які, пальці рухаються легко й швидко, груди Юньер… чуєш, Дзю, не можу я так! Тобі ж її груди – як мені твоя ґарда! Виключно ділова цікавість!.. груди йому описуй…

– Не відволікайся, – суворо завважив Уламок, і Чен-Я зашорився. – І ґарду мою не чіпай… у переносному, звісно, сенсі! А груди… Так, про груди не треба, будемо вважати, що цікавість моя питомо естетична, і продовжимо…

– Обличчя, – покірно продовжив Чен-Я, – обличчя… Та кругле в неї обличчя, ніс орлиний, очі мигдалевидні, мрійливі такі, але…

– Конкретніше! – обурився Дзютте.

– Зизоокі в неї очі! – мало не закричав Чен-Я. – Зизоокі, але великі й витягнуті! Прокляття!.. Рот маленький, ледь підфарбований, вуха теж маленькі, зате вії великі… Довгі вії! Жовтий бог Мо тебе проковтни, Уламку нещасний!

– Про бога Мо – опісля, – велів Дзю. – Одяг описуй. І докладно.

– Одяг, одяг… Зачіска високим вузлом із пір’ям зимородка й разками перл, дві шпильки у формі феніксів що ширяють…

– Це не одяг, – Дзю був невблаганний. – Не мороч мені набалдашник! Продовжуй!

– Одяг… Халат довгий, із багряно-димчастого атласу, розшитий квітами, по подолу… по подолу – перли. Пояс-обруч трохи нижче талії, прикрашений бляхами з яшми в золотій оправі… черевички шовкові, гостроносі, візерунок витканий яскраво-червоною й золотою ниткою… безрукавка ще поверх халата, блідо-салатна, здається…

Чен усе говорив, я слухняно перекладав, перетворюючи слова людської мови у звуки мови Звитяжців – але я відчував, як з кожним вимовленим уголос словом у Чені щось змінюється. Немов це були не слова, а краплі дощу, які все інтенсивніше падають на палаючу жаровню, і ось уже вогонь сичить і вщухає, дим сизою хмарою огортає заглибину з шипучими вуглинами… хистко й мокро…

– Досить, – нарешті змилостивився Уламок. – Єдинороже, тепер ти!

– Що – я?

– Розповідай! Про шпиці оці балакучі розповідай! Уголос, і щоб Чен чув!..

І екзекуція повторилася.

…Коли я замовк, знесилений і спустошений, Дзю покрутився за поясом і розслабився.

– Коли я був молодий і значно розумніший, ніж зараз, – ні до кого не звертаючись, повідомив він, – я мріяв про піхви. Були одні такі піхви, з оторочкою по обідку. Спати не міг – усе ці піхви снилися. І тоді один старий блазень, ніж Бечак іль-Карс, запропонував мені розповісти йому про мої жадані піхви. Тільки докладно й не гублячи жодної деталі… І я розповів. А потім знову побачив ці піхви. Піхви як піхви, нічого особливого… Зачарування минуло. Коли любиш, неможливо розповісти, за що любиш… а якщо можливо – це вже не любов. Чене, Єдинороже – гляньте в щілинку: чи не видно там шпиць Мейлань-го і їхньої Юньер?

І ми глянули. І побачили Емейські шпиці й пані Юньер, що з кимось розмовляють. І ще побачили накриті столи, гостей, що входять… усе, як звичайно. І знову – Емейські шпиці. І знову Юньер Мейланьська.

І – нічого. Сизий дим над жаровнею. Потрясіння минуло. Чарівні сестри-Звитяжці, приємна й розумна жінка… і що?.. і не більше.

– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказав я.

– Спасибі, Дзю, – тихо сказав Чен.

– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказали ми. – Спасибі.

– Немає за що, – буркнув Уламок.

І додав:

– Я – блазень. А блазні добрі не бувають.

– Ти блазень Шешеза фарр-ла-Кабіра, – навіщось завважив я.

Дзю усміхнувся.

– А ти? – запитав він.

– Що – я?

– Ото ж бо… – невлад закінчив Уламок. – Блазні не бувають добрі, Єдинороже. І ще – блазні не бувають чиїсь…

– Наставник був добрий, – пробурмотів Чен-Я, і залізні пальці на моєму руків’ї перетворилися на лещата, я мало не закричав від болю.

Від того, давнього болю, від луни нічного Кабіра, від ночі, в якій умирав маленький ятаган —Дитячий Учитель…