Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 74

– Вона. Та, котру ти чекав. Може, я ревную?!. Гей, насолодо моїх очей, вийди до нас!..

Із темряви виник Кос – як завжди, незворушно спокійний.

– Доброї ночі! – привітно привітався він. – Насолода очей зараз прийде. У неї сережка випала – ось знайде і прийде. А поки що тіште очі мною. Гаразд?

– Гаразд, – погодився я. – Потішимо.

– Ти ще й дворецького сюди притягнув! – прошипів розлютований Емрах. – Ах ти…

Чимось він нагадав мені Фарізу – манерами, певно… Вірніше, їхньою відсутністю.

А які в них були б діти!..

– Я не його дворецький, – похитнути Косів спокій було неможливо.

– Він мене звільнив. Ще в Кабірі. А вона – вона моя дочка.

Кос подумав і додав:

– Прийомна.

– Причому вся в батька, – кинув Асахіро Лі, зринаючи поруч із ан-Таньєю. – Ось тому без нас вона на побачення не ходить. Без коханого, батька й брата.

Емрах відступив кроки на два й злегка зігнув у колінах свої криві ноги.

Я подумав, що ще півроку тому іт-Башшарові й на гадку б не спало злякатися ось такої нічної зустрічі.

Ніхто б з нас не злякався.

Скільки разів я провадив Бесіди по ночах у Кабірі?

Мої міркування були перервані появою Фарізи. Вона зринула з мороку – висока, гнучка, з копицею розкуйовдженого кучерявого волосся; вона йшла широким, упевненим кроком, і в неї запросто можна було б закохатися…

Якби вона мовчала.

– Гей ти, виродку, – без натяків сказала Фаріза, – ходімо, я тебе вб’ю. Чого витріщився, жабо кривонога?!

Сумніваюся, що після цього Емрахові захотілося б закохатись у Фарізу.

– Зачекай, люба, – втрутився я. – Куди ти так квапишся? Я зараз усе влаштую…

Я став обличчям на південний схід – у небі чітко блищав трикутник Південного Списа, так що помилитися було складно – зробив десять кроків і зупинився біля старої альтанки. Тоді я простягнув руку аль-Мутанаббі й тричі гулко вдарив по крайній лівій опорі.

– Ходімо, – не обертаючись, кинув я.

За спиною здивовано сопів Емрах іт-Башшар.

По-моєму, він готовий був визнати в мені Саїда-на, Главу вчення Батин.

– Ходімо, ходімо, – помахав я рукою йому й моїм супутникам, що стояли поруч із іт-Башшаром. – Час не чекає…

У підлозі альтанки з легким скрипом відчинився люк.

Але першим пірнув у нього й почав спускатися крученими сходами на зустріч із Тьмяними не я.

Першим був Кос ан-Танья.

Я був другий.

Певно, коли я помру і настане час спускатися у Восьме пекло Хракуташа, Кос і тут піде поперед мене, розчинить вогненні двері й спокійно скаже:

– Прошу вас, Вищий Чене…

І якщо всі демони після цього не розбіжаться хто куди – вважайте, що я погано знаю свого дворецького.

Кос був першим, я – другим, зате Емрах – останнім.

– Ассасин недорізаний, – через плече огризнулася на нього Фаріза.

Емрах перечепився й схопився за поручні.

5

Я й не підозрював, що під цією напіврозваленою альтанкою може виявитися така зала. Стіни її були викладені плитами дзеркального срібла, до блиску начищеними білим піском; масивні чотирикутні колони були прикрашені фігурами крилатих звірів і людей із копитами й рогами; середина зали, підлога якої мала дерев’яне покриття з шорсткуватою поверхнею, освітлювалася численними смолоскипами, і по кутках куріли жаровні на вигнутих ніжках – ось лише пряний дим не заповнював, як водиться, приміщення, а стелився вздовж стін і зникав невідь куди.

А кроків за двадцять від нас стояли Дванадцять. Один зійшов разом із нами – Емрах і Пояс Пустелі. Швидше за все, Емрах не був Одним – Одним був, на моє розуміння, Саїд-на, Глава вчення – але мені зараз було не до ієрархії батинітів, хоч давніх, хоч нових.

Двоє з них одразу впали мені в око. І не лише тим, що, стоячи разом із іншими, вони були ніби окремо від усіх. Худий, неймовірно високий старий із дворучною сокирою юе, ратище якої закінчувалося вгорі хвилястим вістрям списа, а внизу – великим набалдашником, із якого стримів короткий шпичак; і кремезна жінка середніх років, але геть сива, у руках у неї був двоконечний спис із вузькими ромбоподібними наконечниками, під якими кріпилися різнобарвні китиці.

Мені навіть не знадобилася підказка Єдинорога, що це – ті самі Тьмяні. Я й так якимось внутрішнім чуттям усвідомлював, що спис і сокира – це і є ті двоє, що вижили після побоїща вікової давнини, яке сталося в цій залі. Не треба було особливого розуму, щоб збагнути – люди, у чиїх руках тоді були ці сокира й спис, давно вмерли, і зараз я бачу їхніх онуків, якщо не правнуків… але в очах старого й сивої жінки горів давній вогонь істини Батин, вогонь вівтаря, на якому приносилися жертви Минулим богам.

Лише вони – люди й Тьмяні, старий, жінка, спис і сокира – ніяк не відреагували на те, що разом із тими, кого чекали тут сьогодні вночі, до зали Прихованої Таємниці з’явилися ще троє людей і п’ятеро Звитяжців.

Я, Кос, Асахіро; Єдиноріг, Уламок, Но-дачі, Сай і Заррахід.

Інші десять батинітів-людей здивовано зашепотіли; я опустив руку на руків’я Єдинорога й почув відгомін такого ж перешіптування Тьмяних.

Так, звичайно… Вони ж усі схожі на Емраха іт-Башшара й Пояса Пустелі! Якщо доти, доки їх не стало Дванадцять і Один, жертв Минулим Богам не приносили, то серед Дванадцяти й Одного лише двоє безпосередньо знають, що таке кров.

Навіть якщо в них і є свої способи переучування – а такі способи напевно є. У цьому ми перевершували їх. На жаль, перевершували. Майже всі з нас були більш Тьмяними, ніж Тьмяні.

І все почалося значно швидше, ніж я припускав. Бо я чекав ритуалу – а його не було; бо я чекав обряду – і його теж не було. Привітань, прокльонів, бодай чого-небудь – нічого не було.

Високий старий підкинув у повітря свою сокиру, сплеснувши в долоні – і, перш ніж він її піймав, Емрах іт-Башшар вибіг на середину залу, і в його руці дзвінко співав Пояс Пустелі, нахиляючись до Фарізи.

Радісно запищала Кунда Вонґ, і оскалена Фаріза, забувши про все, кинулася на Емраха.

Вони зустрілися якраз навпроти мене. І я ще встиг подумати що уявляв жертвопринесення Минулим богам якось не так… а ось як я його собі уявляв, про це я подумати не встиг.

…Зазвичай шабельні бої бувають голосні й швидкоплинні. Але цього разу справа затяглася. І Емрах, і Фаріза не були найгеніальнішими бійцями емірату, так само як Пояс Пустелі й Кунда Вонґ теж не були першими шаблями серед Звитяжців – але між собою вони були приблизно рівні, що затягувало Бесіду.

Але вони не вели Бесіду.

Іще я завважив, що гнучкий Пояс Пустелі напевно віддає перевагу пішим Бесідам, а його нинішній Придаток Емрах – кінним, і через це їхні спільні дії були трішечки не такими успішними, як хотілося б. Як же я раніше цього не помітив? Ага, звісно, раніше я був усередині Бесіди, а тепер зовні…

Тільки це не було Бесідою.

Сам Емрах низько присідав, широко розставивши криві ноги, й пересувався короткими різкими стрибками, прагнучи зачепити кінцем Маскіна Тринадцятого Фарізині руки або дотягнутися до її обличчя; сама ж Фаріза безупинно кружляла навколо іт-Башшара, а навколо легкої на ногу Фарізи, схожої на язик полум’я, безупинно кружлялася скажена Кунда Вонґ, збиваючи вбік Пояса Пустелі, який гнівно дзвенів і намагався прорватися ближче до Емраха, де її твердість і трішечки коротший клинок давали Кунді деяку перевагу.

Брязкоту було – хоч вуха затикай…

І все ж не хотів би я опинитися на Емраховому місці! Тобто, якби я все-таки опинився на його місці, усе було б інакше – це без удаваної скромності, та й яка тут скромність, коли знаєш ціну сам собі й не соромишся сказати: так, цей товар по мені, а он той – ні, не сьогодні…

А Емрах – він до себе ще не прицінився. Помста помстою, а йому – незважаючи на його нову Тьмяну виучку – щоразу доводилося, завдаючи чергового удару, ламати Майстерність Контролю, що в’їлася в плоть і кров. Занадто давно був убитий Кундою і Фарізою його друг, колишній Придаток Маскіна, і перша нищівна лють минула, так що тепер удари Емраха й Пояса Пустелі найчастіше йшли не від душі.